3

Дочекавшись закінчення робочого дня, вона швидко вийшла з офісу й попрямувала додому.

Вдома, у своїй скромній квартирі в хрущовці на п’ятому поверсі, Аліса, нарешті, дозволила собі виплеснути всі ті почуття, які вона так довго тримала в собі. Вона зірвала з себе робочий одяг, залишившись у зручному домашньому, й опустилася на ліжко, яке відчувалося водночас і безпечним місцем, і камерою для її болю. Сльози текли потоком, і вона не могла їх зупинити. Аліса плакала, не знаючи, що робити далі і як впоратися з тим, що трапилося.

Ззовні почав накрапати дощ. Він невдовзі перейшов у сильну зливу, і Аліса почула знайомий звук - каплі, що проникали крізь старий дах. Вода стікала по стінах і утворювала калюжі на підлозі. Вона підставила кілька мисок під місця, де найбільше протікало, але це не допомагало. Шум дощу та постійне крапання води нагадували їй про її власний душевний стан - розбитий, повний болю та розчарувань.

Наступного дня була п’ятниця. Аліса ще напередодні знала, що їй буде важко витримати звичайний робочий день, тому вирішила не йти на роботу. Вона взяла вихідний, щоб не зустрічатися з Олександром і мати трохи часу на себе. Попереду була субота й неділя - цілих три дні, щоб уникати офісу та всього, що з ним пов’язане.

П’ятницю вона провела вдома, майже не виходячи зі своєї кімнати. Весь день був для неї наче туман, у якому змішалися сльози, роздуми й безмежна самотність. Аліса сиділа біля вікна, дивлячись крізь шибку на дитячий майданчик перед будинком. Там гралися діти, їхні радісні крики лунали в повітрі, контрастуючи з її внутрішнім станом. Місцеві підлітки збиралися на лавочках, розпиваючи спиртне й галасуючи. Аліса, ніби зачарована, дивилася на це життя, що вирувало перед її очима, намагаючись знайти в ньому щось, що відволікло б її від болю.

Її думки безперервно поверталися до Олександра. Його слова, його визнання, що він знав про її почуття, переслідували її. Вона не знала, як із цим бути. Що він хотів цим сказати? І як вона тепер повинна жити, знаючи, що він в курсі її почуттів? Ці питання крутилися в її голові безупинно, але вона не могла знайти на них відповіді.

У суботу Аліса мала поїхати на міні-ретрит у гори. Вона записалася на цей відпочинок ще два тижні тому, коли назбирала необхідну суму, й тепер це здавалось їй своєрідним рятівним кругом, можливістю втекти від усього, що сталося. Ретрит обіцяв спокій, тишу й можливість відновити внутрішній баланс, чого їй так не вистачало.

Вранці, коли на вулиці ще було прохолодно, Аліса зібрала речі й вирушила в дорогу. Гори завжди були для неї місцем, де вона могла знайти себе, відчути внутрішній спокій. Цей ретрит був для неї можливістю втекти від реальності, від думок про Олександра, від болю, що вона відчувала.

Дорога до місця призначення була довгою, але Аліса не зважала на це. Вона спостерігала за краєвидами за вікном, як місто повільно відступає, поступаючись місцем зеленим лісам і гірським вершинам. Її думки поступово почали заспокоюватися, хоча біль все ще присутній, але тепер вона знала, що має час і простір, щоб спробувати розібратися в собі.

Коли Аліса прибула до місця ретриту, її зустріли організатори - привітні й уважні люди, які, здавалося, розуміли, що привело сюди кожного учасника. Вони розмістили її в затишному будиночку на схилі гори, де з вікон відкривався чудовий вид на долину. Навколо панувала тиша, яку порушував лише спів птахів і шелест листя. Це було саме те, що їй потрібно - втекти від шуму великого міста, від суєти, від болю.

Протягом усього дня Аліса намагалася зосередитися на медитації, дихальних практиках і прогулянках серед природи. Але її думки знову й знову поверталися до розмови з Олександром. Вона не могла позбутися образу його очей, його голосу, того, як він сказав, що знає про її почуття. Це було так несподівано, так боляче, він однозначно дав зрозуміти, що немає тих же почуттів. Це була своєрідна відмова.  

Того вечора, сидячи біля каміна в своєму будиночку, Аліса спробувала знову зосередитися на своїх відчуттях. Знову до рук потрапив квадратик паперу, знову метелик і так по колу. 

Наступного ранку Аліса вирушила на чергову прогулянку горами. Природа навколо неї була настільки прекрасною, що вона почала відчувати, як її серце повільно заспокоюється. Сонце підіймалося над вершинами, забарвлюючи небо в ніжно-рожевий колір, і Аліса, вдихаючи чисте гірське повітря, відчула, як біль потроху починає відступати.

У цей момент вона зрозуміла, що її почуття до Олександра, хоча й глибокі та сильні, не повинні керувати її життям. Вона могла любити його, але це не означало, що вона має страждати. Її любов була частиною її, але не її визначенням. Вона мала навчитися жити з цими почуттями, не дозволяючи їм руйнувати її.

Ох, я б теж поїхала в гори...