Розділ 10.

Ната Рене

Коли двері зачинилися за останнім, у кімнаті запала така мертва, липка тиша, що Ната почула власне серцебиття — важке, нерівне, ніби хтось стукав молотом у грудях. У неї було лише кілька хвилин. Дуже мало.

— Хей… ти як? — Шая миттю підбігла й притулилася всім тільцем, теплим і тремтячим. — Якщо ще хочеш — не пізно. Флакон під подушкою. Я можу…

Ната повернула голову. Повільно. Обережно. Біль у спині одразу відгукнувся тупим ударом.

— Шая, якщо хочеш допомогти — слухай уважно.

Вона розповіла план коротко, без зайвих слів. Кожне речення — як наказ.

Шая випучила очі так, що вони стали круглими, як дві маленькі монети.

— Ти з глузду з’їхала?! — прошепотіла криса, голос тремтів від жаху. — І ти ще й хочеш мене у це вплутати? Ні, ні і ще раз ні! Я не буду…

— Я не питаю, чи це робити, — владно, майже холодно перебила Ната. — Я все вирішила. І навіть якщо ти не захочеш мені допомогти, я це зроблю, якщо доведеться.

— Але ж…

— Я все прорахувала. Це лише крайній випадок. Мені не дадуть померти. А ти зможеш допомогти саме там, де потрібно. Вирішуй. Часу не залишилось.

І справді — у відповідь вона почула кроки. Важкі. Багато. Вони були вже майже за дверима.

— Ну і вперта ж ти… — проговорила Шая майже безгучно і швидко шмигнула під ковдру.

Ната відчула, як маленьке тіло криси ковзає вздовж її ноги й завмирає точно там, де вона й сказала — біля стегна, де біль був найгострішим. Чудово. Тепер у неї був план Б. Хоча дуже не хотілося його втілювати.

Вона тихо, важко зітхнула. І саме в цей момент двері різко, з гуркотом відчинилися.

Першим увійшов Бенуар. Він лише мигцем поглянув на неї — погляд був важкий, насичений і «Я ж попереджав», — і відразу сів у крісло праворуч від ліжка, близько, щоб вона могла бачити його стиснутий кулак на підлокітнику. Кісточки пальців побіліли.

За ним почали заходити інші.

Спочатку — важка, давня аура дракона, від якої повітря ніби загусло. Потім холод демонської, тонка, як лезо, ельфійська, груба орча, хитра гномська, бліда вампірська, напружена оборотнева і мовчазна асконійська. Кімната миттєво наповнилася важким, майже задушливим повітрям — ніби хтось налив у нього розтоплений свинець. Ната не дивилася на них. Зараз потрібно вірно зіграти. Нехай думають, що їй страшно. Вона повільно, дуже повільно вгамовувала свою силу, що раптово почала виринати, як дикий звір, відчуваючи загрозу з усіх боків.

Коли кроки стихли, вона зрозуміла — всі вже тут.

Вона обережно підняла голову і повільно обвела поглядом кімнату. На кріслах, що принесли раніше, сиділи Радники. Ректор Руєн сів поруч із Бенуаром. А далі — вони. Прямо навпроти неї — дракон. Його золоті очі видавали владу та холодну цікавість. Ліворуч — Нейз Керзоній. Високий, худий, з липкою посмішкою і очима, що вже святкували перемогу.

— Назви своє ім’я, — роздалося збоку. Голос сухий, владний.

Ната тихо повернула голову. Ліворуч сидів ельф. В ньому була якась липкість і злоба. Очі видавали впевненість — наче зараз він переміг, і все це лише фарс перед тим, як він вийме головний козир.

— Ната Рене, — тихо сказала вона, опустивши очі.

— Думаю, представлятися нам не варто, — спокійно продовжив ельф. — Ти знаєш, чому ми тут?

— Так… — вона навмисно запнулась, важко ковтнула і почала трохи трусити руками. — Магістр лер Санет сказав, що ви хочете поговорити про… про…

— Ми прийшли поговорити про подію з Нагаєм, — спокійно закінчив дракон. — Подивись сюди. Ти знаєш, що це таке?

Ната стиснула ковдру руками і потроху підняла погляд у бік дракона. Коли вона це зробила, її зіниці дійсно розширились, а подих збився. Перед нею на столику стояла Куля Правди. Стародавній артефакт. Куля була невелика, і зараз вона була біла, як чистий сніг. Якщо вона казатиме правду — переливатиметься зеленим, якщо збреше — червоним. Їх усього у світі чотири штуки. І звідки вона у Ради?

Ната намагалася не дивитися в бік Бенуара, хоча відчувала його погляд — важкий, як «Я ж попереджав». Але відступати немає куди.

— Так, знаю, — тихо відповіла вона. Куля відразу почала переливатися м’яким зеленим світлом. — Це Куля Правди.

— І звідки такі пізнання? — поцікавився демон, нахилившись уперед, очі звузилися.

— Я про них читала. Я багато про що читаю в бібліотеці, — куля все ще залишалася зеленою.

— Добре, що ти це знаєш. Отже, почнемо. Що ти пам’ятаєш про ту подію? — сказав дракон і відкинувся на спинку крісла, склавши руки на грудях.

— Я… — тихо запнулась вона.

— В чому проблема? — не витримав Нейз. Від цього різкого тону Ната здригнулася всім тілом. Так навіть краще. Головне зараз грати налякану, звичайну дівчинку.

— Я не знаю, з чого почати… — тихо прошепотіла Ната, голос тремтів.

— З чого почати? — тихо пирхнув Нейз, криво посміхаючись. — Почни з правди, дівчинко.

— Нейз, досить, — перебив його дракон і суворо на нього поглянув. — Це нормально, що дівчина хвилюється. Почни з того, як ви потрапили туди. А ми будемо тобі ставити уточнюючі запитання при потребі.

Вона кивнула і подивилася прямо на кулю — так їй було простіше сканувати її світло. Не можна допустити, щоб її впіймали.

— Ми зібралися групою, щоб піти на святкування у місто.

— Ви домовлялися про це заздалегідь? — відразу пролунало запитання ельфа, голос гострий, як лезо.

— Ні. Я збиралася почитати в бібліотеці, але дівчата мене вмовили.

— А інші?

— Інші почули, що ми йдемо, і вирішили долучитися, — вона важко зітхнула. — Тому ми і пішли такою великою групою.

Нарешті ельф кивнув. Ната перевела погляд на кулю.

— Коли ми вийшли за межі Академії і почали рухатися до міста, Лів запропонувала скоротити шлях через ліс.

— Лів — це? — запитав демон, голос холодний.

— Так, вибачте, ми скорочуємо імена зазвичай. Ліванда. Ми з нею і Амандою мешкаємо в одній кімнаті в гуртожитку.