31

Раптово тишу коридору у відділку  розірвав різкий звук високих підборів, що гучно цокали по кахляній підлозі. Аліса підняла голову, відчуваючи, як у грудях наростає тривога. Двері відділка з силою відчинилися, і до приміщення увірвалася Анна. Її довге чорне пальто грізно майоріло за спиною, а обличчя палахкотіло від гніву. Вона була схожа на ураган, що несе за собою хаос і руйнування. За нею увійшли троє чоловіків у майже однакових сірих костюмах — високих, з суворими обличчями і холодними поглядами. Їхня постава видавала впевненість і владу, а в одного з них у руках був шкіряний портфель, що додавав офіційності їхній появі.

Анна навіть не глянула в бік Аліси, яка сиділа в кутку, наче була невидимкою. Її голос, різкий і владний, заповнив увесь простір:

— Де він? Де Олександр Боровий? Я вимагаю негайно його звільнити! Це абсурд, ви не маєте права тримати його в цій дірі!

Черговий за стійкою, той самий втомлений чоловік, що раніше говорив з Алісою, зітхнув і відірвався від монітора. Його обличчя залишалося байдужим, але в голосі відчувалася нотка роздратування.

— Пані, заспокойтеся, будь ласка. Назвіть мету візиту і…

— Заспокойтеся? — перебила Анна, її очі спалахнули гнівом. — Ви знаєте, хто я? І хто такий Боровий? Я Анна Ардженто, і я не дозволю, щоб ви тримали його в камері, як якогось злочинця! Де ваш начальник? Я хочу говорити з кимось, хто має хоч краплю компетентності!

Один із чоловіків у сірому костюмі, той, що тримав портфель, зробив крок уперед і спокійно, але твердо поклав руку на стійку.

— Ми адвокати пана Борового, — сказав він, його голос був низьким і холодним, як сталь. — Ось документи. Ми вимагаємо негайного доступу до нашого клієнта і повного з’ясування обставин його затримання.

Черговий пробіг очима папери, які йому простягнули, і зітхнув ще важче. Він щось пробурмотів собі під ніс і вказав у бік коридору.

— Чекайте там. Зараз покличу слідчого.

Анна, не звертаючи уваги на його слова, продовжувала обсипати чергового звинуваченнями, її голос ставав дедалі гірший. Вона говорила про порушення прав, про зв’язки Олександра, про те, за що цей як вона знищить цей відділок, якщо його не звільнять негайно. Її рухи були різкими, а постава — як у королеви, яка звикла, що їй усі підкоряються. Троє чоловіків у сірих костюмах стояли позаду, мовчазні, але їхня присутність додавала ваги кожному її слову.

Аліса сиділа, стиснувшись у кутку, відчуваючи, як її серце стискається від болю. Вона не могла не помітити, як упевнено Анна поводиться, як вона говорить про Олександра, ніби він належить їй одній. Це було як ніж у серце, ще один доказ того, що її почуття до нього ніколи не будуть взаємними. Вона опустила погляд, намагаючись сховати емоції, але її пальці міцніше стиснули паперового метелика, розриваючи його на крихітні шматочки.

Раптово Анна повернула голову, і їхні погляди зустрілися. Її очі звузилися, наче вона тільки зараз помітила Алісу. На мить її гнів змінився здивуванням, а потім — презирливою посмішкою, яка різала глибше за слова.

— Дизайнерка? — Анна зробила крок до Аліси, її голос був повний отрути. — Що ти тут робиш?

Аліса відчула, як її обличчя блідніє. Вона не була готова до такого нападку, але в глибині душі наростала лють. Вона піднялася зі стільця, намагаючись зберегти спокій, хоча її руки тремтіли.

— Я тут через свою заяву, — сказала вона тихо, але твердо. — Мене побив мій наречений. Олександр… він намагався мене захистити.

Анна підняла брову, її посмішка стала ще більш зверхньою.

— Захищати? — повторила вона, ніби це слово було для неї смішним. — Ти серйозно? Ти думаєш, я повірю, що Олександр улаштував бійку через тебе? Через якусь… — вона окинула Алісу зневажливим поглядом, — офісну мишку?

Аліса стиснула губи, відчуваючи, як гнів кипить у грудях. Вона хотіла крикнути, сказати Анні все, що накопичилося в душі, але знала, що це нічого не змінить. Вона змусила себе говорити спокійно.

— Я не прошу вас вірити, — відповіла вона. — Але це правда. Андрій ударив мене, і Олександр побачив синці. Він… він не стерпів.

Анна засміялася, її сміх був холодним і різким, як скло, що розбивається.

— О, яка драма! — сказала вона, театрально закотивши очі. — Ти справді думаєш, що ти для нього щось значиш? Олександр не той чоловік, який кидається захищати першу-ліпшу дівчину. Ти для нього ніхто, Алісо. Просто співробітниця. І краще тобі це запам’ятати.

Її слова були як ляпас, але Аліса не відвела погляду. Вона відчувала, як її гордість бореться з болем, і не могла дозволити Анні побачити, як глибоко її слова ранять.

— Може, я й ніхто для нього, — тихо сказала вона, — але я не дозволю, щоб мене принижували. Ні вам, ні будь-кому іншому.

Анна на мить завмерла, здивована такою відповіддю. Її очі звузилися, але перш ніж вона встигла щось сказати, один із чоловіків у сірому костюмі поклав руку їй на плече.

— Пані Ардженто, — сказав він спокійно, — слідчий уже йде. Нам потрібно зосередитися на справі пана Борового.

Анна різко скинула його руку, але кивнула, кидаючи на Алісу останній презирливий погляд.

— Ти можеш іти, — сказала вона, її голос був повний зверхності. — Ми тут із адвокатами. Ми розберемося з усім. Тобі тут більше немає чого робити.

Аліса відчула, як її серце стиснулося. Вона не хотіла йти, не хотіла залишати Олександра в руках Анни та її адвокатів. Їй здавалося, що, пішовши, вона остаточно втратить щось важливе, щось, що досі тримало її на плаву. Але вона знала, що залишатися тут немає сенсу. Анна була права — вона тут зайва. Олександр мав Анну, її зв’язки, її владу. І, можливо, саме тому він так спокійно говорив про свою долю в камері. Він знав, що Анна прийде і визволить його.

— Добре, — тихо сказала Аліса, піднімаючи сумку з підлоги. Її голос був рівним, але всередині вона відчувала, як усе руйнується. — Удачі.

Вона повернулася і пішла до виходу, відчуваючи на собі погляд Анни, який бурав її спину. Двері відділка грюкнули за нею, і холодне повітря вдарило в обличчя, змішуючись із краплями дощу, що знову почали падати. Аліса зупинилася на сходах, дивлячись на мокрий асфальт, і відчула, як сльози підступають до очей. Вона міцно стиснула кулаки, намагаючись не дати їм пролитися.