Розділ 6.

Бенуар лер Санет

Бенуар виринув зі спогадів у мить, коли до кабінету внесли вечерю.

На широкому столі вже лежали розкладені документи — десятки аркушів, які вимагали уважного вивчення, рішень і чітких наказів для підлеглих. Окремо були складені доповіді з кордону й матеріали по справі, що не давала йому спокою ані вдень, ані вночі.

Слуги мовчки розставили страви, низько вклонилися й так само тихо зникли за дверима. Кабінет знову наповнила звична тиша — густа, важка, майже відчутна.

Бенуар важко зітхнув і відкинувся на спинку крісла. Його погляд ковзнув повз стіни, повз полиці з книгами й мапи Середніх Земель, ніби все це існувало десь осторонь.

Пів року. Усього пів року, щоб здобути її довіру. Щоб вона не боялася його присутності, щоб захотіла бути поруч — не з обов’язку, не зі страху, а з власної волі.

П’ять років. Лише п’ять років, аби знайти спосіб вирвати її з рук короля. І цього було замало, бо король — не єдина проблема. Рада Середніх Земель не відступить просто так. І Нейз… він копає. Завжди копає глибше, ніж здається.

Втім, Бенуар був готовий. Його люди — найкращі. Він прорахував майже все. Повну картину знали лише одиниці — ті, кому він довірив би не лише таємниці, а й власне життя.

Двері кабінету ледь чутно прочинилися, і всередину шмигнуло щось маленьке й біле. Стрімка пляма ковзнула підлогою й одразу ж попрямувала до столу з їжею.

Бенуар лише хмикнув.

— І що тут у нас сьогодні смачненького? — задоволено пропищала Шая, вже вмощуючись ближче до тарілок.

— Хіба тебе не годують? — іронічно запитав він, але в голосі вже не було звичної гостроти — лише втомлена ніжність.

За той тиждень вони непогано порозумілися, і подібні візити стали майже щовечірніми — щоразу, коли Бенуар вечеряв удома.

— Годують, — неохоче визнала Шая, — але ж тобі завжди приносять щось особливе.

Він лише похитав головою. За цей час Бенуар зрозумів головне: Шаю неможливо в чомусь переконати. І, що ще важливіше, ніколи не варто ставати між нею та їжею.

— Як вона? — запитав він тихіше, голос став нижчим, майже інтимним.

Минуло всього пів години з того моменту, як він залишив Нату. Йому хотілося бути поруч, сидіти біля ліжка, тримати її за руку, відчувати, як вона повільно розслабляється в його обіймах. Але розум підказував інше: зараз їй потрібен простір. Нехай звикне. Нехай навчиться довіряти. Тоді він буде поряд завжди.

— М-м… зараз, дай дожую, — відповіла Шая, запихаючи до рота ще одну оливку. — Ну… вона не злилася, як тоді. Це вже добрий знак.

— Але?

— Але їй потрібен час, щоб прийняти нову реальність.

— Що ти маєш на увазі?

Шая серйозно подивилася на нього, навіть відклавши їжу. Її маленькі очі стали несподівано дорослими.

— Ната не звикла до уваги. Вона не звикла, що про неї піклуються просто так. У неї ніколи не було слуг. Усе, що вона мала, їй доводилося заслужити. Кожну крихту тепла, кожну мить безпеки.

Від цих слів по його спині пробіг холод. Руки самі стиснулися в кулаки так, що кісточки побіліли. Сама думка про те, через що їй довелося пройти, викликала глуху, темну лють — таку, що хотілося розтрощити щось. Або когось.

— Гей, — м’якше сказала Шая, помітивши, як він напружився. — Так, життя в неї було не з легких. Тому їй інколи буде складно, коли ви будете разом. Особливо коли ти почнеш приймати рішення за неї. Але вона розумна. І вона вміє адаптуватися. Просто… їй потрібен час.

— Час… — хмикнув він, але в голосі вже не було іронії — лише тяжка, гаряча ніжність. — Головне, щоб він у нас був.

— Щось сталося? — одразу напружилася Шая, її вушка насторожено піднялися.

— Поки що ні. Але на кордоні неспокійно. І є ймовірність, що мені доведеться знову туди поїхати.

— Надовго?

— Поки не знаю, — він підвівся й підійшов до столу з вечерею, але їсти не став — просто стояв, дивлячись у порожнечу. — Спробую керувати звідси, доки це можливо. А далі буде видно. Зараз для мене найважливіше — її довіра.

Шая уважно подивилася на нього. Колись вона не довіряла йому зовсім. А тепер… тепер він був одним із небагатьох, кому вона без вагань довірила б життя Нати.

______________________________________________________________________________________

Ната Рене

Знову той самий темний коридор. І шлях, що веде до Нього.

Вона б із радістю не пішла. Але знала: якщо відмовиться, стане лише гірше. І не тільки їй.

Ната почала спускатися сходами. З кожним кроком холод ставав відчутнішим, ніби сам камінь тягнув із неї тепло. Він просочувався крізь голі ступні, повільно піднімався вгору тілом, пробирав до кісток. Вона йшла тихо, майже беззвучно — наче це могло щось змінити.

Сходи закінчилися. Ліворуч — поворот. У кінці — двері.

Вона зупинилася перед ними. Рука піднялася для стуку… і в ту ж мить двері відчинилися самі.

Але цього разу все було інакше.

Кімната була порожня. Неприродно порожня. Наче її покинули давно й поспіхом водночас. Бруд вкривав усе: камінь підлоги, клітки, меблі. Там, де колись тримали звірів і піддослідних, тепер лежав лише пил. Стіл, який завжди сяяв ідеальним порядком, виглядав так, ніби його перевернули під час землетрусу.

І тиша. Глуха, мертва тиша, що пробирала до кісток.

Це був не просто кошмар. Це був сон.

— Це лише сон… — прошепотіла вона, голос тремтів. — Треба заспокоїтися й прокинутися.

У відповідь двері за її спиною різко зачинилися, відрізаючи шлях назад. На кімнату опустилася темрява — дивна, не ляклива, але настирлива, ніби вона штовхала Нату вперед.

Попереду відкрився прохід в іншу залу. Іншого виходу не було. Вона ступила вперед — і опинилася в Головній Залі маєтку.

Це було неможливо. Вона ж давно зруйнована.

Але тепер зала виглядала так, ніби нічого не сталося. Стіни були цілими, склепіння — неушкодженими. Ось постамент, на якому Він любив сидіти. Здавалося, ще мить — і Він вийде, стане перед Ними…