Розділ 15.

Бенуар лер Санет

Двері за ним зачинилися з тихим, майже винним клацанням. Бенуар стояв у коридорі, не рухаючись. Руки досі стиснуті в кулаки, кісточки білі, нігті вп’ялися в долоні так глибоко, що кров уже стікала тонкими теплими цівками по шкірі. Він не відчував болю. Він взагалі майже нічого не відчував, окрім того, як серце молотить у грудях — важко, глухо, ніби намагається вирватися назовні й розтрощити все навколо.

Горобчик…

За ним вийшли і Радники, і ректор Руєн. Радники пройшли повз мовчки, їхні силуети зникли в порталі, що спалахнув і погас за мить. Біля дверей уже стояли Джозеф та Мія. На їхніх обличчях він бачив переляк — справжній, неприхований. Але вони були саме там, де потрібно. Незважаючи ні на що, вони залишалися вірними йому.

— Господарю, цілитель Оларіон обіцяв скоро прибути, — тихо сказав Джозеф, голос ледь тремтів.

Бенуар навіть не повернув голови. Голос вийшов холодним, владним, як завжди, коли він віддавав накази:

— Це вже немає сенсу. В цю кімнату нікого не пускати. Зрозуміло?

— Так, господарю, — відразу поклонився Джозеф. Мія лише кивнула, очі в неї були червоні, але вона трималася.

Він не міг повернутися. Не міг. Дракон сказав чітко: «Якщо ти торкнешся її зараз, ти можеш її вбити». І Бенуар, який за все своє життя не боявся нічого — ні смерті, ні війни, ні навіть богів — зараз боявся. Боявся, що один його дотик стане останньою краплею у тій безодні, яка вже ковтала Нату.

Він зробив крок. Потім ще один. Кроки лунали важко по кам’яній підлозі, ніби кожен з них коштував йому частини душі. Коридор був довгий, освітлений лише кількома смолоскипами, і тіні від них танцювали на стінах, наче живі. Повітря досі несло в собі ту саму темну, липку енергію, що просочувалася з кімнати. Вона чіплялася за шкіру, лізла в ніс, у легені. Бенуар відчував її навіть крізь щит, що він поставив ще під час Війни. Звичка захищати себе. Але зараз так хотілось захистити саме її.

Позаду почувся тихий крок. Руєн. Звичайно, Руєн. Друг ніколи не залишав його одного в такі моменти. Вони тихо спустилися на перший поверх, саме у обідню залу, де мали чекати Нуар та Елантролій.

Коли вони увійшли, Елантролій уже стояв біля вікна, різко повернувся. Його обличчя було кам’яним. Нуар — права рука в Таємній службі — різко встав з крісла. Його погляд був гострий, готовний до наказу. Обидва мовчки дивилися на нього.

Бенуар проігнорував питання на їхніх обличчях. Підійшов прямо до столу, де стояв кувшин з водою. Взяв його, налив у склянку і випив залпом. Склянка з гуркотом повернулася на стіл. Вода не допомогла. У горлі все одно стояв клубок.

— Бене… — голос ректора був тихий, обережний. — Ти зробив правильно.

Бенуар не обернувся. Він просто дивився вперед. У грудях усе віддавалось болем.

— Правильно? — голос вийшов хрипким, ніби він не пив тої води. — Я залишив її там. Одну. З цією… цим…

Він не зміг договорити. Слово «спадок» застрягло в горлі, ніби отрута.

Руєн підійшов до нього і поклав руку на плече. Цього разу Бенуар не відштовхнув. Йому так було потрібно відчути, що він не сам.

— Ти зробив те, що міг, — сказав він тихо. — Радник не бреше. Якщо це справді той рід… якщо в ній прокинулося те, про що він говорив… ми б тільки зашкодили. Ти ж чув. «Впізнає її». Це не просто магія, Бене. Це щось старіше за нас усіх.

Бенуар різко обернувся. Очі палали — не від люті, а від того болю, який він намагався тримати всередині. Нуар ніколи не бачив Голову таким. Елантролій теж напружився, його пальці стиснулися на підвіконні так сильно, що дерево тихо скрипнуло.

— І що мені тепер робити? — тихо, але владно спитав Бенуар. — Стояти тут і чекати, поки вона там…

Він не договорив. Голос зірвався лише на мить. — Я обіцяв їй, Руєн. Обіцяв, що не дам їй впасти. А зараз я йду геть. Як боягуз.

Руєн подивився на нього довго. У його очах не було осуду — лише розуміння. Той самий погляд, яким він дивився на Бенуара після кожної битви, коли той повертався з поля вкритий кров’ю і чужими смертями.

— Ти не боягуз, — сказав він нарешті. — Ти робиш те, що повинен. Ми скличемо раду. Ми дізнаємось правду. І якщо треба буде — ми повернемось туди вдвох і витягнемо її. Навіть якщо доведеться йти проти богів. Ти не сам, друже.

Бенуар мовчав. Він подивився на всіх, хто був у цей момент у залі. Нуар лише трохи схилив голову, наче кажучи «тільки накажи». Елантролій стояв випрямлено, наче поклич — і він піде у саму безодню за ним. Він хотів повірити їм. Хотів. Але в голові все ще стояв образ Нати — маленька, тендітна, з чорними очима, які колись були карими і дивилися на нього з недовірою, а потім… з теплом. Він пам’ятав, як вона стискала ковдру, як намагалася триматися, як шепотіла «Я не хочу стати такою, як Він».

І тепер вона там. Одна.

Десь поряд із залою вже чулося голосне перешіптування слуг — звістка про раду вже розлетілася. Бенуар уявив, як погляди падають на нього — боязкі, допитливі. Але на них він не зверне зараз уваги.

Раптом пройшла хвиля. Наче хтось вдарив по брилі льоду. Рука сама потягнулася до столу, ніби шукала опори. Повітря навколо здригнулось. Десь далеко, в тій самій кімнаті, щось вибухнуло — не звук, а відчуття. Темна хвиля прокотилася по маєтку, ніби невидима буря. Стіни затремтіли, свічки в залі мигнули і погасли одночасно. Бенуар відчув, як щось холодне, липке, живе торкнулося його грудей — ніби чиясь рука пройшла крізь ребра і стиснула серце.

Ната…

Він знав. Це була вона. Її сила. Вона прокинулася. І вона була в ярості.

Руєн теж відчув. Обличчя ректора побіліло.

— Бене…

— Я відчуваю її, — тихо, майже пошепки сказав Бенуар. Голос був спокійний, але в очах палало щось страшне. — Вона там… бореться. І вона не одна.

Він кинувся до виходу із зали. Кроки стали швидшими. Не біг — він ніколи не бігав. Але йшов так, ніби кожен крок міг зруйнувати підлогу під ним.