Розділ 9.

Ната Рене

Отже, вони таки прийдуть.

До неї. У цю кімнату. У її єдиний зараз прихисток.

Потрібен план. І чим швидше, бо час уже стискається, як зашморг на шиї.

Скоріше за все, почнуть з Нагая — це найсвіжіша рана, яку вони захочуть розколупати до крові. Але не виключено, що пройдуться й по всьому іншому: хто вона, звідки, чому саме тут опинилася. А отже, потрібно точно знати, які документи мав Нейз. Без цього вона йде на допит наосліп.

А значить — потрібно поговорити з Бенуаром. Зараз. Негайно.

Тільки вона це подумала, як двері рвучко розчахнулися. У кімнату увірвався Бенуар — чорний, наелектризований, ніби грозова хмара, що ось-ось розірветься блискавкою. Він ледь ковзнув по ній поглядом і відразу підійшов до магістра Елантролія.

— Ти їй дав? — голос низький, різкий, як лезо по склу.

— Так, — спокійно відповів Елантролій.

— От і чудово. Тоді по моєму сигналу ти…

— Я не буду це пити, — твердо відрізала Ната з подушок.

Повітря в кімнаті миттєво стало густішим, наче хтось різко затягнув невидимий шнурок навколо всіх присутніх.

Бенуар розвернувся так різко, що повітря просвистіло. Очі спалахнули розпеченим вугіллям.

— Що?!

— Я не буду пити ту гидоту, — повторила вона спокійно, хоча серце вже калатало десь у горлі, а біль у спині прокинувся гострою іскрою.

Він одним кроком опинився біля ліжка. Нахилився над нею — близько, надто близько. Від нього пахло шкірою, металом і стриманим, майже тваринним гнівом. Руки стиснуті в кулаки так, що кісточки побіліли.

— І чому ж? — він намагався говорити спокійно, але напруга в голосі видавала все. — Ти хоч розумієш, що зараз буде відбуватись?!

— Так, — тихо сказала вона і теж стиснула кулаки на простирадлі. Біль у спині й нозі спалахнув сильніше, але вона не дозволила йому прорватися в голос. Він підійшов ще ближче, майже впритул до ліжка, навис над нею.

— Ні, ти навіть і не уявляєш, що тут зараз буде. Вони будуть тут. У них вдосталь часу до вечора. І я… я нічим тобі зарадити не зможу. А це, — він різко вказав на флакон, що стояв на тумбочці, — це наш єдиний шанс…

— Наш шанс на що? — різко перебила його Ната. Голос тремтів, але не від страху — від чистої, гарячої злості. — Якщо я це вип’ю, вони від мене відчепляться? Чи можливо через день, тиждень, місяць просто забудуть про мене?

Вона замовкла і вп’ялася в нього поглядом, шукаючи правди. І лише на мить — крихітну, майже непомітну — побачила. Він знав. Вони не зупиняться. Ніколи. Ніколи.

Вона важко видихнула. Спокій. Тільки спокій і впевненість у голосі. Вона має його переконати.

У цей момент до кімнати тихо увійшов ректор Руєн.

— Я права, — сказала Ната, обвівши поглядом усіх трьох. Голос уже не тремтів, він дзвенів крицею. — Вони не зупиняться. І ви всі про це добре знаєте. Тому це не вихід.

— І що ж, по-твоєму, вихід? — оманливо-спокійно спитав Бенуар. Його очі звузились, і він дивився на неї, наче на нерозумне дитя, яке не розуміє, куди потрапило.

— Поговорити з ними.

— І потрапити за ґрати?

Ната мовчки дивилася на нього. Невже він справді не розуміє?

— Бене, вона права, — спокійно почав ректор Руєн.

— Права?! — Бенуар різко розвернувся до друга. — Ти хоч…

— Ти мені довіряєш? — тихо, але гостро, як лезо, перебила Ната.

Бенуар застиг. Різко розвернувся до неї. Очі — чорні провалля.

— Що?

— Ти казав, щоб я довірилася тобі. А ти мені… довіряєш?

Тиша впала, як гільйотина. Важка, густа, майже відчутна.

Вона бачила, як у нього на скронях пульсують жили, як горло судомно сковтує. Він мовчав довго. Надто довго.

— Так, — нарешті тихо видихнув він. Голос зламався. — Довіряю.

— Тоді довірся мені зараз, — вона простягнула руку й торкнулася його пальців — холодних, напружених, гарячих одночасно. — Ти, мабуть, забув, але мене вчили бути шпигуном. Одне з найбазовіших знань — як обійти не ті питання й витримати допит. Я зможу. Прошу… підтримай мене.

Вона дивилась, як його горло судорожно сковтує. Так, вона потрапила в ціль. Тепер головне пройти все так само і на цьому допиті. Бенуар важко видихнув, підійшов до крісла й важко сів, прикривши очі долонями. Так у тиші пройшло кілька хвилин — довгих, як вічність.

— Добре, — лише й зміг сказати він, відкривши очі й важко подивившись на неї. Очі були червоні від напруги. — Але якщо щось піде не так, ректор Руєн забирає тебе звідси в Академію, поки я все не владнаю. Зрозуміло?

— Так, — спокійно сказала Ната, хоча вже знала, що цього не допустить.

— Отже, якщо ми все вирішили, можливо, варто обговорити можливі запитання? — спитав ректор, підходячи ближче.

— Не думаю, що варто, — заперечив Елантролій. — Якщо вона завчить відповіді, це буде видно.

— Мені потрібно розуміти, які саме документи були освітлені, — тихо сказала Ната.

— Добре, зараз, — сказав Бенуар. З його руки вирвався чорний птах, облетів кімнату, лишаючи за собою шлейф густого чорного туману, і зник у вікні.

Не минуло й хвилини, як у двері постукали й відразу увійшли. Там стояла служниця.

— Ой…

— І давно в моєму маєтку дозволено заходити без дозволу? — зло кинув Бенуар.

— Я… я… Вибачте, мій пане! — служниця відразу низько поклонилась. — Я лише…

— Ну, кажи вже? — владно, майже хижо сказав Бенуар.

І от зараз Ната побачила зовсім іншу його сторону. З нею він був уважним, ніжним, навіть інколи чуттєвим. А зараз перед нею сидів саме Голова Секретної Служби, Бенуар лер Санет, один із найкращих воїнів Великої Війни. І саме зараз вона відчула його справжній вплив на людей — холодний, важкий, непохитний. З ним вона дійсно буде захищена. І це відчуття дало їй ще більше впевненості — вона зможе пройти цей допит, якщо він буде поряд.

— Пан Джозеф наказав забрати в леді брудний посуд, скоро мають прибути гості, — злякано проговорила служниця.