Розділ 17.

Бенуар лер Санет

Двері кімнати з тріском розчахнулися, ніби їх вирвали з петель силою. У прохід увірвалися вони — Велика Рада. Правителі всіх держав, що існували на кількох материках цього світу. Після Великої Війни саме вони створили цей орган, щоб більше ніколи не допустити хаосу. Рада скликалася надзвичайно рідко — лише тоді, коли загрожувала небезпека, здатна зруйнувати весь світовий порядок. Сьогодні вона зібралася вперше за багато десятиліть.

Першим ступив король Асконії — Його Королівська Величність Недал лер Дімідіон. Високий, у білій манті з золотими драконами, з коронним обручем на чолі. Його обличчя було кам’яним, але в очах палала стара, глибока рана. За ним увійшли інші — королева Ельфійських Лісів у сріблястій мантії, імператор Оборотнів з важким золотим ланцюгом на грудях, верховний гномський лорд, демонічний князь у чорному плащі, вампірський регент з холодними червоними очима і ще кілька фігур, чиї імена знали лише в найвищих колах. Їхні аурі спалахнули в темряві, ніби вогні маяків. Повітря в кімнаті загуділо від сили, такої древньої і могутньої, що навіть стіни маєтку затремтіли.

Радник-Дракон зробив крок уперед, його золоті очі спалахнули.

— Бенуар! Відійди від неї! Зараз же!

Бенуар не відійшов. Він сидів на краю ліжка, тримаючи Нату за руку, і дивився на них так, ніби готовий був розірвати всіх, хто спробує підійти ближче. Його пальці стиснулися сильніше навколо холодної долоні Нати. Серце калатало, але зовні він залишався незрушним — владний, холодний, той самий Бенуар, якого боялися і поважали.

— Ніхто її не торкнеться, — сказав він тихо, але голос пролунав, ніби удар грому.

Він підняв вільну руку. Темна сила вирвалася з нього — не просто магія, а найвищий ступінь володіння, який він рідко показував навіть у битвах. Чорна енергія закрутилася навколо пальців, згустилася, затверділа і виткалася в довгий, ідеально гострий меч темряви. Лезо було не металевим — воно було живим, пульсувало, ніби мало власне серце, і від нього йшов холод, що заморожував повітря. Один рух — і цей меч міг розрубати не тільки тіло, а й саму душу.

У залі відразу почалася сварка. Королева Ельфійських Лісів зробила крок уперед, її сріблясте волосся засяяло:

— Ви не маєте права захищати її! Це загроза для всього світу!

Демонічний князь посміхнувся кутиком губ, але в очах була холодна лють:

— А я кажу — вбити її, поки сила не прокинулася повністю. Ви всі пам’ятаєте, що сталося з останнім родом, який мав таку силу!

Вампіський регент тихо засичав:

— Ви всі забули, що ми створили Раду саме для того, щоб не допустити нового хаосу. А ви тут стоїте і сперечаєтесь, як діти!

Гномський лорд важко вдарив палицею об підлогу:

— Досить! Король Асконії має перше слово! Адже саме він не виконав наказу.

Король Недал лер Дімідіон підняв руку. Усі затихли, але напруга в кімнаті була така, що повітря тріщало.

Бенуар стояв, тримаючи меч темряви, і дивився на них. Його голос був тихим, але владним:

— Ніхто. Не. Торкнеться. Її.

Шая в цей момент просто сиділа на грудях Нати, маленька, напружена, хвостик нервово бив по ковдрі. Вона намагалася дослухатися, але шум, крики, аура Ради заважали. Вона тихо буркотіла собі під ніс, голосок був злий і переляканий одночасно:

— Та замовкніть ви всі нарешті… я не чую її… не чую…

До кімнати прорвалися ректор Руєн, Елантролій та Нуар. Вони не говорили — просто стали стіною між Бенуаром і Радою, загороджуючи прохід до ліжка. Руєн стояв праворуч, Елантролій — ліворуч, Нуар — трохи попереду. Їхні аурі спалахнули, готові до бою.

У якийсь момент Шая не витримала. Вона підскочила на грудях Нати, хвостик хльоснув по повітрю, і маленький голосок пронизав кімнату, як гострий ніж:

— Та замовкніть ви всі нарешті! Я не чую її!

Всі затихли. Навіть король Асконії зупинився. Тиша стала такою густою, що чутно було лише дихання.

Бенуар швидко перевів погляд на Нату. Її очі були закриті, обличчя було бліде, навіть занадто — шкіра майже прозора, ніби життя повільно витікало з неї. Подих був ледве вловимий, груди підіймалися так рідко, що він ледь не подумав, що вона вже…

Він чекав. Шая замовкла і не рухалась, сиділа на грудях, як маленька варта.

Тут вона нарешті відмерла і зітхнула — важко, втомлено.

Бенуар дивився на неї, не відводячи очей.

— Вона ще досі десь там, — тихо сказала Шая. — Далеко. Я не можу до неї дотягнутись… ніби вона в іншому світі.

Тут король Асконії підійшов ближче. Він рухався так, наче не помічав нікого — ні Бенуара, ні меча темряви, ні тих, хто загороджував шлях. Його мантия тихо шелестіла, золоті дракони на ній ніби оживали в тьмяному світлі.

— Пропустіть мене, — сказав він спокійно, але в голосі була сила, якій важко було відмовити.

Бенуар напружився. Меч темряви в його руці завибрував, ніби відчув загрозу.

Недал лер Дімідіон лише уважно поглянув на нього. Його очі були холодними, але в них не було ненависті — лише втома і щось схоже на гірку усмішку.

— Якби я хотів, її б давно не було в живих.

Бенуар стиснув щелепу.

— Чому?

Король гірко посміхнувся. Посмішка була короткою, майже болісною.

Він відійшов до вікна. Стояв там кілька секунд, дивлячись у ніч, ніби збирався з силами. Коли заговорив, голос був тихим, але кожен чув його чітко:

— Її ніхто не буде чіпати. Бо вона Мірела цього світу.

Слово «Мірела» впало в кімнату, як камінь у воду. Всі завмерли. Мірела — призначена богами. Легендарна. Їх давно не було. За всю історію було лише двоє. Одна з’явилася на самому початку створення світу. Друга — коли втратився контроль і майже розпочався хаос. Мірела приходила тільки тоді, коли світ стояв на межі руйнування.

Король Асконії повернувся до присутніх. Його погляд зупинився на Бенуарі, потім ковзнув по Нати.

— Слухайте, — сказав він. — Я розповім вам усе. З самого початку.