5

Аліса мала виконати кілька важливих правок у проєкті. Вона зосереджено працювала, не помічаючи, як швидко минав час. Під вечір зрозуміла, що залишилася в офісі одна і ще довго тут затримається.

Втома почала даватися взнаки, і Аліса відчула, що їй терміново потрібно щось поїсти. Вона вирішила замовити доставку, адже вдома її чекали лише порожні полиці холодильника. Вона вибрала свій улюблений салат "Цезар" і шоколадний пончик із найближчого кафе. Коли Аліса оформлювала замовлення, в її думках раптом промайнула ідея. 

"А чому б не замовити Олександру його улюблений пончик?" - подумала вона. Він часто обирав банановий, коли вони разом з колегами ходили на каву. Це було щось на зразок його фірмового вибору. Аліса згадала, як пробувала цей пончик, але їй він зовсім не сподобався. 

"Навіть у дрібницях ми такі різні," - усміхнулася вона.

Коли кур’єр приніс замовлення, вона взяла коробочку з десертом і пішла в бік кабінету Олександра. Кроки віддавалися гучною луною в порожньому коридорі, а її серце билося частіше з кожним кроком. Коли вона наблизилася до дверей, її погляд зустрівся із секретаркою Олександра, яка дивилася на неї з дивним виразом обличчя. Аліса зрозуміла, що та, ймовірно, здогадалася про її почуття, але намагалася не звертати на це уваги.

За рік роботи в компанії Аліса так і не знайшла собі друзів серед колег. Вона завжди відчувала себе трохи відстороненою, чужою серед тих, хто давно знав одне одного. І зараз, стоячи біля кабінету Олександра, вона відчула це ще гостріше.

Аліса нарешті наважилася і постукала у двері кабінету. Вона увійшла і побачила Олександра, який сидів за столом, зосереджений на паперах. Він підняв погляд і здивовано подивився на неї.

- Це для вас, - сказала Аліса, поклавши коробочку з пончиком на його стіл.

Олександр поглянув на неї з легким здивуванням, ніби намагаючись зрозуміти, що її спонукало на цей жест. Він побачив у її руках коробочку і не приховав свого роздратування, хоча це було скоріше приховане за легкою маскою байдужості. 

- Дякую, - відповів він коротко, - але краще вертайтеся до роботи, а не пончики мені приносіть.

Аліса кивнула, відчуваючи, як її щоки паленіють. Вона швидко повернулася до свого робочого місця, відчуваючи, як усередині наростає суміш розчарування й болю.

Коли нарешті настала пора йти додому, вона зібрала свої речі й попрямувала до ліфта. Там, у коридорі, вона зустріла прибиральницю, яка саме складала сміття до свого візка. Її погляд раптом зупинився на знайомій коробочці з пончиком, яка лежала на самому верху. Олександр просто викинув її подарунок.

Це було ударом для Аліси. Вона зрозуміла, що її жест не мав жодного значення для Олександра.

Сльози миттєво навернулися на очі, і вона поспіхом залишила офіс, намагаючись не розплакатися на місці. Її кроки були важкими, а душа тремтіла від образи.

Йдучи вулицею до свого дому, вона ледь стримувала сльози, що обпікали її щоки. Як боляче було кохати й усвідомлювати, що це почуття не взаємне. Як могла вона так помилитися в ньому? Чому він так холодно відкинув її піклування? Навіть якщо він не хотів їсти той пончик, міг забрати його додому чи віддати комусь іншому, хоча б тій самій секретарці. Це б теж було боляче, але не так принизливо, як бачити, що її подарунок просто викинули в сміття.

Кожна сходинка до її квартири на п'ятому поверсі здавалася нескінченною. Вона піднімалася повільно, перебираючи в голові все, що сталося. Їй було неймовірно боляче. Вона вкладала у цей маленький жест стільки тепла, стільки ніжності, а він відповів байдужістю, відкинув її піклування, ніби воно нічого не варте.

Коли Аліса нарешті дісталася свого поверху й відчинила двері квартири, вона більше не могла стримувати сльози. Вони потекли рікою, виражаючи всю гіркоту, яку вона носила в серці. Чому ж це кохання таке болюче? Чому вона не може позбутися цих почуттів до людини, яка не цінує її?

Підписуйтесь на мене аби не пропустити вихід нових глав "Метелики у вітрі" ;)

Також буду рада вашій підтримці у вигляді лайка і зірочок❤️

Пишіть свої враження від роману в коментарях❤️ 

    Ваша Зоя Кіт