Частина 32

МИХАЙЛО 

Боже п'яна Вероніка це щось. Вона говорить про те, що твереза Вероніка мовчить. Але та і та Вероніка зводить мене з розуму. 
Ніж ми доїхали з будиночку до озера Вероніка заснула і коли ми приїхали мені довелося нести цю сплячу красуню. Я натиснув на дверний дзвінок. Оскільки, я то ключів не маю. Сподіваюсь дівчата, ще не сплять і відкриють двері,  бо якщо ні. То я повезу її до себе. І я вже уявляю, як вранці вона буде в мене кидати різними предметами, які б були у моєму пентхаусі. 
Ну на щастя моє чи то на Вероніки двері відкрила Марта. 
— Михайло,  бляха ти що її спояв? — запитала Марта, як побачила та відступила  впускаючи нас у середину.
— чого одразу я? Вона сама. 
— тобто, ти хочеш мені сказати, що Ніка при здоровому глузді. Знала, що у вас побачення за сто штук, вирішила сама напитися і вирубилась? Тим самим знаючи, що побаченню кінець? — казала Марта позаду мене коли підіймалися сходами вгору. 
— ні. 
— а як? Михайло, говори.
— ми мали розмову про її невдале весілля. 
— якого біса ви взагалі про це говорили?
— мені стало цікаво. І Вероніка сказала, що не може сприймати це тверезо випила залпом свій та мій бокал вина. 
— дивно. — Марта задумалась, — Вона не п'яніє так сильно від вина. Два бокали для неї мало. — і я починаю  здогадуватися, чи не ці двоє кулінарів, піднішали, щось у їжу. Я їх вб'ю, якщо це вони звісно. І ось ми підійшли у кімнату Вероніки.
— гаразд, я її зараз переодягну і нехай вона собі спить. А ти мені розкажеш, що до чого. — промовила Марта і я поклав Вероніку на її ліжко. 
— я не хочу, щоб ти мене переодягала. 
— о, то ти прокинулася, п'яничко. — прокоментувала Марта. 
— я сама можу. 
— ти впевнена? — запитав я.
— ні. Може, ти мене роздягнеш, Михайле? — здається, мені і Марті тільки, що очі на лоба вилізли. — точно я хочу, щоб мене роздягнув Михайло. І ми ще душ приймемо разом. — ця жінка, що хоче моєї смерті? Я точно знаю, що одного божого дня вона мене вб'є. 
— так, все, — Марта підійшла руки вгору в знак капітуляції, — я виходжу розбирайся з нею сам. — Марта поплескала мене по плечі і вийшла.
— давай, Вероніко, піднімайся, — я простягнув до неї свою руку, щоб вона за неї схопилась. 
Коли Вероніка вже стояла на своїх двох ногах, то я однією рукою обійняв її за талію, а іншу простягнув під її коліна та підняв на руки. Та поніс її, як ту наречену. 
Одного дня я занесу її в дім, як наречену. Але не зараз. 
Повністю в одежі я зайшов з Веронікою на руках у душову кабінку. Налаштував на теплу воду та увімкнув кран. Та нас потік струмінь води. Я притиснув Вероніку до себе і вода стікала по наших мокрих тілах. Одяг приплип до наших тіл. Ось так ми і стояли обіймаючись і вода лилась по нас. 
Згодом я зняв з дівчини одяг та мив її. Кожну частинку її вишуканого тіла. Особливу увагу приділяв її каштановому волоссю. Повитиравши її  всю рушником я одягнув на неї халат.  Та провів Вероніку у її ліжко. Коли я зняв з себе мокрий одяг, я накинув на себе ванний халат. І коли вийшов з ванної, то Ніка вже міцно сопіла на своїй подушці. Я посміхнувся дивлячись, на те, як вона мило спить.
Оскільки,  мої речі сушились, а Марта чекала на розмову у своєму кабінеті, то я пішов у халаті та крихітних Веронічиних тапочках. Коли подруга Вероніки мене побачила, то їй очі мало не повилізали. 
— я не хочу знати, що ви двоє робили. І чому ти в такому вигляді, Михайло. — вказала Марта на халат та тапочки, які були на мене замалі, — Краще скажи мені чому Вероніка,  яка не так швидко п'яніє. Сп'яніла від двох келихів вина?
— я припускаю, що двоє шедевро кулінарів могли, щось зробити.
