Розділ 12.

Ната Рене

В якийсь момент на її лоб лягла рука дракона — важка, гаряча, пронизана золотим сяйвом. Ната відчула, як чужа магія вливається в неї повільними, теплими хвилями. Біль у нозі й спині почав відступати. Спочатку ледь-ледь, ніби хтось обережно розмотував колючі мотузки, що стягували тіло. Потім швидше. Імпульси сили проходили по венах, заспокоювали м’язи, гасили вогонь у кістках. Дихання вирівнялося. М’язи розслабилися. Ната навіть дозволила собі тихо видихнути й заплющити очі.

Нарешті…

Але саме в цю мить її власна магія рвонулася назустріч.

Це було не просто зіткнення. Це був вибух. Темрява всередині Нати, та, яку вона роками тримала в клітці, кинулася на золоте сяйво, як голодний звір. Вона вчепилася в нього кігтями, потягнула, почала рвати. Ната не встигла навіть злякатися — світ просто згас.

І її швирнуло.

Не в кімнату. Не в маєток. У щось набагато гірше.

Темрява була густою, майже матеріальною. Вона обіймала Нату з усіх боків, холодна, липка, наче мокрий шовк, просочений кров’ю й забутими криками. Колони, що колись були білими, тепер поглинули чорний колір — ніби хтось вилив на них саму ніч. Підлога з білого мармуру зникла під шаром абсолютної темряви, яка ковзала під ногами, ніби жива, і тихо шепотіла під підошвами. Навіть повітря пахло ніччю — старою, глибокою, такою, що в ній ховалися століття болю, зради й забутих імен.

Ната намагалася заплющити очі, прокинутися, вирватися — але не могла. Темрява підштовхувала її вперед, ніби невидимі руки лягали на плечі й тихо, майже ніжно шепотіли: «Іди. Тут тобі буде краще. Тут тебе ніхто не зранить».

Кроки лунали глухо, ніби вона йшла по безкінечній чорній залі, де не було ні стін, ні стелі — лише безодня. З кожним кроком ставало холодніше. Тепло покидало тіло, ніби хтось повільно висмоктував його крізь шкіру. Пальці на руках і ногах почали німіти. Дихання перетворилося на білий пар, який одразу ж поглинала темрява. Серце билося важко, повільно, ніби вже здавалося.

Та що я роблю?! Це ж лише ще одне марення. Потрібно лише прокинутись!

— Досить пручатись, — почувся шепіт прямо в її голові. Голос був м’який, майже ніжний, але в ньому відчувалася древня, невблаганна сила. — Тут тобі буде краще. Тут тебе ніхто не образить. Ти зможеш відчути спокій і тишу. Ти ж так цього хочеш…

— Хочу? — прошепотіла Ната, і темрява стала ще густішою, ніби задоволена її сумнівом.

— Так. Тут тобі буде добре. Там тебе ніхто не чекає…

— Ні.

Слово вирвалося саме. Тихе, але тверде.

— Що? — здивовано перепитав голос.

— Ні! — крикнула Ната вже голосніше.

І в ту ж мить її власна магія вибухнула. Чорна, холодна, але тепер — керована. Вона вирвалася з грудей, обвила руки, ноги, торс, відкинула чужу темряву, ніби та була звичайним димом. Темрява пручалася, шипіла, намагалася знову обійняти, але Ната вже не дозволила.

— Досить. Я йду.

Вона ступила вперед — і темрява відскочила.

На кілька секунд нічого не відбувалось, але у наступний момент Нату наче щось підкинуло і вона боляче впала на коліна. Яскраве світло різко вдарило по її очам і вона їх заплющила.

А ти сумнівалась, що вона не зможе пройти твої пута, Еладія, — почувся грубий голос.

Ната повільно розплющила очі.

І завмерла.

Перед нею була не кімната. Не маєток. Не Академія.

Це була величезна світла зала, така простора, що стелі майже не було видно — вони губилися в золотистому сяйві, ніби саме небо опустилося на землю. Повітря тремтіло від чистої, древньої магії — такої старої, що від неї боліли зуби й паморочилося в голові. Кожна частинка світла несла в собі історію створення світу. Стіни з білого мармуру з прожилками чистого золота пульсували, ніби живі вени богів. Підлога під колінами була теплою, майже гарячою, і здавалася зробленою з чистого світла.

А посередині зали стояли п’ять тронів.

Величезних. Високих. Вирізьблених із матеріалів, яких не існувало в смертному світі — кришталь, кістка богів і чиста енергія.

На центральному троні сидів Він.

Аракорн — бог Світла та Справедливості. Його постать була настільки величною, що від одного погляду перехоплювало подих. Золоті лусочки на шкірі переливалися, ніби саме сонце в обідній час. Довгі роги вигиналися назад коронами, а очі — два справжні сонця — дивилися крізь Нату наскрізь, бачачи кожну її таємницю, кожну тінь у душі. Від нього йшла сила, яка могла одним подихом стерти цілі королівства або подарувати життя мільйонам.

Праворуч від нього — Антраліон, бог життя. Витончений ельф, чиє тіло випромінювало м’яке зелене сяйво, ніби сама суть весни. У руках він тримав гілку, на якій одночасно розквітали й в’янули квіти — символ вічного кола життя й смерті. Його погляд був сумним і мудрим, ніби він уже бачив тисячі смертей і тисяч народжень.

Поруч — Медонія, богиня долі та кохання. Німфа з волоссям, у якому переливалися справжні зірки. Її очі — глибокі озера долі — дивилися на Нату з болем і ніжністю. Від неї віяло теплом і водночас холодом неминучого.

Ліворуч — Еладія, богиня темряви та смерті. Демонесса з шкірою кольору найглибшої ночі, рогами, що вигиналися вгору, ніби корони темряви, і очима, в яких палали червоні зірки. Від неї йшла холодна, притягальна сила, ніби сама смерть усміхалася тобі.

І поруч з нею — Рікотій, бог закону та мудрості. Наг з лускатою шкірою, довгим хвостом, що спокійно лежав на підлозі, і очима, в яких відображалася вся історія всесвіту. Саме його грубий, як гуркіт грому, голос пролунав першим.

Ната стояла на колінах, оточена п’ятьма справжніми Богами цього світу, і відчувала, як її серце намагається вирватися з грудей. Кожна клітина тіла кричала: «Це не може бути реальністю». Але магія в залі була така щільна, така древня, що заперечувати її було неможливо.

Аракорн повільно нахилив голову. Його голос пролунав не вухами — у самій душі Нати, глибокий, як початок світу: