Розділ 5.

Розділ 5 Ната Рене

Вона дивилась на обличчя Бенуара і сама не розуміла, у який саме момент ця гра — обережна, майже контрольована — перевернулася з ніг на голову.

Ще мить тому це були питання. Продумані, чіткі, зважені. Вона прокрутила їх у голові десятки разів. Про нього вона знала небагато. Бенуар лер Санет — останній нащадок колись великого роду дер Санет. Роду, що мав силу, ім’я, історію. Але Велика Війна забрала всіх. Усіх, крім нього.

Вона хотіла спитати про це. Про те, як це — залишитись єдиним. Про те, як із цим живуть.

Але саме в цю мить їй раптом захотілося зовсім іншого. Того, що мало статися ще тоді, у лекційній залі Академії, між партами й холодним камінням стін — але так і не сталося.

Він усміхнувся. Не відповів. Лише його голова почала повільно схилятись до неї. Обережно. Ніби даючи їй останній шанс усе зупинити. Відіграти назад. Сказати хоч слово.

Вона мовчала.

І тут його вуста торкнулися її.

Світ ніби зупинився.

Він намагався стриматись — торкався її обережно, майже несміливо, але це було надто складно. Від цього в Нати паморочилась голова, всі думки зникли, ніби їх просто стерли гарячою долонею. Його губи були гарячі, тверді, але водночас неймовірно ніжні. Від нього пахло шкірою, металом і чимось глибоким, чоловічим, що змушувало її серце калатати так, ніби хотіло вирватися з грудей.

— Моя солодка дівчинка… — прошепотів він їй у губи, голос низький, хрипкий, майже благальний.

У якийсь момент він поглибив поцілунок — і це знесло все.

Вона відповіла. Несміливо спочатку, а потім — з відчаєм, якого сама від себе не чекала. Її пальці вчепилися в його сорочку, ніби боялися, що він зникне.

Але реальність повернулася різко й болісно. Тіло здригнулося, і по правій нозі прокотилася хвиля такого гострого болю, що вона тихо скрикнула прямо йому в губи.

Він миттєво розірвав поцілунок.

Вони обоє важко дихали. Повітря між ними палало.

Її погляд був затуманений, але вона бачила, як він із зусиллям відсторонюється. Відкидається на спинку крісла, стискає підлокітники так, що дерево скрипнуло, заплющує очі — ніби стримує не лише себе, а щось значно більше, темніше, голодніше.

Ната теж намагалась повернути контроль над тілом. Глибокий вдих. Ще один.

Так її вчили. Так вона виживала.

В якийсь момент вона відчула його погляд і відкрила очі. Він дивився на неї так, ніби бачив наскрізь. Ніби вже знав усі її таємниці, усі страхи й усі бажання, які вона ще не наважилася назвати.

— Сподіваюсь, ти розумієш, що після такого я тебе не відпущу, горобчик, — серйозно сказав він. Голос був низький, але в ньому бриніла небезпека.

Він мене не відпустить…

— Якщо ти про Його Величність Недала лер Дімідіона, — спокійно сказав Бенуар, хоча в очах уже палав вогонь, — то ми вже все вирішили.

— Що? Як? — її очі звузились. — Ви знову все вирішили без мене?

Він зітхнув. Важко. Винувато. Але не відступив.

— Я знаю, як це звучить зараз для тебе, — спокійно почав він, уважно спостерігаючи за її реакцією. — Але давай по фактах.

Вона повільно видихнула і кивнула, хоча всередині все кипіло.

— Найближчі пів року ти проведеш у цьому домі. Тут безпечно. Тебе не турбуватимуть до твого одужання. І щоб це влаштувати, мені довелося говорити з багатьма людьми. Особливо з твоїм королем. Ти ж розумна і повинна розуміти, до чого могли б призвести всі непогодження. Саме тому я, магістр Елантролій та ректор Руєн говорили з ним утрьох.

Він зробив паузу. Ната тихо прикрила очі. Він говорив логічно. Надто логічно. Але від цього їй хотілося кричати.

— І про що домовились? — тихо спитала вона.

— Він не погодився тебе відпустити. Поки що. Але… — Але?

— Так як ти більше не зможеш виконувати ту роботу, і ми не розуміємо, наскільки ти зможеш вилікуватись, магістр Елантролій запропонував вивчити тебе на Майстра.

— Що?!

Вона сіпнулась — і в нозі знову прострелив біль, гострий, як ніж. Ната застогнала, стиснувши зуби.

— Тихо, — Бенуар уже був поруч, однією рукою підхопив її за плечі, іншою міцно тримав за руку. — Покликати Оларіона?

— Ні… — видихнула вона крізь зуби. — Як ви могли прийняти таке рішення?

— А що ще залишалось? — відповів він тихо, але твердо. — З такими травмами ти не зможеш захистити себе. Так ми хоча б виграємо час. До того ж… це ще й завдяки принцу. Він умовив батька залишити тебе. Якби не він, ти вже була б в Асконії.

Ната це розуміла. Вона прикрила очі. Так, її боліла сама думка, що все знову вирішили без неї. Але якщо все справді було так — в Асконії її б точно не лікували. Там би просто добили.

Принц заступився за неї. У думках з’явилися силуети: Джей, Лей, її група. Цікаво, як вони там? Чи знають, що з нею?

— І що буде далі? — тихо спитала Ната, дивлячись йому прямо в очі. — Коли я одужаю?

— Далі ти одужаєш. І в нас буде п’ять років, щоб я придумав спосіб залишити тебе поряд із собою, — він провів великим пальцем по її щоці, ніжно, але владно. — Назавжди.

— І ти навіть не запитаєш, чому все саме так? — її голос затремтів.

— Прийде час — і ти сама розповіси, горобчик, — усміхнувся він. Усмішка була теплою, але в очах уже горів вогонь, який вона боялася й водночас хотіла.

Вона кивнула. Вона вже відчувала — цей чоловік свого досягне. І найстрашніше, що вона вже не була впевнена, чи хоче йому чинити опір.

Запала тиша. Гаряча. Електрична.

— Тобі потрібен відпочинок. Продовжимо завтра, — сказав Бенуар і почав підводитися.

— Бенуар… — тихо покликала вона.

Він зупинився.

— Дякую за все.

Він нахилився, обережно поцілував її в чоло — довго, тепло, ніби запечатуючи обіцянку.

— Відпочивай, горобченя. Я скажу Мії, щоб вона допомогла тобі приготуватись до сну.

Двері зачинилися.

Ната лежала, дивлячись у стелю, і переварювала все, що відбулось. Губи ще палали від його поцілунку. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей.