29

Дощ не вщухав, барабанячи по даху таксі, що мчало Алісу до поліцейського відділка. Вона сиділа на задньому сидінні, стискаючи сумку так міцно, що кісточки пальців побіліли. Її думки гуділи, як рій бджіл, перескакуючи від однієї сцени до іншої: синці на її зап’ясті, лють в очах Олександра, кров на підлозі кав’ярні. Вона відчувала себе винною, хоча розумом розуміла, що це не так. Але серце шепотіло: "Це через тебе. Ти все зіпсувала."

Таксі зупинилося перед сірою будівлею відділка. Аліса розрахувалася з водієм і вийшла під дощ, навіть не розкриваючи парасолю. Холодні краплі стікали по її обличчю, змішуючись зі сльозами, які вона більше не могла стримувати. Вона ввійшла до приміщення, де пахло вологим одягом і старими паперами. За стійкою сидів втомлений черговий у формі, який ледь підняв на неї очі.

— Назвіть мету візиту, — буркнув він, не відриваючись від монітора.

— Я… Мені потрібно дізнатися про двох затриманих. Олександр Боровий і Андрій Літовченко, — її голос тремтів, але вона намагалася триматися.

Черговий щось набрав на клавіатурі, пробіг очима по екрану і зітхнув.

— Вони ще в ізоляторі. Триває оформлення протоколу. Чекайте там, — він махнув рукою в бік пластикових стільців у кутку, де вже сиділо кілька людей з похмурими обличчями.

— Скільки чекати? — тихо запитала Аліса, відчуваючи, як у грудях наростає тривога.

— Як закінчимо, покличемо. Може, годину, може, більше, — відповів він байдуже і повернувся до своїх справ.

Аліса сіла на холодний стілець, стискаючи сумку на колінах. Час тягнувся нестерпно повільно. Кожна хвилина без новин здавалася вічністю. Вона дивилася на годинник, на людей, що приходили і йшли, на тріщини в стіні навпроти. Її думки кружляли навколо того, що сталося. Вона уявляла Олександра в камері, його холодний погляд, коли він говорив, що її почуття нічого не варті. Потім згадувала Андрія — його руку, що стискала її зап’ястя, його крики. І Ліку, яка все це розпочала своїм повідомленням. Аліса відчувала, як гнів і безсилля змішуються всередині, душать її.

Через півтори години вона не витримала. Її терпіння лопнуло, як перетягнута струна. Вона підвелася і рішуче підійшла до чергового.

— Я хочу написати заяву, — сказала вона, намагаючись говорити твердо.

Черговий підняв брови, явно здивований.

— Заяву? Про що?

— Про побиття, — відповіла Аліса, відчуваючи, як її голос набирає сили. — Мене побив мій наречений, Андрій Літовченко. Вчора ввечері.

Черговий зітхнув, але кивнув і дістав бланк.

— Добре. Сідайте, зараз покличу слідчого. Але спочатку розкажіть, що сталося.

Аліса сіла за стіл у маленькій кімнаті, куди її провели. Напроти неї сидів слідчий — чоловік середнього віку з втомленими очима і зошитом у руках. Він представився як капітан Шевченко і попросив розповісти все по порядку.

Аліса глибоко вдихнула і почала. Вона розповідала, як повернулася додому, як Андрій звинуватив її у зраді, як ударив її по обличчю і стиснув зап’ястя. Її голос тремтів, коли вона згадувала його лють, але вона намагалася говорити чітко. Потім, не знаючи чому, додала:

— Це частково моя провина. Через мене сталася бійка між Андрієм і Олександром Боровим. Я… я не знаю, як це пояснити, але Олександр захищав мене, коли побачив синці.

Слідчий уважно слухав, роблячи нотатки. Коли вона закінчила, він підняв погляд.

— Ви кажете, що вас побили, і хочете подати заяву. Це серйозне звинувачення. Згідно зі статтею 126 Кримінального кодексу України, нанесення легких тілесних ушкоджень карається штрафом, громадськими роботами або обмеженням волі до двох років. Але нам потрібні докази. Ви готові пройти медичний огляд, щоб зафіксувати тілесні ушкодження?

Аліса кивнула, хоча її охопив страх. Вона знала, що це необхідно, але думка про те, що хтось розглядатиме її синці, змушувала її відчувати себе вразливою.

— Добре, — сказав Шевченко. — Зараз вас відвезуть до медичного закладу для огляду. Також ми опитаємо свідків, якщо такі є. Ви згадали Борового. Він може підтвердити вашу історію?

— Так, — тихо відповіла Аліса. — Він бачив синці сьогодні вранці.

— А щодо бійки, — продовжив слідчий, — ви кажете, що Боровий напав на Літовченка через вас. Це може ускладнити справу, адже Боровий порушив статтю 125 або 126, залежно від тяжкості завданих ушкоджень. Але це ми з’ясуємо окремо. Зараз головне — ваша заява.

Алісу відвезли до лікарні, де лікарка, молода жінка з м’яким голосом, провела огляд. Вона обережно оглянула синці на зап’ясті, слід від удару на щоці, який уже почав бліднути, і зробила кілька фотографій для протоколу. Аліса відчувала себе оголеною, ніби її сором виставили на показ, але лікарка намагалася її заспокоїти.

— Синці чітко видно, — сказала вона. — Є сліди сильного стискання, можливо, навіть невеликий крововилив. Я зафіксую це як легкі тілесні ушкодження. Ви молодець, що звернулися. Багато хто цього не робить.

Аліса лише кивнула, не в змозі відповісти. Їй було важко слухати ці слова, але водночас вона відчувала полегшення. Вона зробила перший крок, хоч і не знала, куди це її приведе.

Повернувшись до відділка, вона підписала заяву. Слідчий пояснив, що справу передадуть до суду, але це займе час. Він також попередив, що Андрія можуть відпустити під підписку про невиїзд, оскільки легкі тілесні ушкодження не передбачають негайного арешту, якщо немає загрози життю.

— А що з Олександром? — тихо запитала Аліса, відчуваючи, як її серце стискається.

— Його і Літовченка тримають в ізоляторі до з’ясування обставин бійки, — відповів Шевченко. — Ми опитаємо свідків із кав’ярні. Якщо Літовченко подасть зустрічну заяву, Боровому може загрожувати штраф або навіть арешт до 15 діб за хуліганство, згідно зі статтею 173 Кодексу про адміністративні правопорушення. Але це залежить від обставин.

Аліса відчула, як її охоплює відчай. Вона не хотіла, щоб Олександр постраждав, але водночас розуміла, що не може зупинити цей процес. Усе вийшло з-під контролю. Вона сиділа в коридорі відділка, дивлячись у порожнечу, коли її телефон задзвонив. Це була Олеся, її подруга, яка, мабуть, уже дізналася про те, що сталося.