32

Аліса повільно йшла темними вулицями до своєї старенької квартири в хрущовці. Її кроки відбивалися луною на мокрому асфальті, змішуючись із шумом шин автомобілів, що проїжджали повз. Вона тримала голову опущеною, ніби намагаючись сховатися від світу, від думок, що гуділи в її голові, як рій роздратованих бджіл. Після переїзду до Андрія ця квартира пустувала, але зараз вона здавалася єдиним притулком, де Аліса могла сховатися від усього, що обрушилося на неї за останні дні.

Ключ у замку повернувся зі скрипом, наче двері протестували проти її повернення. Увійшовши, Аліса вдихнула знайомий запах — суміш старого дерева, вологого гіпсу й легкого аромату лаванди, який залишився від свічок, що вона колись запалювала. Темрява обійняла її, але вона не поспішала вмикати світло. Натомість запалила маленьку настільну лампу, що стояла на тумбочці біля входу, і її м’яке світло розлилося по кімнаті, вихоплюючи з пітьми знайомі обриси.

Перше, що впало в око, — це миски й тазики, розставлені по підлозі. Вони ловили краплі води, що невпинно стікали зі стелі. Протікання даху було старою проблемою цієї квартири, і, хоч як Аліса намагалася його полагодити, воно поверталося з кожною сильною зливою. Вона згадала сусідку, бабусю Олену, яка, мабуть, зайшла сюди, щоб поставити ці посудини. Стара завжди піклувалася про Алісу, як про рідну внучку, і ця думка зігріла її на мить, перш ніж холод болю знову стиснув груди.

Аліса повільно пройшлася кімнатою, її погляд ковзав по старих меблях, по полицях із книгами, по зів’ялій герані на підвіконні. Усе тут було таким знайомим, але водночас чужим — наче вона повернулася в минуле життя, яке більше не належало їй. Вона зупинилася біля дзеркала, що висіло над комодом, і подивилася на своє відображення. Бліде обличчя, темні кола під очима, мокре волосся, що прилипло до щік. Її погляд опустився нижче, на руку, де все ще блищало заручне кільце від Андрія.

Кільце здавалось важким, чужим, наче тавро, яке вона більше не могла носити. Аліса повільно стягнула його з пальця, відчуваючи, як метал холодить шкіру. Вона тримала його в долоні, розглядаючи, як світло лампи відбивається від діаманта. Це кільце колись символізувало обіцянку любові, майбутнього разом, але тепер воно було лише нагадуванням про біль, страх і зраду. Вона стиснула його в кулаці, а потім підійшла до тумбочки біля ліжка. Відкривши шухляду, Аліса кинула кільце всередину, де воно з тихим дзенькотом упало серед старих листівок і дрібниць. «Потім віддам йому», — подумала вона, хоча в глибині душі знала, що не хоче більше бачити Андрія. Ніколи.

Вона зітхнула і сіла на край ліжка, відчуваючи, як утома навалюється на неї всією вагою. Але сидіти й жаліти себе вона не могла — це було не в її природі. Аліса встала, підійшла до шафи й дістала старий светр, який завжди носила вдома. Він був трохи розтягнутий, із діркою на рукаві, але саме в ньому вона відчувала себе захищеною. Перевдягнувшись, вона взяла ганчірку й почала витирати калюжі на підлозі, переставляючи тазики, щоб краще ловити краплі. Ця проста дія заспокоювала, давала відчуття контролю, якого їй так бракувало останнім часом.

Коли квартира стала трохи охайнішою, Аліса дістала ноутбук і сіла за маленький кухонний стіл. Її пальці мимоволі торкнулися клавіатури, але перед тим, як увімкнути його, вона зупинилася. Проєкт готельного комплексу, про який говорила Анна, лежав на її плечах важким тягарем. Це був шанс довести собі й усім, що вона здатна на більше, що її талант не зламають ні біль, ні приниження. Але працювати над проєктом, пов’язаним із Анною чи її батьками, було майже нестерпно. Анна з її зверхністю, її презирливою посмішкою, її впевненістю, що вона завжди перемагає, стояла перед очима Аліси, як привид.

Вона зітхнула і все-таки відкрила ноутбук. Екран засвітився, показуючи креслення й замітки до проєкту. Це був амбітний задум — сучасний готельний комплекс на узбережжі, із панорамними вікнами, зеленими терасами й унікальним дизайном, який мав би поєднувати розкіш і гармонію з природою. Аліса знала, що цей проєкт може стати її тріумфом, якщо вона вкладе в нього всю душу.

Вона відкрила файл із попередніми ескізами й почала працювати. Її пальці швидко рухалися по трекпаду, створюючи нові лінії, додаючи деталі, змінюючи кольорову палітру. Вона уявляла собі простори готелю — світлі холи, де сонячне світло грає на мармурових підлогах, затишні номери з панорамними вікнами, що відкривають вид на море, зелені тераси, де гості могли б насолоджуватися тишею й красою природи. Кожен штрих, кожен елемент дизайну був для неї способом виплеснути свої емоції — біль, гнів, надію.

Час минав непомітно. Краплі дощу продовжували стукати по даху, але Аліса вже не звертала на них уваги. Вона була занурена в роботу, і це давало їй відчуття свободи, якого вона так довго прагнула. Її думки іноді поверталися до Олександра — до його синців, до його слів, до того, як він захищав її, попри свою холодність. Вона згадувала Анну, її владний голос, її презирливий погляд, але ці спогади лише підживлювали її рішучість. Вона не дозволить їм визначати її життя.

Раптово її телефон задзвонив, вириваючи її з потоку думок. На екрані висвітилося ім’я Олесі. Аліса вагалася, чи брати слухавку. Її подруга, мабуть, уже чула про те, що сталося, і хотіла підтримати, але Аліса ще не була готова ділитися своїм болем. Вона відхилила дзвінок і повернулася до роботи, але повідомлення, яке прийшло через хвилину, змусило її зупинитися.

«Алісо, я знаю, що тобі зараз важко. Будь ласка, дай знати, що ти в порядку. Я хвилююся».

Аліса відчула, як тепло розливається в грудях. Олеся була однією з небагатьох, хто справді піклувався про неї, і ця турбота була як ковток свіжого повітря. Вона швидко надрукувала відповідь:

«Я в порядку. Просто потрібен час. Дякую тобі».

Відправивши повідомлення, вона відклала телефон і знову занурилася в роботу.

Годинник показував уже другу годину ночі, коли Аліса нарешті закрила ноутбук. Її очі горіли від утоми, але вона відчувала задоволення. Ескізи для готельного комплексу почали набувати форми, і вона знала, що це буде щось особливе. Вона встала, потягнулася і підійшла до вікна. Дощ припинився, і в темному небі проглядали зірки, наче маленькі маяки, що вказували шлях у темряві.