Частина 33

Вероніка 

— Що? Михайле, ти серйозно? Ти викрав своїх друзів? — я не могла повірити, що цей чоловік справді на таке здатен. І головне питання: навіщо?
Іноді мені здається, що я розумію Михайла Мудрика з пів слова. Але зараз… зараз я зовсім його не впізнаю.
— Так, Ніко, я їх викрав, — спокійно підтвердив він.
— Господи, Михайле Мудрик, ти мене в могилу зведеш!
— От цікаво, хто швидше кого. Бо ти теж іноді таке викидаєш, що я вже не знаю, як живий лишаюсь, метелику.
— Хіба зараз мова про мене?
— Та ми взагалі не повинні це обговорювати. Я їх викрав — і крапка. Нехай трохи побудуть там.
— Михайле, ти зобов'язаний їх відпустити!
— Вероніко, ще не народилась та людина, яка може мені щось наказувати! — Ой, Михайле, даруй, але ця людина просто зараз стоїть перед тобою. — Я ж тобі сказав — я їх не відпущу!
— А я ж сказала — відпустиш!
— Я ж не викрадав їх, щоб слухати тебе, Веронічко.
— Михайле Мудрику, якщо ти прямо зараз цього не зробиш — я більше й на крок до тебе не наближуся!
— Ти це серйозно? — Авжеж ні, але хіба це скасовує хорошу погрозу?
— А я от думаю, що цілком серйозно. — І тут машина різко гальмує. Ще трохи — і я б поцілувала не Михайла, як у своїх снах, а лобове скло.
— Ти що робиш?! — я озирнулася навколо, але ніякої небезпеки на дорозі не було. Лише похмуре обличчя Михайла, яке говорило само за себе. Він мовчки вийшов із машини і гучно гримнув дверима.
Нервує. Ще й як. Обійшов машину, відчинив мої дверцята.
— Виходь.
— З таким обличчям? Та ні, я краще тут посиджу. 
— Вероніко, будь ласка, зроби те, що я тебе прошу. — Прошу? Ти це зараз серйозно? Та ти ж вимагаєш! Я тобі не підлегла, яка виконує твою кожну команду. Якщо вже мене звати Вероніка, то я точно знаю, як потріпати комусь нерви. Особливо — тобі, Михайле Мудрику.
— Я не з тих, ким можна керувати. І точно не з тих, хто тебе боїться. Не на ту нарвався.
— Метелику... будь ласка, вийди з машини.
— я не впевнена, що хочу це робити.
— господи, Вероніко, якщо ти зараз не вийдеш, то я тебе сам витягну з цієї клятої машини. — так, цього мені не дуже то і хотілося, але й одночасно мені хотілося подивитися, як Михайло це зробить. 
— все, виходжу, — я вийшла з машини, тримаючи сумочку в руці, а Михайло, не поспішаючи, натиснув кнопку на брелоку, й двері його автівки клацнули, замкнувшись. Він затримав на мені погляд — спершу подивився прямо в очі, ніби намагався вловити щось більше за звичайний погляд. Потім його очі повільно спустилися до моєї руки, тієї, що опинилася ближче до нього. Обережно, майже ніжно, він узяв її у свою долоню. У ту ж мить наші пальці інстинктивно переплелися, і цей простий дотик промовляв більше, ніж будь-які слова.
Михайло мовчки, але рішуче йшов вперед, а я, розуміючи, що вже встигла його розлютити, лише мовчки плелась слідом за ним. Ми все глибше заходили у Стрийський парк, поки не дісталися до озера з дикими качками, що спокійно ковзали по воді. Ну хоч їм спокійно. 
— що сталося? Михайло,  чому ти мене сюди привів? 
— Метелику... я знаю, як сильно завинив перед тобою. І зараз я не хочу жодних тіней між нами. Я не мав права брехати. Але, якщо бути чесним до кінця — якби в мене знову був вибір: сказати правду і втратити тебе, чи збрехати, щоб побути поруч — я знову обрав би брехню. Бо життя без тебе — це не життя. Пробач мені, ідіоту то такому, що втратив тебе навіть на мить.
— Виходить, я не помилилася, коли тоді на стадіоні назвала тебе ідіотом, — усміхнулась я, і ми обидва розсміялися, не відпускаючи рук.
— А я помилився щодо тебе. Ти точно не істеричка, — лагідно відповів він.
Чи готова я його пробачити? Так. Я пробачила його вже давно. Я не тримаю образи. Бо саме він став тією людиною, якій я змогла довірити своє серце, хоча раніше нікому не дозволяла бути так близько. Чорт, якби зараз він зробив мені пропозицію я б погодилася. 
Ми обидва зробили помилки. Він — обманював, я —  взагалі втратила пам'ять та забула його. 
— Михайле Мудрику, я готова пробачити тебе, — тихо промовила я, дивлячись йому в очі. Михайло похитав головою невірячи. 
— правда?
— правда! — кивнула я посміхаючись. І раптом усе вибухнуло — без попередження, без дозволу. Наші губи зіткнулись, і поцілунок став майже жадібним, несамовитим. Ми зовсім не стримувалися — ні в русі, ні в почуттях. Це було все: гнів, пристрасть, потреба. Наші тіла немов  шукало порятунку, як вогонь, що нарешті вирвався  з нашого контролю. Мої пальці заплутались у його волоссі, а руки  Михайла ковзали по моїй спині, втягувавши ближче, тісніше, сильніше. Поцілунок був таким, після якого не залишалося нічого прихованого. Тільки бажання. І правда.
Ми відсторонились лише на мить — ледь-ледь, щоби вдихнути повітря, важке, наповнене ними. Наші губи були припухлі, очі — затуманені, вологі від емоцій. А його погляд… він не ховався, не уникав — дивився на мене так, ніби саме в цю мить знайшов свій сенс.
— Я думав, ти не пробачиш, — прошепотів Михайло, його голос був хрипкий, але щирий.
— Я думала, що вже не зможу довіряти, — відповіла я, ковтаючи подих між словами. — Але, здається, все ще хочу це зробити. З тобою.
Михайло торкнувся її щоки — ніжно, як після бурі торкаються сонячні промені мокрого листя. Лоб Михайла вперся в мій, а долоні Михайла міцно тримали моє обличчя, ніби боялись відпустити цей момент.
— Я не обіцяю, що буде легко, — сказав він тихо. — Але я обіцяю, що більше не брехатиму. 
— а я обіцяю, що не забуду тебе та не втрачу більше пам'ять. 

