2

Рік потому.

Аліса відчувала себе наче у пастці. Минув рік з моменту, коли вона почала працювати в компанії Олександра, і цей рік став для неї справжнім випробуванням. Щоранку вона приходила до офісу з надією побачити його, почути його голос. Але все, що вона отримувала - це лише холодний професіоналізм і байдужість. Він поводився так, наче її просто не існувало.

На її робочому столі завжди лежали кілька паперових метеликів, яких вона складала під час роботи. Вони стали своєрідним символом її почуттів до Олександра - крихких, але водночас таких важливих для неї. Аліса не могла зізнатися навіть собі, як сильно вона його любила. Вона жадала його уваги, але все, що бачила - це його постійні зміни партнерок. Кожного тижня нова жінка, кожного місяця нова модель. Їй було важко дивитися на це, але вона не могла відірватися.

Робота допомагала їй хоч трохи відволіктися. Проєкти, які їй доручали, були складними та цікавими, і вона вкладала в них всю душу. Однак з Олександром вона працювала не так часто. Вони обмінювалися лише кількома професійними фразами, коли випадково зустрічалися в коридорах офісу або на загальних нарадах. Він жив у своєму світі, де було місце для розкішних вечірок, дорогих напоїв і жінок, які йшли за ним як прив’язані.

Аліса намагалася придушити свої почуття, загорнути їх у той самий папір, з якого складала своїх метеликів, і сховати їх подалі від світу. Але одного дня, коли вона залишилася в офісі допізна, це стало неможливим.

Темна ніч впала на місто, а в офісі панувала тиша. Більшість співробітників вже пішли додому, але Аліса ще сиділа над черговим проєктом. Вона була занурена в роботу, коли почула сміх і голоси, що долинали з коридору. Серце її стиснулося: вона впізнала голос Олександра. Він не часто затримувався в офісі так пізно, тож це було незвично.

Аліса підвелася зі свого місця і, майже несвідомо, пішла в напрямку кабінету Олександра. Коли вона наблизилася до дверей, почула ще один сміх - жіночий, високий і дзвінкий. Вона знала, що йде на небезпеку, але не змогла зупинитися. Обережно, наче боялася, що хтось може її помітити, Аліса підійшла до дверей і тихенько штовхнула їх.

Перед її очима відкрилася картина, яка боляче різонула їй серце. На столі в кабінеті Олександра, серед паперів і документів, сиділа дівчина. Вона була одягнена в коротке чорне плаття, яке ледве прикривало її довгі ноги. Її золотисте волосся було розкидане по плечах, а на обличчі грала насмішлива посмішка. Олександр стояв поруч, спираючись на стіл, і щось шепотів їй на вухо. Його рука лежала на її стегні, а в іншій руці він тримав келих з шампанським.

Аліса завмерла, не в змозі відвести очей. Вона відчувала, як хвиля жару накочується на неї, змушуючи серце калатати так, що вона ледве могла дихати. Це була жорстока реальність, яка вдарила її без попередження. Всі її мрії про кохання, які вона плекала в собі, всі ті метелики, що вона складала з надією, що вони принесуть їй щастя, зараз здавалися марними.

Олександр нахилився до дівчини, і Аліса побачила, як він обережно поцілував її шию. Дівчина засміялася, обвиваючи руки навколо його шиї. Аліса більше не могла це терпіти. Вона зробила крок назад, не помітивши, як зачепила вазу, що стояла біля дверей. Гучний звук розбитого скла привернув увагу Олександра. Він різко обернувся і побачив її.

- Алісо? - його голос був наповнений здивуванням, але не тим гнівом, який вона очікувала почути. 

- Вибачте, - лише змогла прошепотіти Аліса, і не чекаючи його відповіді, кинулася геть з кабінету. 

Вона бігла коридором, ледве стримуючи сльози. Всі її зусилля зберігати холоднокровність розбилися на шматки, як та ваза. Це був момент, коли її мрії про Олександра розсипалися в пил.

Аліса вийшла на дах офісної будівлі, щоб знайти хоч трохи спокою. Вона завжди приходила сюди, коли їй було важко. Цей куточок був її особистою зоною для медитації, де вона могла побути наодинці зі своїми думками. Сидячи на холодній плитці, вона дивилася на нічне небо, намагаючись знайти хоч якесь полегшення в тому, що сталося.

Сльози самі собою текли з її очей, залишаючи вогкі сліди на її щоках. Аліса знала, що Олександр ніколи не буде з нею. Вона була для нього лише однією з багатьох співробітниць, ніким важливим, ніким особливим. А всі ті жінки, яких він приводив до свого кабінету, займали місце, яке вона так мріяла зайняти.

- Чому я така дурна? - шепотіла вона до себе, міцно стиснувши кулаки. - Чому я взагалі сподівалася, що він коли-небудь погляне на мене інакше? Він ніколи не бачитиме в мені більше, ніж просто дизайнера.

Вона сиділа там довго, намагаючись примиритися з болем, який ятрив її серце. Але зрештою, вона знала, що треба буде повертатися до реальності. Зі свого місця на даху вона почула, як двері офісу відчинилися, і почувся голос Олександра. Він когось вигнав, і голос, здається, належав тій самій дівчині.

Аліса сховала обличчя в долонях, намагаючись приховати сльози. Однак за кілька хвилин почула кроки, що наближалися до неї. Це був Олександр. Він підійшов до неї, зупинився на кілька кроків від неї, і вона відчула його погляд на собі.

-Алісо, ти там? - його голос був низьким, але не таким владним, як зазвичай. Вона мовчала, не знаючи, як реагувати на його присутність. Її боліло все: і серце, і душа. Вона намагалася втримати сльози, але вони знову текли рікою.

- Вибачте за те, що сталося, - тихо сказала вона, не наважуючись підняти голову.

- Тобі не потрібно вибачатися, - сказав Олександр, його голос був спокійним, але відстороненим. - Я сам винен, що це сталося в офісі. Я не думав, що хтось залишився після роботи.

Аліса нарешті підняла голову і зустріла його погляд. В його очах не було гніву, але й співчуття вона там не побачила. Він дивився на неї як на випадкову перешкоду, щось, що несподівано стало на його шляху, але не варте особливої уваги.

- Мені просто потрібно було побути наодинці, - відповіла Аліса, витираючи сльози з обличчя. - Тут, на даху, я завжди знаходжу спокій.