Розділ 3.

Ната Рене

День тягнувся, як розпечена смола — повільно, липко, нестерпно.

Шая не відходила від неї після примирення. Маленька криска стрибала по ковдрі, розповідала дурниці про Академію, про те, як Лей одного разу заплутався в заклинанні й цілий день ходив із зеленим волоссям, як Джей намагався вкрасти пиріг у кухаря й отримав по лобі ложкою. Вона бурмотіла, сміялася, намагалася заповнити тишу, ніби боялася, що та проковтне їх обох. Але Ната майже не слухала.

Вона лежала, втупившись у стелю, і думки кружляли десь далеко. Не тут. Не в цій кімнаті, де пахло гіркими зіллями, воском і чужим спокоєм, який здавався фальшивим, як маска.

У якийсь момент вона зрозуміла, що тремтить. Не від болю в спині чи нозі — від очікування вечора.

Так. Стоп.

Що це з нею?

Вона ніколи такою не була. Усі небезпеки вона зустрічала холодно, відсторонено, як стара звичка. Навіть коли страх приходив — він завжди запізнювався. Приходив уже після того, як рішення було прийняте, як удар нанесено, як кров пролилася. А тут… Тут страх випередив усе. Він сидів у грудях, стискав ребра, не давав нормально дихати.

Невже вона справді втрачає свою холоднокровність?

— Хей, усе в порядку? — Шая зупинилася, підбігла ближче, притулилася холодним носом до її підборіддя.

Ната повільно перевела погляд, ніби поверталася з далекої відстані.

— Ти якась тиха.

— Шая… — Ната ковтнула, горло пересохло. — Я що, стала слабкою?

— Ти що таке кажеш?! — Шая майже образилася, шерсть на спині стала дибки. — Ти ж сама сильна! Найсильніша!

— Тоді чому… — Ната відвела погляд до вікна. За щільною шторою день повільно гас, світло ставало густим, бурштиновим, а потім — темним, як чорнило. — Чому мене це так хвилює?

— Чому ти переживаєш перед розмовою з ним? — одразу вгадала Шая.

Ната різко глянула на неї, але не заперечила. Не змогла.

— Я, звісно, не експерт, — Шая говорила вже м’якше, майже пошепки, ніби боялася злякати цю думку, — але хіба коли тобі важлива ця особа… ти не починаєш переживати?

Ната мовчала. Пальці ледь помітно стиснули край ковдри так сильно, що кісточки побіліли.

— Так, — зрештою тихо сказала вона. — Скоріше за все, так і є.

— Ната, він гарний чоловік, — майже нечутно додала Шая, ніби боялася, що слова розсиплються від гучності.

— Ти йому довіряєш? — запитала Ната, не відводячи погляду від вікна.

— Поки він на твоєму боці — так.

Ната лише кивнула.

І знову настала тиша. Важка. Гаряча. Як перед грозою.

Вона пролежала так ще кілька годин — прислухаючись до власного дихання, до шурхотів дому, до слабкого, вже майже рідного болю в спині й нозі. Потім прийшла Мія — принесла вечерю, допомогла зручно влаштуватися, поправила подушки, щоб Ната не відчувала тиску на хребет.

— Господар трохи затримується, — сказала вона тихо, ставлячи тацю. — Але обіцяв бути якнайшвидше.

Ната кивнула, не дивлячись на неї.

Мія терпляче зачекала, поки Ната з’їсть усе до крихти (їсти не хотілося, але вона змусила себе — сили потрібні), забрала посуд і пішла. Шая десь зникла ще перед вечерею — буркнула, що «перевірить дещо», і щезла під ліжком.

І от Ната залишилася сама.

Отже… він не надто поспішає? Чи виникли проблеми? Через неї?

Ці думки крутилися по колу, як отруйний вир, не даючи спокою. Вона так заглибилася в них, що не почула, як двері тихо відчинилися.

Бенуар увійшов.

Ната здригнулася лише тоді, коли відчула зміну повітря — ніби простір став щільнішим, гарячішим. Він зупинився біля входу, довго дивився на неї, а потім підійшов і сів на стілець біля ліжка.

Запала тиша. Густіша за все, що було до цього.

Вона гарячково перебирала в голові слова — правильні, гострі, стримані — і жодне не здавалося доречним.

— Ти вже поїла? — тихо спитав він.

Ната кивнула.

— Це добре.

— А ти? — спитала вона і вперше прямо подивилася йому в очі.

Він ледь помітно зітхнув.

— Ні. Не встиг.

— Як завжди, — вихопилося в неї.

Він трохи всміхнувся — але в тій усмішці не було легкості. Лише втома й щось ще, чого вона не могла розпізнати.

— Можливо.

Вони знову замовкли. Ната відчула, як серце б’ється швидше. Вона ненавиділа це відчуття — коли тіло зраджує розум, коли шкіра пам’ятає його дотик сильніше, ніж голова хоче це визнати.

— Ти хотіла поговорити, — сказав він нарешті. Не як наказ. Як дозвіл.

— Так, — відповіла вона. — Хотіла.

Вона зробила паузу, зібралася з думками, з усією своєю крихкою сміливістю.

— Ти не мав права.

Він не здригнувся. Лише уважно слухав.

— Ти не мав права вирішувати за мене, — продовжила вона, голос тремтів, але не від слабкості — від гніву, що нарешті прорвався. — Поїти мене зіллям. Забирати. Замикати тут. Навіть якщо… — вона на мить запнулася, — навіть якщо це було «заради мого блага».

— Я знаю, — тихо відповів він.

— Ні, — Ната ледь підняла голову, ігноруючи спалах болю в спині. — Ти не знаєш. Ти не знаєш, як це — коли за тебе все вирішують. Коли твоє слово нічого не важить.

— Я знаю більше, ніж ти думаєш, — сказав він спокійно. — Але це не знімає з мене провини.

Вона не очікувала цього. Ні виправдань, ні тиску. Лише чесність, яка різала гостріше за будь-яку брехню.

— Я злився, — продовжив він, дивлячись кудись повз неї. — На себе. На ситуацію. На те, що ти була змушена через це пройти. І так, я зробив вибір за тебе. Бо якби не зробив — ти могла б не сидіти тут зараз.

— Або ж я могла б сама все вирішити, — різко сказала вона.

— Могла, — кивнув він. — Але ціна могла бути іншою.

Вона мовчала. Гнів повільно відступав, залишаючи після себе втому.

— Я не прошу пробачення зараз, — додав він. — Я прошу лише, щоб ти вислухала.

Ната заплющила очі. Її злість більше не була гострою. Вона була втомленою.