Михайло посміхнувся— м’яко, трохи втомлено, але по-справжньому. Мої пальці ковзнули по його шиї, і я ще раз притягнула його до себе. Цього разу поцілунок був повільним. Теплим. Наповненим не лише пристрастю, а й прощенням.
Світ довкола ще був, але ми з Михайлом стояли у власному — створеному з тиші, дотику та нової надії.
Та тривало це недовго. 
— ви, що бляха двоє знущаєтеся? — нашу романтику перервала Марта. Ми різко відійшли від одне одного. 
— що таке? 
— дзвоню до тебе, — Марта вказала рукою на мене,  – слухавку не береш. Дзвоню до тебе, — Марта вказала на Михайла, – а в тебе телефон взагалі вимкнений. 
— хіба ти не допомагала Мазхарові шукати Дмитра з Миколою? — серйозно? Михайло не може бути серйозним, коли це говорить. 
— перед тим, як їх викрадати Михайле, не вези їх у мою катівню. 
— ти що приїхала сюди, щоб мене за це відчитати? — сумніваюсь. Їй точно не здалося їхати сюди, щоб посварити Михайла, вона може це зробити в будь який інший день. 
— Каталіна зникла. Вже, як два дні Мазхар не може її знайти. Після вашої поїздки в Італії ми відстежували її місцезнаходження, а два дні тому вона зникла з радарів. 
— привіт, — за нашими спинами пролунав дзвінкий голос Каталіни. Ми усі троє обернулись та вилупилися на Каталіну. 
— а з'явилася, — показала Марта рукою на Каталіну. Здається, в них окремі відносини. 
— і я тебе дуже рада бачити, Марто. 
— Каталіно, — промовив Михайло на одному подиху. 
— я прийшла сюди, щоб все нарешті закінчилося. — ого. Тільки по її настрої я б не сказала так. 
— а ну нарешті! — зраділа Марта. Це якого? — ти нарешті вирішила здатися, за те що вбила свою сестру. — що? Мій шок був шоці. У мене не було слів. Ця жінка вбила свою сестру. Як можна бути такою жорстокою? Чим можна було так нелюбити свою сестру, щоб просто її вбити. 
— Ти що, серйозно? Ти її вбила?! — Михайло стояв у ступорі, шокований, але ще здатен вимовляти слова. А я… я просто не могла второпати, як таке взагалі можливе.
— Ні, я не для того прийшла, — голос Каталіни був гострий, мов лезо. — Я не здаватися прийшла. І я нічого тобі не винна, Марто. Я тут, щоб усе завершити — по-іншому.
Вона різко потяглася до сумочки й витягла чорний, мов ніч, пістолет. Мої очі округлились. У голові — один пульсуючий сигнал: «Вона нас уб’є…». Якщо їй вистачило духу прибрати з дороги власну сестру, то нам — гаплик.
Каталіна зняла пістолет із запобіжника. Я різко озирнулась до Михайла. Він уже дивився на мене. В його очах — усе: кохання, біль, обіцянка, що все буде добре… Його погляд трохи заспокоїв мене. Але ця жінка з пістолетом — точно ні.
Я знала, що у Марти є зброя. Але чому ж вона нічого не робить?! Чому мовчить?!
— Якщо я нещаслива — то й Михайло щасливим не буде! — вона говорила, мов вирок. І направила дуло просто на нього.
— Але... якщо я вб’ю тебе, — додала Каталіна вже тихіше, — ти просто підеш до моєї сестри. Я не можу  допустити, щоб ви возз'єднались.
Її рука з пістолетом повільно змістилась — тепер дуло було направлене на мене. Її палець стиснув гачок. Я завмерла. 

Постріл. 

Миттєво — переді мною опинився Михайло. Його тіло смикнулось, куля влучила просто в живіт. Він опустився на землю, важко, боляче.
— Ні... Ні! — я кинулась до нього, впала навколішки, підхопила його голову на свої коліна. — Михайле… ти не можеш… Ти не маєш права піти!
Мої пальці тремтіли, торкаючись його щоки.
— Ти ж обіцяв… Метелику мій… Не закривай свої очі… будь ласка…