Розділ 7.

Бенуар лер Санет

Він сидів у своєму кабінеті у відділі. Високі вікна вже давно потемніли — вечір непомітно перетік у ніч, але у цій будівлі час майже не мав значення. Навпроти нього, зібраний і мовчазний, сидів його права рука — Нуар. Єдиний, кому він довіряв настільки, щоб дозволити бачити втому у власних очах.

На столі лежали доповіді останніх днів. Вони вимагали зосередженості, чітких наказів, холодного розрахунку. Але думки Бенуара знову й знову повертались до неї. До її голосу, до її губ, до того, як вона тремтіла в його обіймах.

Пройшло вже кілька тижнів з того вечора — їхньої розмови, тієї гри, тієї крихітної тріщини в її стінах. І наче навмисно саме з того моменту на нього посипалось занадто багато задач. Кордон. Рада. Правителі. Тіньові доповіді. Щит, що обмежував доступ до Заборонених земель, був неспокійним. Він не руйнувався — ні. Але щось методично, вперто перевіряло його на міцність. Наче хтось терпляче шукав слабке місце.

— Отже, по всім доповідям, той слід привів прямо до кордону… — важко сказав Бенуар, відводячи погляд від паперів.

Цього він очікував. Нагай не міг з’явитись нізвідки. Але питання залишалось: хто його провів і навіщо тягнув аж до столиці Середніх земель?

— Якщо ви дасте добро, я візьму групу і ми підемо по сліду далі, — рівно промовив Нуар.

Бенуар на мить заплющив очі. Піти зараз означало відкрити карти. А він ще не бачив всієї дошки.

— Ні. Поки цього не потрібно. Залиште стеження за тим місцем. Якщо там місце зламу — вони пройдуть тим самим шляхом. І, Нуар… про це нікому. Наш шлях зупинився біля селища. Зрозуміло?

— Так, все зрозуміло, Голова. Можу йти?

— Іди.

Нуар піднявся, поклонився і беззвучно зник за дверима.

Кабінет став ще тихішим.

Рада так і не заспокоїлась. Після події з Нагаєм прибули правителі, які відіслали своїх дітей навчатись сюди. І кожного цікавило одне: як таке могло статися під носом у Академії? А Ліванда, не подумавши, згадала Нату. Її ім’я вже ходило коридорами. І тепер вони хотіли поговорити з нею.

Добре, що він тоді встиг її сховати. Але чи надовго?

Ще й Нейз. Він копає. Тихо, методично, без зайвого шуму.

Бенуар підвівся. Йому потрібне було лише одне — побачити її. Навіть якщо вона вже спить. Навіть якщо він просто стоятиме біля її ліжка кілька хвилин і слухатиме її дихання.

Він вийшов із кабінету. У приймальні вже нікого не було — Лурена він відпустив раніше. Коридори відділу були напівпорожні. Дехто ще працював — їхня служба не знала вихідних. Саме від них залежала безпека країни.

Він уже майже дістався зали переходів, коли з тіні вийшла фігура.

Бенуар миттєво напружився. Він знав, що це його людина. Але шпигуни зазвичай доповідають керівникам напрямків. Якщо тінь вийшла до нього особисто — справа серйозна.

Фігура стала на одне коліно.

— Дозволите, Голова.

— Кажи, — владно відповів він і накрив їх куполом тиші.

— Я був на завданні і почув розмову між керівниками міської варти. Їх начальник дуже злий на вас. Він планує дістатись до дівчини. Завтра виступить на Раді з документами. Що саме в них — не знає навіть його заступник. Але це кине тінь на всю нашу організацію.

Тиша стала густою. Майже задушливою.

Безодня… Чому саме зараз?

— Якщо ви накажете, я дізнаюсь, що це за папери, і доповім зранку.

— Виконуй.

— Слухаюсь.

Тінь зникла.

Ще один удар по тонкій рівновазі. Але принаймні в одному він був певен — його люди не підведуть.

Він швидко пересік коридор і вступив у портал до маєтку.

Хол зустрів його приглушеним світлом і шурхотом одягу прислуги. Вони вклонялися, але він пройшов повз, не спиняючись. Кожна клітина тіла тягнула його в північне крило.

Його шлях лежав у особисте крило — найзахищеніше. Родові плетіння магії огортали його щільним куполом. Тут її точно ніхто не дістане.

За цей місяць цілитель Оларіон зробив диво. За його доповідями Ната вже могла сидіти. Вони почали роботу з ногою. До ходьби ще далеко, але це прогрес. І все одно кожна хвилина без неї відчувалася як втрачена.

Він підійшов до дверей її кімнати й обережно привідчинив.

Спершу все здавалося звичним. Світильник тлів м’яким світлом. Повітря було теплим. Він уже хотів вийти, щоб не будити її.

Але погляд зачепився.

Він підійшов ближче.

Ната лежала напружена. Очі металися під повіками. Руки були стиснуті в кулаки так, що побіліли кісточки. Він торкнувся її долоні — вона була мертвецьки холодною.

— Це ще що таке?.. ШАЯ!

— Ну що таке, тільки вляглась… — сонно пробурмотіла Шая, виповзаючи з-під ковдри.

Погляд ковзнув до Нати — і сон як рукою зняло.

— Ох ти ж.

— Клич Оларіона.

— Почекай.

Шая підбігла ближче, притулила лапку до її скроні, завмерла, наче слухала щось, недоступне людському вуху.

— Хм… Не потрібен тут цілитель. Він їй не допоможе.

— В сенсі? — насторожився Бенуар, голос став різким.

— Вона в астралі. І вихід звідти буде стрімкий. Коли вона повернеться — тримай її. Вважай це моїм подарунком у ваші відносини. Я пішла. Мені потрібно щось пожувати.

І зникла.

Астрал…

Він знав достатньо, щоб розуміти: туди потрапляють або з власної волі, або якщо Вищі вирішили щось довірити. А якщо це видіння… то воно може бути страшнішим за будь-який кошмар.

Раптом Ната почала тремтіти. Голова заметалась по подушці.

— Ні… нізащо…

— Тихо, горобчик. Я тут. Йди на мій голос.

— Ні! — вона різко сіла.

Він ледве встиг її перехопити.

Її тіло трясло так сильно, що він відчував кожен спазм. Серце билося так швидко, що здавалося, воно зараз вирветься з грудей. Він притиснув її до себе, обіймаючи міцно, але обережно — пам’ятаючи про її рани. Губи торкнулися її волосся.

— Я тут. Я тримаю тебе. Дихай.

Час розчинився.