Розділ 4

Бенуар лер Санет

Він вийшов зі свого кабінету й наклав захист. Магія лягла рівно, слухняно, без найменшого спротиву — як завжди. Для нього контроль був не звичкою. Це був спосіб дихати.

— Я буду завтра, — коротко кинув він помічнику.

Той, якщо й здивувався, не видав цього ані жестом, ані поглядом. Бенуар цінував таких людей. Мовчазних. Надійних. Тих, хто не вимагає пояснень.

— Бачу, ти поспішаєш, — голос пролунав від входу до приймальні, низький, з ледь помітною іронією.

Бенуар завмер, ще не обернувшись. Він знав цей тембр. Знає його роками.

Дракон. Один із Радників. Формально в Раді не було головних, але всі знали: коли дракон говорить останнім — це й є рішення.

Безодня… і що йому зараз знадобилось.

— Для вас я вільний, — спокійно відповів Бенуар і жестом запросив Радника до кабінету.

Увійшовши, він підійшов до столу й майже непомітним рухом створив пташку. Маленький чорний силует змахнув крилами, розчинився в повітрі й полетів до Мії. Все мало бути готове до його повернення. Абсолютно все.

Радник пройшов до крісла для гостей і сів, уважно спостерігаючи за рухами Бенуара з легкою, майже поблажливою усмішкою.

— Завжди дивуюсь, як при твоїй роботі в тебе такий порядок, — зауважив він, повільно оглядаючи ідеально розкладені папери.

— Робота потребує системи, — коротко відповів Бенуар, сідаючи за стіл. — Але ви прийшли не про це, Раднику.

— Як завжди пронизливий, — дракон перестав усміхатися. Його очі звузились, золотаві зіниці спалахнули. — Чи вдалося дізнатись щось нове про Нагая?

— Лише те, що я вже доповів на нараді.

— Бенуар… — Радник нахилив голову, голос став тихішим, але від цього ще небезпечнішим. — Невже ти думаєш, я в це повірю?

Запала тиша. Важка. Як перед ударом.

Дракони відчували брехню не словами — намірами. І цей погляд був надто уважним, надто проникливим, ніби просвердлював крізь шкіру прямо до серця.

— Невже вона настільки цінна? — продовжив він спокійно, але в голосі вже бриніла насмішка.

Бенуар ледь помітно сіпнувся. Цього вистачило.

— О, Боги… — тихо видихнув Радник, і в його очах промайнуло щось схоже на здивування, змішане з розвагою. — Невже ти закохався в те дівча? Наш безжальний Голова Секретної служби…

Бенуар не відвів погляду. Його обличчя залишалося кам’яним, але всередині щось стиснулося — гостро, болісно.

— Я прошу тримати це в секреті, — рівно сказав він.

Дракон кілька секунд мовчки дивився на нього, потім чітко кивнув.

— Добре. Але якщо все настільки серйозно, тобі варто придумати, як відвернути від неї увагу. Бо поки ти лише загострюєш ситуацію. І не всі готові чекати на відповіді так довго, Бенуаре.

— Я це розумію.

— Тоді чекатиму від тебе більшої інформації. І чим швидше — тим краще, — він підвівся, повільно, з тією самою хижою грацією. — І, Бенуаре… не забувай, наскільки важлива твоя посада.

Двері зачинилися. Тихо. Але звук цей пролунав у голові Бенуара, як постріл.

Він важко видихнув і на кілька секунд дозволив собі заплющити очі.

Що ж. Не вперше доводиться грати. Головне — під час цієї гри захистити її. Будь-якою ціною.

Він попрямував до зали переміщень. Теоретично міг відкрити портал прямо в кабінеті, але порядок був для нього не порожнім словом. Він дозволяв собі винятки лише тоді, коли іншого виходу не залишалося.

Магія в залі загострилася. За мить перед ним спалахнув портал — темний, глибокий, мов провал у ніч.

— З поверненням, господарю, — пролунало одразу, щойно він ступив уперед.

Світлий хол. Джозеф, дворецький, стояв напівзігнуто. Поруч — слуги, вишикувані в ідеальну шеренгу. Порядок, заведений ще прапрадідом. Скільки б Бенуар не просив відмовитися від цього — картина щоразу була одна й та сама.

Тут же стояли його охоронці. Ті, кому він довіряв життя. Тепер — вони вартували її.

— Мія, — владно промовив він.

Дівчина зробила крок уперед і низько вклонилась.

— Так, господарю.

— Як там наша… — він на мить запнувся, голос ледь помітно зламався, — гостя?

— Леді повечеряла й відпочиває. Сказала, що нічого не потрібно, — відповіла тихо, але в її очах промайнуло щось тепле. Вона вже зрозуміла.

— Добре.

Він пройшов повз і почав підійматися сходами.

— Перепрошую за зухвалість, Ваша Світлість, але вечеря…

— Потім, Джозефе. Всі вільні. І щоб у північному крилі нікого не було.

Холодно. Безапеляційно.

З кожним кроком серце стискалося сильніше. Тиждень. Усього тиждень — але здавалося, ніби минула вічність.

Останні кілька сходинок він майже пробіг.

Він тихо зайшов до кімнати, що пахла настоянками, травами й чимось ще — її теплом, її присутністю. Ната напівлежала на ліжку, дивлячись у вікно. Вона не одразу його помітила.

Виглядала краще. Але все ще надто виснаженою. Надто крихкою.

Раптом вона повернула голову. Смарагдові очі впіймали його погляд — рішучі, уважні, трохи налякані.

Він усе розумів. Її злість. Її настороженість. Її біль.

Але для нього — Голови Секретної служби, воїна Великої війни — ці почуття були теж новими. Він давно забув, як це — думати не лише про справу.

Вона була розумна. І довіру справді потрібно було заслужити.

— Твоє питання перше, — сказав він спокійно, відкидаючись на спинку крісла біля ліжка.

Її очі трохи розширились.

— Ти сама сказала, що я знаю більше. Тож буде чесно, якщо перше питання — твоє.

Він спостерігав за нею: як вона стримує нерви, як стискає кулаки на ковдрі, як контролює дихання. Хоробрий горобчик.

— Чому саме сюди? — тихо спитала вона.

Цього він не очікував.

— Бо це найбезпечніше місце, — відповів він без паузи. — Тут я довіряю кожному. Моя черга.

Він бачив, як вона напружилась.

— Чому ти нічого не просиш у Мії?

— А маю?