— шедевро кулінарів? Це ти кого маєш на увазі?
— Микола та Дмитро, звісно ж. Я попросив їхньої допомоги, адже, не встигав приготувати нам вечерю.  — Марта мовчазно кивнула і взяла свій телефон зі столу і почала до когось дзвонити. 
— Дмитро! Ти зараз мені все розкажеш. Наприклад, що ви з Миколою підмішали у вино. Заспокійливе? — дівчина схопилась за голову, — завтра восьма ранку, щоб ти був у мене в кабінеті, як штик. Ти, що тільки, згадав про свою дружину? Приводь і я сама розкажу Лілюсику, чим ти займаєшся, містере гонщику. — Марта поставила телефон на стіл. — Дмитро Булатов підсипав до вина заспокійливого.
— знаєш,  від заспокійливо не можна так поводитися. 
— як так?
— твоя подруга мені наказувала. 
— це в її стилі. 
— так, — тут я не міг не погодитися, — але вона мені погрожувала. Тобто.. якщо я не буду називати її метеликом , то...
— вибач, Михайло, але ти сам у цьому винен. Це ти її розбалував. На кожному реченні «метелику, метелику». І зараз хочеш, щоб вона нормально реагувала на твоє «серденько», чи «Вероніко». Але я повинна погодитися, що навіть коли вона п'яна, то Вероніка контролює свою ж  розмову. Не так, як я. Якщо і я говорю, все що мені на думку спаде, то Вероніка обдумує кожне слово і говорить прямо.
— Думаю, що Дмитро не єдиний, хто щось підсипав вам у вино. Микола не такий же і святий, — Марта кивнула і знову взяла телефон в руки.
— цікаво,  якби був кулінаром Алекс ти б теж дзвонила? — Марта окинула мене незадоволеним поглядом. Здається,  вона мене вижене. І більше не впустить в цей дім. 
— Михайло, я можу зробити так, що ти в цей дім більше не знайдеш ногами. — ага. Впустить. Але без ніг. 
— все я мовчу, — я зробив немов засунув свій рот на замок та викинув ключ у річку. 
— Микола Шапаренко, що ти робиш? О, Марусик, де твій чоловік? Розбуди його. Вони з Дмитром дещо вчудили. О, Микола Шапаренко, я так рада вас чути. Що ти бляха підсипав Вероніці? Який ще бляха соус? Шапаренко, завтра восьма ранку, щоб був, як штик у мене в кабінеті.
— соус?
— виявилося, що дід Миколи Шапаренка, був якимось зцілювачем. 
— я перший раз таке чую.
— я теж. І його дід варив один соус, який робив його дружину бабусю Миколу добрішу та милосерднішу.
— тільки це було навпаки. Вона мені погрожувала. 
— думаю, це дало побічний ефект, бо у вині було заспокійливе, яке підсипав Дмитро. 
Цю ніч я провів у одній з гостьових кімнат. 
Але я хотів, трішки обдурити Вероніку. Одягнувши у свій вже сухий одяг, я пішов до Вероніки у кімнату та ліг навпроти дівчини на ліжку. Та дивився на неї. Її зелні очі з коричневим відтінком манили до себе. Вона мила коли спить. Вона, ще щось бурмотіла, коли спала. І одне я розчув, це те, як вона наказувала своєму коту дияволу мене з'їсти. 
Яка нормальна людина назве кота Люциферка?
Вероніка. 
Мій метелик.
Коли вона починала прокидатися я дивився на неї і посміхався. Це входило у мій план. 
— це що сон? Михайло Мудрик у моєму ліжку. Я в раю. — вона декілька разів покліпала і зрозуміла, що все наяву, — ні, не сон. — її обличчя набуло серйозного погляду, здається, вона почала  згадувати,  що вчора витворяла. Її щоки почервоніли, — о, боже. Я не могла все це зробити за один вечір. 
— могла враховуючи, що тобі, щось підмішали у їжу. 
— що? 
— вчора ті двоє шедевро кулінарів хотіли нас помирити за допомогою заспокійливого та соусу діда Шапаренка. 
— який ще соус?
— який мав зробити тебе трохи поблажливішою, але... але вийшло навпаки.
— я тобі погрожувала. Але ти я бачу, як огірок. 
— звісно, ти ж все моє вино випила, метелику. Та пізніше я не торкався нічого. Мені потрібно було доставити тебе додому цілісності. 
