30

Дощ за вікном відділка повільно вщухав, залишаючи лише тихе постукування крапель по шибках. Аліса сиділа в тісному коридорі, стискаючи в руках нового  паперового метелика, який уже зім’явся від її нервових рухів. Її серце калатало від тривоги, але рішення подати заяву проти Андрія дало їй крихке відчуття сили. Вона знала, що зробила правильний крок, але думки про Олександра не відпускали. Його лють у кав’ярні, його закривавлені кулаки, його холодні слова в кабінеті — усе це змішувалося в її голові, викликаючи гнів, страх і вдячність водночас.

Двері в кінці коридору рипнули, і до неї підійшов капітан Шевченко. Його обличчя було, як завжди, непроникним, але в голосі відчувалася втома.

— Пані Алісо, — сказав він, — ви можете побачитися з Боровим. Коротко, хвилин п’ять. Він наполіг.

Аліса відчула, як її горло стиснулося. Вона кивнула, не довіряючи своєму голосу, і пішла за слідчим. Коридори пахли вологою штукатуркою і дешевим дезінфектором. Нарешті її привели до маленької кімнати для побачень із сірими стінами, де за скляною перегородкою сидів Олександр.

Він виглядав не так, як вона звикла. Його сорочка була пом’ята, на щоці темнів синець, а нижня губа була розбита й злегка припухла. Але його очі горіли холодною, майже загрозливою силою, яка завжди змушувала Алісу відчувати себе маленькою поруч із ним. Він сидів, злегка нахилившись вперед, і коли побачив її, його обличчя залишилося незмінним — лише куточки губ ледь здригнулися.

Аліса сіла на стілець, стискаючи руки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні. Її погляд мимоволі зупинився на його розбитій губі, на синці під оком, і в грудях защеміло від жалю. Вона уявляла, як він бився з Андрієм, як його кулаки врізалися в того, хто завдав їй болю. Але замість полегшення вона відчувала лише сум’яття.

— Олександре, — тихо почала вона, — тобі не треба було цього робити.

Він подивився на неї, і в його очах промайнула тінь каяття, але його голос залишався твердим, як сталь.

— Вибач за кабінет, — сказав він, і його тон був стриманим, майже офіційним. — Я перегнув. Не мав права так з тобою говорити. Ті слова… ти не заслужила їх.

Аліса здивовано завмерла. Вона не чекала вибачень від нього, тим більше таких. Його слова в кабінеті, коли він різко відкинув її почуття, досі боліли, але зараз, дивлячись на його побите обличчя, вона не могла злитися. Його синці й кров здавалися свідченням чогось глибшого, чого він не наважувався сказати.

— Ти не мав лізти в бійку, — сказала вона, опустивши погляд. — Ти все ускладнив. Через тебе… через нас усе стало тільки гірше.

Олександр різко відмахнувся, його очі спалахнули впертістю.

— Я давно цього хотів, Алісо, — сказав він, і його голос став різкішим. — Побачивши ті синці на твоїй руці, я не міг стояти осторонь. Цей покидьок заслужив кожен удар.

Вона похитала головою, відчуваючи, як сльози підступають до очей.

— Але тепер ти тут, у камері. Ти подумав, що буде зі мною? З тобою?

Олександр нахилився ближче до скла, його погляд став гострішим, але в ньому промайнула тінь турботи.

— Слухай, — сказав він, і його голос, хоч і твердий, був сповнений рішучості. — Зателефонуй адвокату компанії, Роману Степановичу. Його номер є в офісній базі. Він розбереться з твоєю справою проти Андрія. Це серйозно, Алісо, і я хочу, щоб ти була захищена.

Вона здивовано підняла очі.

— А ти? — її голос тремтів. — Ти ж у біді через цю бійку.

Олександр знизав плечима, наче це не мало значення, але його очі залишалися холодними.

— Не турбуйся за мене, — сказав він. — Я знав, що той виродок напише на мене заяву. Я це передбачав. Мені начхати на нього і на його скарги. Головне — щоб ти була в безпеці.

Його слова вдарили її, як блискавка. Вона не могла повірити, що він так спокійно говорить про свою долю, наче арешт і можливі звинувачення — дрібниця. Але в його голосі, у його погляді вона відчувала щось більше — не просто гнів чи впертість, а щиру турботу, яку він ховав за своєю жорсткістю.

— Чому ти це робиш? — прошепотіла вона, не в силах стримати емоцій. — Чому тобі не байдуже?

Олександр відвів погляд, наче шукаючи відповідь у тьмяних стінах. Потім знову подивився на неї, і в його очах промайнула тінь болю, яку він швидко приховав.

— Бо я не можу дивитися, як тебе кривдять, — сказав він тихо, але твердо. — І не проси пояснень. Я сам їх не маю.

Двері позаду Аліси відчинилися, і капітан Шевченко увійшов до кімнати.

— Час вийшов, — сказав він. — Пані, йдемо.

Аліса повільно підвелася, відчуваючи, як її ноги тремтять. Вона востаннє подивилася на Олександра — на його синці, на його очі, які приховували більше, ніж він готовий був сказати. Вона хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Нарешті вона лише кивнула і вийшла за Шевченком.

У коридорі вона дістала телефон і відкрила офісну базу контактів, шукаючи номер Романа Степановича. Її пальці тремтіли, коли вона набирала номер. Адвокат відповів після кількох гудків, його голос був спокійним, але діловим.

— Слухаю! — сказав він.

— Романе Степановичу, — почала вона, намагаючись говорити твердо. — Це Аліса Вітренко, мені потрібна ваша допомога. Я подала заяву проти Андрія Літовченка за побиття. Олександр Станіславович сказав, що ви можете взятися за мою справу.

— Боровий? — адвокат затих на мить. — Чув, що він у відділку. Добре, Алісо, розкажи деталі. Я займуся цим.

Вона коротко переказала події, відчуваючи, як її голос тремтить. Роман Степанович уважно слухав, роблячи нотатки.

— Я зрозумів, — сказав він нарешті. — Завтра зранку приїду до відділка, подивлюся, що можна зробити. Тримайся, Алісо. Ти зробила правильно, що звернулася.

— Дякую, — тихо відповіла вона, відчуваючи полегшення.

Вона попрощалася і сіла на стілець, дивлячись у порожнечу. Дощ за вікном знову посилився, наче небо плакало разом із нею. Її думки кружляли навколо Олександра — його жорсткості, його вибачень, його синців. Вона знала, що попереду чекають суди, протистояння з Андрієм, плітки в офісі. Але в глибині душі зароджувалася крихітна іскра рішучості. Вона не знала, куди приведе її ця буря, але була готова боротися. За себе. За правду.