35

Світло в залі суду було тьмяним, ніби вицвілим, і падало на обличчя Аліси, вихоплюючи її блідість і напружені риси. Вона сиділа на лаві позивача, її пальці міцно стискали ремінець сумки, щоб приховати тремтіння. Темно-синій костюм, її надійна броня в складні моменти, обіймав її, але не міг заглушити бурю, що вирувала всередині. Сьогодні був день, якого вона чекала з острахом і надією — суд над Андрієм Літовченком. День, коли її біль мав знайти справедливість, але який уже зараз виснажував її до краю.

Зала була напівпорожньою: кілька журналістів у задніх рядах гарячково записували, адвокати шелестіли паперами, а Роман Степанович сидів поруч, його суворий погляд додавав їй сил. Навпроти, за столом відповідача, сидів Андрій. Його вигляд був жалюгідним — зім’ятий костюм, скуйовджене волосся, темні кола під очима. Він здавався зламаним, але коли їхні погляди зустрілися, Аліса побачила в його очах не каяття, а холодну хитрість, що ховалася за маскою скорботи. Цей погляд повернув її в той вечір, коли його рука залишила пекучий слід на її щоці.

Суддя, літня жінка з пронизливим поглядом і голосом, що різав повітря, оголосила початок засідання. Аліса відчула, як її серце стискається, але Роман легенько торкнувся її руки.

— Ти впораєшся, — шепнув він. — Говори правду.

Вона кивнула, хоч усе всередині тремтіло. Її викликали до трибуни першою. Підводячись, вона відчула, як усі погляди в залі — допитливі, осудливі, байдужі — прикуті до неї. Її туфлі тихо цокали по підлозі, і кожен крок здавався випробуванням. Сівши на місце свідка, вона вдихнула.

— Пані Вітренко, — почала суддя, її голос був суворим, але справедливим. — Розкажіть про інцидент.

Аліса стиснула руки, відчуваючи, як горло перехоплює. Вона почала говорити, спершу тихо, але з кожним словом її голос міцнішав. Вона описала той вечір, коли вона прийшла з роботи а Андрій зустрів її зі склянкою алкоголю, його очі горіли гнівом, а голос був сповнений звинувачень. Вона намагалася заспокоїти його, але він не слухав. Удар був несподіваним, різким, її щока запекла від болю. Вона відступила, намагаючись захиститися, але він продовжував кричати, доки її крик не змусив його зупинитися. Вона тремтіла від страху, коли він нарешті пішов, залишивши її наодинці з болем. Її слова були чіткими, але кожне з них коштувало їй шматка душі. Вона бачила, як Андрій опустив голову, але знала, що це лише гра.

Роман Степанович подав судді медичний висновок і фотографії синців. Докази лягли на стіл із тихим шелестом, але для Аліси вони звучали як вирок. Журналісти в задніх рядах пожвавішали, їхні ручки гарячково шкрябали по паперу.

Адвокат Андрія, чоловік із холодними очима й гладким голосом, підвівся. Його посмішка була тонкою, але отруйною.

— Ваша честь, — почав він, — ми не заперечуємо факт фізичного контакту, але це був поодинокий інцидент, викликаний емоційним зривом мого клієнта. Пані Вітренко спровокувала його своєю невірністю, про яку він дізнався.

Аліса відчула, як кров відлила від обличчя. Зрада? Це слово вдарило її, як ляпас. Вона подивилася на Андрія, але він усе ще грав роль скривдженого, опустивши очі. Її гнів спалахнув, але вона стримала себе, довіряючи Роману.

— Це брехня, — сказала вона, коли суддя дозволила їй говорити. — Я ніколи не зраджувала Андрію. Він вигадує це, щоб виправдати себе. Єдине... Був поцілунок але...

Адвокат посміхнувся, його погляд був хижим.

— У нас є свідок, який може підтвердити вашу близькість із іншим чоловіком, — сказав він, кинувши погляд на двері.

Аліса затамувала подих. Вона знала, кого він має на увазі, ще до того, як двері відчинилися. Олександр увійшов до зали, його постава була владною, а темний костюм підкреслював його силу. Синець під оком майже зник, і губа мала кращий вигляд. Його погляд був холодним, як крига, але коли він подивився на Алісу, в його очах промайнула тінь болю, яку вона ледь уловила.

— Пане Боровий, — звернувся адвокат, коли Олександр зайняв місце свідка. — Чи мали ви романтичні стосунки з пані Вітренко?

Аліса відчула, як її серце пропустило удар. Його слова могли змінити все — не лише для справи, а й для неї самої. Олександр подивився на суддю, його голос був рівним.

— Ні, — сказав він твердо. — Між нами не було романтичних стосунків. Аліса — талановитий дизайнер, і наші стосунки завжди були професійними.

Адвокат підняв брову, явно незадоволений.

— Але ви не заперечуєте фізичний контакт? — наполягав він.

Олександр зітхнув, його погляд став важчим.

— Був один момент, — визнав він, і в залі запанувала тиша. — Я насильно поцілував Алісу в моєму кабінеті. Це було помилкою, за яку я несу відповідальність. Вона відштовхнула мене і вибігла. Більше нічого не було.

Аліса відчула, як її щоки палають від сорому. Він узяв провину на себе, і це було більше, ніж вона могла сподіватися. Вона опустила очі, не наважуючись подивитися на нього.

Суддя кивнула, записуючи щось у своїх нотатках. Адвокат Андрія спробував тиснути, але Роман Степанович швидко втрутився, наголосивши на доказах і свідченнях. Після годин напружених дебатів суддя оголосила перерву, а потім винесла вирок.

— Відповідно до статті 126 Кримінального кодексу України, за нанесення легких тілесних ушкоджень Андрія Літовченка засуджено до 150 годин громадських робіт і штрафу в розмірі 20 тисяч гривень на користь потерпілої, — її голос був твердим, як молот.

Аліса відчула, як напруга в її тілі відступає. Вона перемогла. Правда перемогла. Але тріумф був гірким, змішаним з утомою й болем, що не відпускав її серце. Вона подивилася на Андрія, який стиснув кулаки, його обличчя було спотворене гнівом, але він мовчав.

Коли засідання закінчилося, Аліса вийшла в коридор, тримаючи сумку. Її ноги тремтіли, але вона змушувала себе йти. Андрій стояв неподалік, розмовляючи зі своїм адвокатом. У сумці лежало її заручне кільце, яке вона взяла з шухляди в хрущовці перед судом. Час розірвати цей зв’язок.

Вона підійшла до нього, її кроки були твердими, хоч серце калатало. Андрій повернув голову, його очі звузилися.