Розділ 11.

Ната Рене

Спокійно. Головне — вірити в те, що кажеш. Ти робила це не раз. Вона стиснула кулаки на ковдрі, відчуваючи, як нігті вп’ялюються в долоні. Біль був гострий, але потрібний — він тримав її в реальності, не давав силі вирватися передчасно.

— Так, сирота, — хрипко сказала вона, ніби слова дряпали горло. — Мій батько загинув у Війні, а мати… я її не пам'ятаю.

Куля Правди спалахнула зеленим — чиста правда. Але гірка, як жовч.

— І у вас нікого не залишилось? — продовжив ельф, голос холодний, як осінній вітер.

— Ні. Всі мої рідні загинули тоді, — куля залишалася зеленою. Ната відчувала, як серце стискається — не від брехні, а від спогадів, які вона ховала глибоко.

— Хм… І хто вас тоді виховував? Ви ж прибули сюди вже із знаннями… — наче навмисно знову встряв Нейз, його голос став ще гострішим, ніби лезо, готове порізати.

Безодня. Що тепер? Куля не дасть збрехати, а сказати правду вона не може. Ната зціпила зуби, намагаючись не видати напруги.

— Мене прийняв до себе старий друг сім’ї, — вона безперервно дивилася на кулю. І наче на її молитви, та не змінила колір. Це дійсно було так — колись її Рід був близький до королівського, і якщо вважати все, що було до цього, вона не збрехала.

— Хм… І він вас всьому навчив? — не відставав Нейз, нахилившись уперед.

— Там була бібліотека. Я читала те, що було, — спокійно відповіла Ната й подивилася йому прямо в очі. Вона бачила той хижий погляд, яким він дивився на неї — так, ніби заганяв у клітку, звужуючи простір крок за кроком.

— Лише читанням не навчишся… — почав Нейз, голос став ще саркастичнішим, ніби він уже святкував перемогу.

Ната лише сильніше стиснула ковдру руками. Не зараз. Їй не можна видати своє хвилювання.

— Він наймав учителів, коли була змога, — спокійно сказала Ната.

— І чому ж ви тоді не залишилися в Асконії? Там же теж є Академія, — продовжив тиснути Нейз, очі блищали азартом.

— Ви щось маєте проти нашої Академії, Керзоній? — втрутився ректор Руєн, даючи Наті коротку перерву.

— Ні в якому разі, ректоре Руєн, — Нейз криво посміхнувся. — Просто уточнюю такий дивний вибір дівчини, от і все.

— Мені здається, таке запитання зайве, — продовжив Руєн. — Ми завжди були відкриті для всіх.

— Саме так, ректоре Руєн, — Нейз підвівся, голос став ще гострішим. — І тому зараз я лише намагаюся нарешті випитати в неї правду.

Сказавши це, він рушив просто до неї. Кроки лунали глухо, як удари молота.

— Вона і так каже вам правду. Артефакт неможливо обійти.

— Звісно, — сказав саркастично Нейз. — Тільки якщо ти не шпигун, і тоді ти знаєш, як його можна обхитрити. А тому давай закінчувати цю гру, дівчинко. Кажи правду.

Він підійшов упритул до її ліжка. Його очі горіли безумством — прямо як у Нього… Той самий погляд, що обіцяв біль.

— Я і так кажу правду, — тихо сказала Ната, голос ледь не зірвався.

— А от і ні. Ти з нами граєш. Кажи, хто тебе підіслав! — майже закричав він, нахилившись ще ближче.

— Вам краще відійти, Нейзе, — встав ректор Руєн, голос став твердішим.

— Я… — почала Ната, намагаючись тримати голос рівним.

— Ну кажи, ти стоїш за тою подією!

— Що? Ні, звісно…

— Нейзе, відійди! — це вже Бенуар, голос грімкий, як удар грому.

— Тоді ти знаєш, хто це все зробив, еге? — він встав просто над нею.

— Ні. Я…

— Нейзе, я сказав відійди! — владно сказав Бенуар, підводячись.

— Знаєш, я знаю, як розв’язати тобі язика. Або ти зараз все кажеш, або…

— Я не знаю…

— Кажи зараз! — з цими словами Нейз різко подався вперед і схопив її за плечі, сильно струснувши.

Від цього по спині й нозі пройшла хвиля гострого болю, ніби ножі вп’ялися в кістки. Ната застогнала, намагаючись відсмикнутися.

— Ти що робиш?! — різко подався до нього Бенуар, обличчя спотворилося люттю.

— Нейзе, досить! — пролунало владно від дракона.

— Кажи! Ну! — не зупинявся Нейз, струшуючи її ще сильніше.

У цей момент Шая, видно, не витримала і вдарила по тій точці. Хвиля болю розлилася по всьому тілу, ніби вогонь по венах. Ната скрикнула — слабко, але різко, — і світ похитнувся.

_______________________________________________________________________________________

Бенуар лер Санет

Він зайшов у кімнату першим — інстинкт підказував, що краще бути щитом між нею та ними. Погляд ковзнув по Наті — коротко, але достатньо, щоб побачити, як вона змінилася за ці пару хвилин. Ще нещодавно вона була зосереджена і бойова, готова дати відсіч будь-кому, а зараз перед ним була наче налякана дівчина — тендітна, вразлива, з опущеними очима і тремтячими руками. Якби він не знав її — повірив би, що їй дійсно страшно. Горобчик… Тримайся. Я поруч. Серце стиснулося, ніби в лещата. Він сів у крісло праворуч від ліжка, близько, щоб відчувати її тепло крізь повітря. Якщо хтось хоч пальцем торкнеться — я розірву. Радники чи ні — мені байдуже.

Радники заходили один за одним, ніби процесія суддів на страту. Аура кімнати стала важкою, як перед бурею — густа, задушлива, насичена чужими силами. Бенуар сидів, стискаючи підлокітники так, що дерево скрипнуло під пальцями, і ледь стримував себе. Хотілося викинути їх усіх, перервати цей фарс. Вона не готова. Не зараз. А ще дуже хотілося після того, як їй показали древній артефакт — Кулю Правди — крикнути, що він мав рацію. Я ж попереджав, маленька. Але ти вперта, як завжди. Вона справляється… Спокійно відповідає, грає налякану, але розумну дівчинку. Молодець, маленька. Ти сильніша, ніж вони думають.

— Ви домовлялися про це заздалегідь? — втрутився ельф, голос гострий, як лезо.

Бенуар стиснув щелепи. Легко, Бенуаре. Не втручайся. Вона знає, що робить.

— Ні. Я збиралася почитати в бібліотеці, але дівчата мене вмовили, — голос Нати ледь тремтів, але куля залишалася зеленою.