Розділ 13.

Бенуар лер Санет

У кімнаті запала така тиша, що Бенуар почув, як стукотить його власне серце — важко, глухо, ніби молот по ковадлу в розпеченій кузні. Кожний удар віддавався в скронях, у грудях, у пальцях, стиснутих у кулаки. Він стояв нерухомо, тримаючи себе в руках так, як завжди — міцно, рішуче, без жодного зайвого руху. Але всередині все кипіло.

Повітря змінилося миттєво. Воно стало густішим, важким, холоднішим, просякнутим чимось древнім і чужим. Темна енергія, липка, як смола, повільно розтікалася від ліжка, де лежала Ната. Свічки в канделябрах затремтіли, полум’я пригасло до ледь видимого синього язичка, ніби хтось дмухнув на них зсередини. Навіть золоте сяйво, що щойно лилося від руки дракона, згасло повністю, залишивши по собі лише слабкий, тремтливий відблиск на стінах. Кімната немов вдихнула й затримала подих, чекаючи, що буде далі.

Бенуар не думав. Не дихав. Не вагався й миті.

Він рвонувся до неї.

Тіло само кинулося вперед. Інстинкт був сильнішим за все — за розум, за страх перед Радою, за власне життя.

Горобчик. Мій горобчик.

Вона лежала там з очима, чорними, як безодня, і він мав бути поруч. Зараз. Негайно.

— Ні, не чіпай! — прогримів дракон, ступивши йому назустріч. Його величезна постать миттєво перекрила шлях. Золоті очі спалахнули попередженням.

Бенуар не зупинився. Він лише стиснув кулаки так сильно, що кісточки хруснули, а нігті вп’ялися в долоні. Голос вийшов низьким, владним, без найменшого тремтіння:

— Вам краще відійти, Раднику.

У цих словах не було прохання. Лише наказ.

Дракон не відступив. Він стояв і дивився прямо йому в очі — спокійно, але з такою силою, що повітря між ними затріщало.

— Бенуар, послухай уважно. Якщо вона з того Роду, про який я думаю… її краще не чіпати. Не зараз.

Бенуар відчув, як усередині щось ламається. Страх, лють, безсилля — усе змішалося в одну чорну бурю. Він поглянув на її напружену постать на ліжку: тендітні руки стиснуті, тіло наче скуте невидимими ланцюгами. Здавалося, ще мить — і ця темрява зламає її остаточно. Але він не дозволить. Не зараз. 

— Ви не розумієте, — прошипів він крізь зуби. — Це Ната. Моя Ната. Я не залишу її там… одну… в цій темряві.

Ззаду почувся тихий, стриманий голос ректора Руєна:

— Бене… я думаю, Радник знає, що каже.

Рука Руєна лягла йому на плече — важка, тепла, знайома. Та сама рука, яка колись простягалась у найважчі моменти Війни. Та сама, що стискалась у рукостисканні після битви. Але зараз вона тільки дратувала. Бенуар різко скинув її.

— Не чіпай мене, Руєн.

Він зробив ще крок. Дракон не рухався. Ельф, що стояв трохи позаду, теж не відступав — його сріблясті очі були напружені, пальці ледь помітно тремтіли. Ельф явно вагався: чи варто продовжувати цю розмову, чи краще замовчати й залишити все як є.

— Ми не відступимо, Бенуаре, — спокійно сказав дракон. — Я правильно розумію, що вона з того самого Роду? Роду, який мав бути знищиним?

Бенуар різко поглянув на нього і тільки ще більше напружився. Щелепа стиснулася так, що залізний смак крові з’явився в роті.

— Ми в цьому не впевнені, Раднику, — відповів ректор Руєн і встав поряд з Бенуаром, ніби намагаючись стати ще однією стіною між ним і драконом. Він стиснув плече Бенуара вже сильніше, намагаючись передати підтримку.

— Але ви це підозрювали, так? — спитав ельф, і в його голосі прозвучало явне вагання.

Він переглянувся з драконом, ніби питаючи без слів: «Чи варто говорити далі? Чи не краще зупинитись?»

— Ви її не тронете, — загрозливо сказав Бенуар. Голос був тихий, але в ньому чувся той самий владний метал, яким він командував арміями.

Дракон подивився на нього з сумом, якого Бенуар ніколи не бачив у очах найстарішого Радника. Він теж вагався — довго, важко. Видно було, як важко йому говорити далі, як він зважував кожне слово.

— Бенуар, повір, зараз найголовніше дізнатись правду, ніж виясняти, що ми з нею зробимо. Якщо вона дійсно з роду лер Ренських, тоді все набагато гірше, ніж ми можемо уявити. І не тільки для нас, але і для неї самої.

У кімнаті все затихло. Бенуар повільно перевів погляд від Радника до Нати. Повітря ставало все холоднішим. Темрява від Нати вже торкалася підлоги, повільно розповзалася тонкими нитками, ніби живі корені. А Ната… Ната лежала нерухома. Чорні очі відкриті, але порожні. Ні дихання, ні моргання. Тільки груди ледь-ледь здіймалися — дуже повільно, ніби вона вже була десь далеко.

Бенуар відчув, як у горлі застряг клубок.

Горобчик… ти там? Чуєш мене? Я тут. Я завжди тут.

Але зовні він залишався незрушним. Лише кулаки стиснулися ще сильніше, а кров між пальцями стала гарячою.

— Точно може сказати лише правитель Асконії, — Бенуар намагався говорити спокійно, але голос все одно видавав ту напругу, що кипіла в ньому.

Розважливість і розум кричали: «Дослухайся до Радників». Але серце… серце хотіло виставити всіх геть і просто лягти поруч з нею, прикрити собою, як щитом.

Він зробив ще крок.

— Бенуар, — голос дракона став нижчим, майже благальним. — Якщо ти торкнешся її зараз, ти можеш її вбити. Або… розбудити те, що краще залишити сплячим.

— Я не можу просто стояти! — рикнув Бенуар. Голос зірвався лише на мить. — Ви не бачили, що з нею було! Ви не знаєте, через що вона пройшла! Я обіцяв… я обіцяв їй, що не дам їй впасти. І я не дозволю вам…

Він не договорив. Темрява в кімнаті раптом здригнулася. Одна з ниток чорної енергії піднялася від ліжка, ніби щупальце, і повільно, майже грайливо, поповзла в його бік.

Дракон різко підняв руку. Золоте сяйво спалахнуло — стіна світла встала між ним і Натаю.

— Досить! — прогримів він. — Це не просто магія. Це спадок. Древній. Заборонений. Я відчуваю його. Він… впізнає її.

Бенуар завмер. Серце калатало так сильно, що в скронях стукотіло.