16

Аліса повернулася до офісу після обіду, відчуваючи легку втому від емоційного навантаження. Андрій приємно здивував її своєю турботою, і нові туфлі на ній виглядали ідеально. Вона ввійшла до свого кабінету, сподіваючись, що після перерви робота піде трохи легше. Але, коли побачила на своєму столі пару нових, явно дорогих бордових лакованих туфель, знову відчула здивування.

- Що це ще таке? - прошепотіла Аліса, присідаючи за стіл. Туфлі були витонченими, і вона одразу ж подумала про Олександра. А хто ще міг би зробити такий жест? Можливо, він бачив, як у неї зламався підбор на переході зранку? Але з іншого боку - це ж Олександр. Холодний, відсторонений Олександр, який чітко дав їй зрозуміти після тієї ночі, що не бажає продовження.

Сумніви почали заповнювати її думки, і вона довго сиділа перед монітором, не знаючи, як діяти. «Може, варто йому написати?» - подумала Аліса, на мить зупиняючись. Запитати прямо, чи це він купив ці туфлі? Але раптом це не Олександр? І тоді знову вона поставить себе у незручне становище зі своїми наївними надіями.

Вона відкрила месенджер, переглянула контакти, але так і не наважилася. Закрила вікно на екрані, зітхнувши з полегшенням, хоча внутрішня напруга не зникала.

З кожною годиною офіс ставав тихішим, і вже коли почало сутеніти, всі її колеги залишили офісне приміщення. За вікном виринув півмісяць, що лагідно світив крізь шибки, відбиваючись на блискучій поверхні нових туфель. Аліса на мить відволіклася, замилувавшись нічним небом, але швидко повернулася до реальності.

- Ще три папки проєктів, - промовила вона з гіркотою, оглядаючи стос паперів. Відчувши втому, вона вирішила зробити коротку перерву.

Аліса дістала зі шухляди аркуш паперу й почала складати з нього метелика. Це заняття завжди заспокоювало її. Вона любила, коли думки очищалися під час цієї простої дії. Один метелик, другий, третій - усі вони були різними, і на кожен з них вона переносила свої почуття, немовби створюючи символи своїх емоцій.

- Ну, ось, - прошепотіла вона, дивлячись на маленький «летючий» витвір.

Час минав, і північ вже наближалася. Аліса, не помічаючи втоми, поглибилася в роботу. Вона виправляла деталі в проектах, переглядала зауваження від керівництва, заповнювала документи. Рухи ставали більш автоматичними, але робота - від того не менш важливою.

Коли годинник пробив північ, Аліса відчула, що закінчила з усіма проектами. Її плечі були напружені, очі трохи боліли, але вона відчувала задоволення від того, що впоралася. Тепер можна було спокійно йти додому.

 Її погляд знову повернувся до туфель, що досі стояли на столі. Вона навіть не помітила, як не могла відірвати від них очей весь цей вечір. І це питання - «Хто ж їх купив?» - так і не залишало її.

Вона хотіла, аби це був Олександр. Їй важко було це визнати, але після всіх подій вона все ще мріяла, що колись він зрозуміє, що вона йому не байдужа.

Та, вийшовши з кабінету і замкнувши двері, Аліса на мить затрималася в коридорі. Очі пробіглися по темних дверях, що вели в кабінет Олександра. Навколо панувала тиша. Аліса ніби гіпнотизувала ті двері, які якоїсь секунди відчинились і вона зустрілась з поглядом чоловіка в білій сорочці. Його пронизливий погляд, холодний і водночас обурений, наче пробивав її наскрізь. Аліса не знала, що робити чи казати, відчуваючи, як між ними зависла тиша, наповнена напруженням.

Першим заговорив Олександр.

- Як ти? - його голос був незвично рівним, але в ньому звучала стримана сила.

Аліса ніби виринула з тієї мани, з якою стояла, забувши навіть дихати.

- Все добре, - відповіла вона швидко, ніби на автоматі.

Вона вже збиралася зробити крок вперед і піти, але щось зупинило її. Внутрішнє відчуття підказало, що питання про туфлі не можна більше відкладати. І, зробивши кілька кроків, вона зупинилася і, повернувшись до нього, запитала:

- Це не ти… поклав мені туфлі на стіл?

Олександр схилив голову трохи на бік, його погляд ковзнув до її ніг. Він побачив, що вона не взула їх, і це, здавалося, викликало в ньому щось більше, ніж просте розчарування. Він повільно підняв голову й відповів:

- Так, це був я. Але бачу, ти не в них.

Його голос віддавав ледве стримуваною злістю, яка просочувалася через кожне слово.

- Я… не потребую таких дорогих речей, - почала Аліса, нервово ковтаючи слину. - Я не можу їх прийняти. Поверну тобі. Нехай вони будуть подарунком для якоїсь чергової… дівчини.

Олександр засміявся, але цей сміх був зовсім не теплим. Його очі звузилися, і він повільно пішов до неї, ніби звір, що наближається до здобичі, готовий кинутися в будь-який момент. Хижий погляд ні на мить не відпускав Алісу, змушуючи її відступати на кожен його крок.

- Чергової дівчини? - холодно повторив він, все ще рухаючись вперед. - Алісо, ти навіть не уявляєш, що говориш. Я зробив тобі подарунок. Це не обговорюється.

- Я не хочу його! - вигукнула вона, відчуваючи, як її голос здригається від емоцій, які вирували всередині. - Не хочу нічого від тебе. Не хочу цих туфель від того, хто розтоптав мене!

Її слова відскочили від нього, але Олександр, здається, тільки більше розлютився. Він підійшов ще ближче, примусивши її притулитися спиною до стіни. Його очі блищали небезпекою, а голос став низьким і ще більш різким.

- Ти зводиш мене з розуму, Алісо. Ти дратуєш мене. Ти нічого не розумієш, навіть не уявляєш, наскільки сильно ти мене дратуєш просто тим, що ти є, що ти ходиш цими коридорами, що ти дихаєш. І при цьому ти ж ніхто для мене! - він різко глянув на неї, ніби його самого лякала сила його власних слів.

- Я ніхто для тебе? - вона почала кричати у відповідь, її голос трясся від образи і болю. - Так, я ніхто для тебе, але ти для мене був усім. Ти розтоптав мене тієї ночі! Це нічого для тебе не означає, правда? А для мене… для мене це був справжній кошмар, бо ти просто скористався мною, а потім викинув, наче непотрібну річ!

Її обличчя спалахнуло від сліз, які вона ледве стримувала.