15

Минув тиждень, як Аліса не ходила на роботу. Після тої болісної ночі вона впала у тривожний стан, що поступово перейшов у фізичну хворобу. Її охопила слабкість, піднялася температура, і хоч це було неприємно, в глибині душі Аліса відчула полегшення. Це стало виправданням не йти на роботу, не бачити Олександра, не переживати принизливих моментів і болісних спогадів. Лежачи вдома, вона намагалася відволіктися від думок, та зрозуміла, що її тілесна слабкість не зрівняється з душевною. 

Але ось минув тиждень, і стан поліпшився. Сонце яскраво світило за вікном, на вулиці пахло свіжим ранішнім повітрям, час повертатися. Вона відкрила свою шафу, довго обирала, що вдягти, аби виглядати впевнено і стримано. Темно-синя приталена сукня і класичні чорні туфлі підкреслили її фігуру, додаючи відчуття сили, якої їй так бракувало. 

На вулиці було прохолодно, але приємно. Аліса йшла до офісу, відчуваючи легке хвилювання від того, що знову доведеться зустріти Олександра. Вона вдавала, що готова до цього, але глибоко всередині серце стукотіло з тривогою. 

«Я впораюся», повторювала вона собі подумки, переходячи дорогу на світлофорі.

Раптом різкий звук двигуна і скрегіт гальм вирвав її з роздумів. Машина різко загальмувала перед нею, і Аліса не втрималася на ногах, падаючи на асфальт. Біль відчувся в коліні, а один підбор тріснув і зламався. Вона не одразу зрозуміла, що відбувається, аж поки не побачила, хто був за кермом. Олександр.

Серце в грудях забилося швидше, і всі її уявні стійкість і сміливість випарувалися. Вона не була готова до цієї зустрічі, та й взагалі не хотіла, щоб це сталося так раптово. 

Олександр швидко вийшов із машини, його погляд був схвильованим. Він підійшов до Аліси і намагався допомогти піднятися, простягнувши руку.

- Ти в порядку? - його голос був спокійним, але в ньому чувся легкий відтінок страху.

Аліса зиркнула на нього і струсила його руку, сама підвелася, хоча біль у коліні робив це нелегким.

- Ой, ну серйозно? Тепер так буде? - холодно промовив Олександр, його голос переплітався з іронією.

Аліса поглянула на нього з-під лоба, нічого не сказавши, і, кульгаючи, пішла до офісу. Вона відчувала, як кожен крок давався важко, не тільки через біль у коліні, але й через емоційне потрясіння.

У офісі вона швидко промила рану, намагаючись відволікти себе від думок про Олександра. Поглянувши на зламаний каблук засміялась. Вона взяла цілу туфлю і зламала підбор, зробивши зі своїх елегантних черевиків імпровізовані балетки.

- Усе, тепер це балетки, - пробурмотіла вона сама до себе, розглядаючи ноги.

Робота потроху затягувала її увагу, і Аліса намагалася не думати про недавню зустріч. Її завалило справами після тижневої відсутності, і вона була вдячна за цей відволікаючий момент. Вона глибоко вдихнула, зосереджуючись на завданнях, що накопичилися.

Коли вона встала за текою документів, раптом у двері її кабінету постукали. Серце Аліси затріпотіло - чи це знову Олександр? Але коли двері відчинилися, вона побачила усміхненого Андрія, який стояв у дверях із піднятою рукою, жестом вітаючи її.

- Привіт, Алісо, - м'яко промовив він, заходячи до кабінету. - Як ти?

Аліса, хоча й була здивована його появою, усміхнулася у відповідь. Усмішка більше була вимушеною, але вона намагалася бути ввічливою.

- Привіт, я вже краще, - відповіла вона, сідаючи за свій стіл. 

- Чув, що ти хворіла. Все добре тепер?

- Так, дякую. Захворіла після суботи... - вона на мить замовкла, згадавши той вечір з Олександром. - Але тепер все нормально.

Андрій кивнув, сівши навпроти неї.

- Я радий, що ти вже одужала. А як робота? Все добре після такої перерви?

- Роботи багато, - Аліса знизала плечима. - Але впораюсь, як завжди.

Андрій поглянув на неї уважно, а потім, усміхаючись, запитав:

- Може, пообідаємо разом? Я нещодавно бачив нове кафе неподалік, думаю, тобі сподобається.

Аліса на мить задумалася. Їй справді хотілося втекти від офісу, хоч на кілька годин, і не залишатися наодинці зі своїми думками. Тим більше, компанія Андрія здавалася зараз привабливою можливістю втекти від усіх турбот.

- Добре, чому б і ні, - сказала вона, підводячись зі стільця. - Це буде приємна зміна місця.

Андрій усміхнувся, і вони разом вийшли з офісу. Аліса відчула певне полегшення, що це не Олександр, і що сьогодні вона може хоч на якийсь час забути про нього.

Дорогою Андрій помітив її подерте коліно і туфлі з обламаними підборами.

- Що з тобою сталося? - запитав, придивляючись до її розпатланого взуття.

Аліса трохи засоромилася, відповідаючи:

- О, це... неважливо, дрібниці. Трохи невдало впала.

- Дрібниці? - Андрій не повірив і подивився на її «нові балетки». - Ну ти дизайнер, одразу видно! Зачекай, ти сама йди, он то кафе, - вказав пальцем через дорогу на заклад, з неоновою вивіскою. -Зустрінемося там через десять хвилин, - сказав він і швидко попрямував до найближчого магазину взуття, не чекаючи відповіді.

Аліса хотіла щось сказати, але Андрій був уже занадто далеко. Вона сіла за столик у затишному кафе і почала нервово перебирати пальцями меню. Через кілька хвилин він повернувся з пакетом у руках.

- Ось, - сказав він, витягуючи пару нових стильних туфель. - Сподіваюся, підійдуть.

-Ні, ні, Андрію, не треба було... - почала вона, зашарівшись. - Це занадто. Як я зможу...

Андрій усміхнувся і, жартівливо піднявши брову, відповів:

- Що, дарма купував їх? Тепер кому їх віддати? Чи може викинути? А?

Аліса помітно знітилася, не знаючи, що відповісти.

- Ні, ти що... не варто викидати таку красу! - швидко випалила вона.

- От і взувай. Крапка, - сказав Андрій, сміючись.

Врешті, не маючи іншого виходу, Аліса зніяковіло погодилася.