37

Тиша в офісі була гнітючою, наче перед грозою. Аліса сиділа за своїм столом, оточена купкою паперових метеликів, які вона машинально складала, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках. Її пальці, зазвичай такі впевнені, коли справа доходила до тонкої роботи з папером, тепер здавалися незграбними. Вона дивилася на аркуш заяви про звільнення, який лежав перед нею, — акуратно надрукований, з її підписом унизу. Це був її останній крок, остаточне рішення, яке вона прийняла після безсонної ночі, сповненої роздумів і болю.

Аліса знала, що залишатися в компанії Олександра більше не може. Після того, що сталося в його кабінеті, після його жорстоких слів і того, як він знехтував її почуттями, вона зрозуміла: це місце стало для неї пасткою. Її серце, яке так довго билося заради нього, тепер вимагало свободи. Вона згадала пропозицію роботи в Чикаго, яку отримала місяць тому від американської дизайнерської компанії. Тоді вона відмахнулася від неї, вважаючи, що її місце тут, поруч із Олександром, навіть якщо він ніколи не відповість взаємністю. Але тепер усе змінилося. Вона більше не могла дозволити собі бути тінню його байдужості.

Вона обережно склала заяву вдвічі, відчуваючи, як серце стискається від ваги цього рішення. Піднявшись зі стільця, Аліса попрямувала до кабінету Олександра. Її кроки були повільними, але рішучими, наче вона йшла на поле бою. Вона знала, що ця розмова не буде легкою, але іншого виходу не було.

Перед дверима з табличкою "Боровий Олександр Станіславович" вона зупинилася, глибоко вдихнула і постукала. Відповіді не було. Вона постукала ще раз, цього разу голосніше, і нарешті почула його низький голос:

— Заходь.

Аліса відчинила двері й увійшла. Олександр сидів за своїм столом, переглядаючи якісь документи. Його погляд був зосередженим, але коли він підняв очі й побачив її, щось у його виразі змінилося — ніби легка тінь пробігла по його обличчю. Він відкинувся на спинку крісла, склавши руки на грудях, і його губи скривила ледь помітна посмішка.

— Алісо, що на цей раз? — Його тон був холодним, але в ньому відчувалася нотка настороженості.

Вона ступила вперед і поклала заяву на його стіл. Її руки ледь помітно тремтіли, але голос залишався твердим.

— Це моя заява про звільнення, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Я отримала пропозицію роботи в Чикаго. Я їду.

Олександр завмер. Його брови злегка піднялися, а погляд став гострішим, ніби він намагався розібратися, чи вона говорить серйозно. Він повільно взяв заяву, розгорнув її і пробіг очима текст. Кілька секунд у кабінеті панувала тиша, настільки густа, що Аліса чула, як стукає її власне серце.

— Чикаго? — нарешті промовив він, і в його голосі з’явилася нотка сарказму. — Ти тікаєш? Ось так просто? Після всього, що ти тут побудувала?

Аліса відчула, як у ній закипає гнів. Його слова звучали так, наче він мав право звинувачувати її, наче вона була винна в тому, що він сам зруйнував.

— Тікати? — перепитала вона, її голос затремтів від обурення. — Я не тікаю, Олександре. Я йду вперед. Я втомилася бути тут. Де ти... — вона зупинилася, відчуваючи, як горло стискає від болю. — Де ти постійно нагадуєш мені, що я для тебе нічого не значу.

Він різко встав із крісла, обійшов стіл і зупинився за кілька кроків від неї. Його очі палали, але цього разу в них не було звичної холодності. Там було щось інше — суміш гніву, розгубленості і, можливо, болю.

— Ти потрібна компанії. — Його голос став низьким, майже загрозливим. — Ти думаєш, що я не бачу, як ти працюєш? Твій талант, твої ідеї — це те, що тримає цю компанію на плаву. І ти просто береш і йдеш?

Аліса стиснула кулаки, намагаючись не дати сльозам прорватися назовні. Вона знала, що він уміє маніпулювати, але цього разу вона не дозволить йому взяти гору.

— Не смій, — різко сказала вона. — Не смій робити вигляд, що тобі не байдуже. Ти сам сказав, що мої почуття — це ілюзія. Ти сам відштовхнув мене, Олександре. Ти змусив мене відчути себе нікчемною. І тепер ти звинувачуєш мене в тому, що я хочу захистити себе?

Він зробив крок ближче, і на мить Аліса подумала, що він знову спробує схопити її, як тоді, у кабінеті. Але цього разу він зупинився, його руки безсило опустилися вздовж тіла.

— Ти не розумієш, — тихо сказав він, і в його голосі з’явилася нотка, яку вона ніколи раніше не чула. — Ти не розумієш, як важко...

Він не закінчив фразу, відвернувшись до вікна. Його плечі напружилися, і Аліса відчула, як у її грудях зароджується сумнів. Що він мав на увазі? Чому його голос звучав так, наче він сам бореться з чимось?

— Що важко, Олександре? — Її голос став м’якшим, але в ньому все ще відчувалася біль. — Бути холодним? Тримати мене на відстані? Чи, може, тобі важко бачити, як хтось нарешті вирішує піти від тебе?

Він різко обернувся, і його очі спалахнули гнівом.

— Ти думаєш, що це легко для мене? Думаєш, я не бачу, як ти дивишся на мене? Як ти намагаєшся бути сильною, хоча я знаю, що тобі боляче? — Його голос зірвався, і він провів рукою по волоссю, ніби намагаючись заспокоїтися. — Але ти права. Я не можу дати тобі того, що ти хочеш. І, можливо, тобі краще піти.

Ці слова вдарили її, як ляпас. Вона чекала гніву, звинувачень, навіть насмішки, але не цього. Не цього визнання, яке звучало так, наче він сам визнав свою поразку. Аліса відчула, як сльози підступають до очей, але вона міцно стиснула губи, не дозволяючи їм пролитися.

— Тоді підпиши заяву, — тихо сказала вона, вказуючи на папір на столі.

Олександр подивився на неї, і на мить їй здалося, що він хоче сказати щось ще. Його погляд був сповнений суперечливих емоцій — гніву, жалю, можливо, навіть страху. Але він лише мовчки повернувся до столу, взяв ручку і одним різким рухом поставив свій підпис.

— Забирайся, — кинув він, не піднімаючи очей. — Якщо тобі так хочеться тікати, то біжи.

Аліса відчула, як її серце стискається від болю. Вона хотіла сказати щось у відповідь, кинути йому в обличчя весь свій гнів, але слова застрягли в горлі. Вона лише мовчки взяла заяву і вийшла з кабінету, відчуваючи, як кожен крок віддаляє її від нього, від цього місця, від усього, що так довго тримало її в полоні.