Розділ 16.

Ната Рене

— Подивись на мене, дитя, — прозвучав голос Рікотія, наче з глибини її власної душі. Глибокий, древній, важкий, як самі корені світу. Він проникав крізь шкіру, крізь кістки, прямо в серце, ніби бог мудрості вже знав усі її страхи і сумніви ще до того, як вона їх усвідомила.

Ната обережно підняла голову і подивилась прямо в очі бога. Вони відблискували темрявою, в якій, ніби в чорному озері, пропливали події минулого — спалахи вогнів, крики, тіні, що ховалися за спинами королів і богів. Їх мудрість давала Наті ту саму впевненість і спокій, який вона так довго шукала в собі. Рікотій обережно підняв руку і потягнувся до її голови. Від цього руху Ната рвонулася назад на кілька кроків і напружилася. По її руках заклубилася темрява — чорна, голодна, готова захищати її від усього світу. Вона пам’ятала всі ці перевірки. Ще однієї вона не хотіла. Не зараз. Не після того, як ледь не втратила себе.

— Рікотій, не смій! — пролунав загрозливий голос Аракорна. Він піднявся зі свого трону і пішов до них — величний, як саме сонце, що зійшло над світом. Золоті лусочки на його шкірі засяяли яскравіше, роги відкинули довгі тіні на підлогу, а очі-два сонця спалахнули так, ніби готові були спалити все навколо. Повітря в залі затріщало від його сили, ніби сама тканина реальності почала рватися.

— Вона має знати, — спокійно відповів Рікотій, повертаючись до інших богів. Його голос був рівним, але в ньому відчувалася та сама древня мудрість, яка не терпить заперечень. — Хіба ви не бачите? Вона не прийме вірне рішення, не знаючи, що насправді сталось.

— Ми не маємо права втручатись, — відповіла Медонія. Її голос був м’яким, але в ньому відчувалася крижана сталь долі. Зірки в її волоссі замиготіли швидше, ніби самі нитки долі почали плутатися від хвилювання.

— Ми вже втрутились. Ще тоді, — підмітив Антраліон. Його гілка в руках засяяла зеленим світлом, квіти на ній розквітли й зів’яли одночасно — символ вічного кола життя й смерті. Він дивився на Нату з сумом, ніби вже бачив усі можливі кінці цієї розмови.

— Так, і досі ми за це маємо відбувати покарання, — сказав Аракорн, підходячи прямо до Рікотія. Його очі горіли, наче намагалися пропалити бога мудрості наскрізь. Золоте сяйво навколо нього стало яскравішим, ніби сонце готове було зійти вдруге.

— Хм… Покарання краще, ніж залишитись без цього світу. Хіба не так? — почувся холодний, привабливий голос Еладії. Вона сиділа на своєму троні, роги вигиналися вгору, ніби корона самої ночі, а очі палали червоними зірками. Від неї повіяло крижаною темрявою, яка ледь-ледь торкнулася Нати — ніби смерть сама шепотіла на вухо.

Запала тиша. Ната намагалась щось збагнути, але для цього було так багато недомовок. Боги наче забули про неї і дивилися один на одного, наче перемовлялись без слів — їхні погляди були важкими, древніми, повними тисячоліть. У якийсь момент Ната вже подумала, що це шанс. Потрібно вибиратись звідси. Але як? Вона спробувала заспокоїтись, так її вчили медитувати, щоб поринути в астрал. То може це потрібно зробити і зараз, щоб вийти звідси? Вона тихо закрила очі та глибоко вдихнула. Повітря в залі було насичене магією — пахло стародавнім каменем, зірками і чимось солодко-гірким, ніби доля сама мала свій запах.

— От бачиш, — раптово прозвучав голос Рікотія прямо перед нею.

Ната різко розплющила очі — і перед нею вже стояв не тільки Рікотій, але й усі інші. На неї були спрямовані всі погляди, але особливо пильно дивився Аракорн. Наче намагався зазирнути у всі її думки, зважував щось, що важче за долю цілого світу. Його золоте сяйво стало ще яскравішим, ніби сонце гнівалося.

— Нехай побачить, — пророкотів його голос у самій душі Нати. Рікотій лише кивнув і пішов до неї.

Ната спробувала відійти, але зрозуміла, що не може зробити й кроку.Але в ту ж мить щось невидиме, холодне і неймовірно потужне обвило її тіло. Магія Рікотія — не груба сила, а древня, мудра, як самі нитки долі — скувала її. Вона не тиснула, не душила. Вона просто… зупинила. Ноги приросли до підлоги, руки завмерли в повітрі, навіть дихання стало повільним і важким, ніби повітря перетворилося на мед. Ната відчула, як невидима павутина з чистої енергії оповила кожну клітину — тепла, але незламна, ніби коріння тисячолітнього дерева, що проросло крізь її тіло. Воно не боліло, але тримало міцно, ніби сама історія світу вирішила, що Ната не має права рухатись. Темрява всередині неї завивала від безсилля, билася об невидимі стіни, але не могла вирватись. Вона могла лише дивитися, як він підходить. Ось його рука опускається їй на голову, прямо на скроню. Вона відчула, як його погляд знову її манить. Вона намагалась заплющити очі.

— Заспокойся, дитя. Я лише покажу, що саме відбулось, — пролунав його голос прямо у голові. — Дозволь мені це. Повір, це полегшить твій вибір. Прибери свою магію.

Це прозвучало переконливо. Ната трохи розслабилась і дозволила потоку магії бога Рікотія политися у її думки. Спочатку це було ніжно — тепла, мудра хвиля, ніби коріння старого дерева, що обережно проникає в ґрунт. Потім глибше. Магія Рікотія не била, не рвала — вона просочувалася, як вода в суху землю, заповнюючи кожну пору її свідомості. Ната відчула, як її власна темрява відступає, ніби злякалася цієї древньої сили. Образи почали з’являтися — не чіткі, а розмиті, ніби крізь туман.

І в якийсь момент вона наче потрапила в омут — все почорніло.

І ось вона відкрила очі і зрозуміла, що вона в якомусь кабінеті. Але не могла зрозуміти, де саме. Повітря пахло старою деревиною, воском свічок і чимось металевим — кров’ю чи чорнилом. Світло було тьмяним, свічки горіли нерівно, відкидаючи довгі тіні на стіни. Саме тому обличчя того чоловіка, що сидів за столом, залишалося в напівтемряві — тіні від високого коміра і низько опущеної голови приховували риси, ніби магія спогадів навмисно не давала Наті одразу впізнати його. Вона вже хотіла крокнути, але тут їй на плече опустилася рука.