Глава 4

Командира взводу звали Христофор. У нього зменшувалась кількість боксерських звичок. На їх місці з’являлись звички військові. Він частіше і частіше перевіряв чи заповнений магазин автомату патронами, ніж проходив у стійці, бив об підлогу тенісного м’ячика, пірнав під уявного противника. Але дещо лишалось незмінним. Хоча б раз на день потрібно було старанно відтиснутись на кулаках. Цим і займався Христофор, коли біля дверей з’явився Тарас. Христофор продовжував відтискатись. Він злився на себе. Злився на те, що крім однієї думки йому нічого більше не приходить в голову. Що все можна було б вирішити  на рингу. Провести одинарний бій і розійтись по домівках. Бій визначив би де і у кого цей дім знаходиться. І це було жахливо. Ідея в принципі була фантастична і художня, але водночас була нікчемною навіть для твору учня п’ятого класу середньої школи. Мерзенна банальщина, дурість, неможливість реалізувати таке навіть теоретично. І в той же час ідея не відпускала Христофора. Чесний поєдинок. Один на один. Із збитків – хіба що зламана щелепа. Замість вінегрету з гниючих кінцівок.

• Дозвольте доповісти, звернувся піхотинець.
• Дозволяю, сказав Христофор і піднявся з підлоги.
• Набрав нових книжок. Детективи. В м’якій обгортці. Але є один дуже цікавий екземпляр.
• Який?
• Збірка японських детективів. Від зародження до сучасних зразків. Рекомендую.
• Японські детективи? Не знав, що такі існують.

Христофор все-таки був боксером. Тому із японських письменників знав тільки Місіму і Акутагаму (Муракамі не викликала).

• Пане полковнику, інколи мені здається, що вони у цьому найкращі. Холодні, безпристрасні, точні. Як сталь катани.
• Збірка, кажеш? Ну гаразд, розділи книжку по змісту. Обережно, лезом. Щоб не грати усім взводом в карти на вибрану книгу.
•  Буде зроблено. Іще одне.
• Слухаюсь.
• Біля бібліотеки у мене…Зі мною…Стався епізод…Як би це назвати…Орального сексу…

Полковник спокійно поглянув на Тараса.

• На війні і не таке стається. Симпатична?
• Вельми.
• Взамін нічого не просила? Дані розвідки?
• Ні…
• Тоді відпускаю гріхи твої. Іди з миром, сину мій.

Тарас став топтатись на місці.

• Ще щось? – турботливо запитав Христофор.
• Так. Потім до мене підбігла ще одна дівчина і міцно поцілувала в губи.

Полковник ще раз поглянув на Тараса. Цього разу неспокійно.

• Це що був якийсь пікнік?
• Пане, їйбогу, не знаю, що це було. І це ще не все.

Тепер полковник затамувавши подих, поглянув на піхотинця.

• Друга дівчина, та яка цілувала, сказала, що є ще дівчата і всі вони чекають на нас у тому мотельчику, на краю міста.
• Ага, сказав Христофор після невеликої паузи. – І?
• Вона просила…Та ні, вона вимагала, щоб я розповів усім нашим солдатам про їх присутність. Я так розумію, що вони готові піднімати настрій чи ще щось у цьому дусі.
• Це якась нова форма волонтерства? Може вони німфоманки?
• Не можу знати, пане полковнику. Не володію інфрмацією.

Полковник почухав підборіддя і зашарівся посмішкою.

• Послухай жінку і зроби навпаки, вірно? Наскільки я зрозумів, про цю невелику пригоду, ти ще нікому не говорив крім мене? Більше нікому з наших?
• Все вірно, я подумав, що так буде правильно.
• І не помилився! Вірно, якщо людина філолог, то голова у неї варить. Молодець. Знаю, буде важко, але спробуй про це не думати. Ну, або думай, тільки нікому не кажи. Дай мені день з цим розібратися. Дивна історія.
• Так точно, пане полковнику.

Піхотинець вийшов, а Христофор лишився наодинці зі своєю хіттю. Давно у нього не було жінки. Коли у чоловіка довго немає жінки, його починає переслідувати її тінь. Тобто він починає з нею жити, і ця безтілесність може довести його до сказу.

Зі стелі повисла лампа без абажуру. До неї на міцній мотузці був прикріплений тенісний м’яч. Христофор став в бойову стійку. Викинув вперед не дуже швидкий, але важкий джеб. М’яч почав гойдатись зі сторони в сторону ловлячи удари. Лампа зв’язана з цим м’ячиком почала хаотично водити товстим широким променем сирою кімнатою, звужуючи та розширюючи тіні. На дев’ятий раз промахнувся. Йому було тридцять сім років.