Розділ І

Ната Рене

Нарешті вона могла лежати, трохи припіднявши голову. Не сидіти — ще ні. Лише напівлежати, спираючись на подушки, що тепер стали її постійною опорою. Спина нила глухо й тягуче, нога час від часу відгукувалась різким болем, наче нагадуючи: не забувай, ти ще не вільна.

Минув уже тиждень, як вона опинилася в Нього вдома.

І за весь цей час — ні Шаї, ні Бенуара.

Ната повільно вдихнула й так само повільно видихнула. За цей тиждень вона передумала надто багато. Перекручувала події знову й знову, ловила себе на злості, на образі, а потім — на виснаженні. Але в той момент…
У той момент вона просто не звикла до такого.

Завжди сама.
Усі рішення — її.
Усі дії — її відповідальність.

А тоді — зілля. Біль. Чужі руки. І рішення, ухвалене без неї.

А тоді — ніби ґрунт з-під ніг забрали.

Вона заплющила очі — і пам’ять знову потягнула її назад.

______________________________________________________________________________________

Тиждень тому

Свідомість поверталася уривками. Спершу — відчуття тіла. Важкого, чужого, такого, що не слухалося. Біль не пішов — він просто ліг глибше, осів у м’язах і кістках, терпляче чекаючи.

Ната обережно розплющила очі — і яскраве світло змусило її одразу ж заплющити їх знову.

— Прийшла у себе, — тихо озвався голос ліворуч. — Чуєш?

Вона зробила ще одну спробу. Цього разу світло не вдарило так різко. Перед нею стояв Бенуар. Його погляд був зосереджений, напружений, надто уважний.

— Поклич Оларіона, — сказав він, не зводячи з Нати очей.

— Зараз, — відгукнулася Шая, і Ната почула, як та зіскакує на підлогу.

— Ти як? Щось болить? — тихо спитав Бенуар.

— Пити… — прошепотіла Ната. Горло пекло, ніби вона ковтала жар.

— Зараз.

Він обережно припідняв її, підтримуючи за плечі, і приставив склянку до її губ. Вона зробила ковток — і по горлу знову потекло щось розпечене. Ната закашлялася, намагаючись відвернутись.

— Ні, — твердо сказав він. — Ти маєш випити все.

Вона пила. Ковток за ковтком. З кожним ставало трохи легше, хоча тіло все одно тремтіло. Коли склянка спорожніла, її обережно поклали назад.

Тоді вона почула кроки.

Праворуч з’явився ельф. Але це був не магістр Оптіміус.

— Що тут у нас? — з його рук розлилося біле світіння.

Магія торкнулася її тіла — м’яко, але глибоко. Ната лежала мовчки, намагаючись зрозуміти, де вона. Лише тепер помітила балдахін над ліжком, важкі штори, приглушене світло. Це точно не був цілительський відділ Академії.

— Що ви скажете? — спитав Бенуар.

— Роботи ще достатньо, — спокійно відповів ельф. — Тиждень ще лежати тут. Далі потроху будемо рухати. Думаю, п’ять–шість місяців — і вона прийде в норму.

— Скільки?.. — здавлено спитала Ната.

— А що ви думали, любонька? — він подивився прямо на неї. — З такими травмами добре, що шанс узагалі є. Поки відпочивайте. Я піду за настоянкою, про яку казав, Бенуаре.

— Добре. Дякую, Оларіон.

Двері зачинилися. Вони залишилися самі.

— Де я? — тихо спитала Ната.

— У безпеці, — просто відповів Бенуар.

Він потягнувся до її руки — і вона відсмикнула пальці.

— У безпеці — це де?

Він мовчав. Ната не зводила з нього погляду.

— Перед тим як ти почнеш злитись, скажу відверто, — нарешті промовив він. — Іншого виходу у нас не було. Якби ми так не поступили, ти була б уже на допиті. І не в Академії.

Спогади накрили хвилею. Майстер, що сує флакон у руки Бенуара. Гіркий смак. Біль. Люди в палаті. Сканування. Його голос: «Я забираю її».

— Отже, то був не сон, — спокійно сказала Ната, звузивши очі. — І ви таки опоїли мене і привели до себе?

— Це був єдиний варіант.

— Єдиний варіант? Та як ви могли?

— Інакше б вони від тебе не відчепилися.

— Я б справилась. Не вперше.

— Справилась? — його голос став жорсткішим. — Ти хоч розумієш, що якби я тебе не забрав…

— Я б усе вирішила сама!

— Сама? — він зробив крок назад. — Ти вже вирішила. І ось до чого це призвело. Віднині ти залишаєшся тут.

— Що?! Хто ви такий, щоб вирішувати за мене?! Я хочу поговорити з магістром Елантролієм!

— Ні.

— Що?!

— Він тобі не допоможе. Я твій наставник. І тепер ти під моєю опікою.

Її очі потемніли. Сила ворухнулася, відгукуючись на гнів.

— Ви навіть не спитали мене…

— Тобі потрібен час, — холодно сказав він. — Коли будеш готова — пришли Мію.

І пішов.

_______________________________________________________________________________________

Тут вона почула шурхіт біля ліжка.

— Шая, це ти?

— Так.

— І ти весь цей час була тут? — у її голосі бриніли злість і образа.

— Так. І даремно ти так на нього. Він старався. Ти б бачила…

— Мені плювати! Як ти могла допустити, щоб мене притягли сюди?

— А що ще було робити?

— Джей і Лей теж це допустили.

— Ната… — голос Шаї став обережнішим. — Ти ще не зовсім прийшла до себе.

— Я прекрасно себе почуваю і мислю дуже навіть розумно!

— От як? А як би ти пояснила допит? Очі? Те, що втекла?

— Я б зробила все як треба! А от ти як Хранительниця — не дуже. Більше б тобі поїсти і лежати!

Тиша впала важкою ковдрою.

Шая мовчки зіскочила з ліжка.

— Теж мені… — тихо сказала вона. — Героїня.

І пішла. Не з образи. А тому, що знала: ще слово — і вона справді нашкодить.

______________________________________________________________________________________

З того моменту вони до неї не ходили.

Ні Шая. Ні Бенуар.

Ні, її не кинули. Мія, її особиста служниця, приходила регулярно: приносила їжу, допомагала привести себе до ладу, міняла пов’язки, подавала воду, коли та прокидалась у спразі. Саме від неї Ната дізналась, що господар дав чіткі інструкції щодо неї.