— що ти робиш тут? І чому я в цьому ідіотському халаті і ти..
— а ти цього не пам'ятаєш. 
— цього? 
— вчора нам двері відкрила Марта і сказала, що сама тебе переодягне. А ти, метелику, заявила, що не хочеш.
— фуххх. — полегшено видихнула Ніка.
— щоб вона тебе переодягала,  а хочеш, щоб це зробив... — і я не встиг сказати, як на мій рот прилетіла долоня Вероніки. 
— мовчи. Я згадала. Все не потрібно.  — я посміхнувся. Та поцілував її руку, яка закривала мій рот. Вона насупилась обертаючись, але я помітив посмішку на її обличчі. 
— ти мила, коли соромишся. 
— а ти милий, коли не поводишся, як мудило. І коли мовчиш. — думаю я краще помовчу, а то наслідки вчорашнього сп'яніння у неї є ще досі, — чому ти мовчиш? Лише мило дивишся? 
— що мені робити, Вероніко?
— сказати хоч щось. 
— збирайся.
— що? Куди? 
— побачиш, — бо я сам, ще не придумав, але думаю, що це питання часу. І я вийшов з кімнати зачинивши за собою двері та  попрямував у вітальню. Оскільки, кухня була поєднана з вітальнею, то я бачив, як Ліля з Марусею спорили. А мені  стало цікаво. Про що це спорять дві сестри?
— дівчата, привіт, — сестри між собою переглянулися і Маруся вирішила запитати.
— Михайло, а ти що тут робиш? 
— Оскільки,  ваші чоловіки зіпсували наше побачення. І Вероніка оп'яніла. Я вирішив залишитися та перевірити, що з нею все гаразд. 
— Михайло, я готова. — почувся Вероніки голос з холу. — І де ж він?  Спочатку сказав збирайся і сам зник. Ну нормально? Якщо він втік... Присягаюсь, я тебе з-під землі дістану, Михайло Мудрик. Я не Маруся, яка змирилася, що Микола втік в іншу країну. Я тебе знайду. 
— Вероніко, ми тут.  — я помахав рукою Вероніці з-за барної стійки. Вона нарешті помітила нас і підійшла до нас. 
— дівчата,  що ви тут робите?
— Марта покликала сюди наших чоловіків. 
— а вони тут? Я їм влаштую зараз. — так її точно потрібно зупинити. Я наздогнав її та притримав за плечі. — Михайло,  пусти. А то ти теж попадеш під гарячу руку. 
— нехай.
— ти що самогубець?
— я став ним, коли закохався в тебе, метелику! 
— не говори мені цих милих слів про кохання зараз. 
— чому? — цим безглуздими питання я її затримував і давав час Марті прогнати цих двох. Але вона точно ним не скористається, а навпаки буде робити все для того, щоб їх затримати. 
— Михайло, відійди. А то я зроблю тобі боляче. 
— ти зможеш. У мене сталеве серце. 
— а у мене є болгарка. 
— гаразд, — я схопив Вероніку за руку і повів її до своєї машини.  Ну точніше, намагався. Спочатку, вона думала, що я веду її до кабінету Марти і йшла смирно, але коли ми його пройшли вона зупинилася і твердила, що нікуди не піде. Ну я цього не хотів. Час перейти до важкої артилерії. Я перекинув її через плече, як мішок з картоплею і поніс до своєї машини. Посадивши її на заднє сидіння закрив двері обійшов машину та сів на своє місце. 
— Михайло ти в курсі, що це викрадення. 
— ні. Ти не зв'язана.
— якби була то що?
— то це б вважалося викраденням. Але нам потрібно поговорити.  
— нам більше немає про, що говорити. Ти не можеш мене просто так викрадати. Я мала їм все сказати. 
— скажеш, але пізніше. Вони думаю, отримали від Марти і від своїх дружин. Пізніше вони отримають від мене. 
Думаю їх вже везуть у місце призначення. Я наказав людям, які служили мені під час того коли я був в голові мафії. 
— та Лілюсику. Як їх викрали? Схопили і запхали в чорний мінівен? Гаразд, ми з Михайлом це вирішимо. — сумніваюсь. Для чого б я їх викрадав, щоб їх потім рятувати? Точно не для цього. Але я спочатку поговорити зі своїм метеликом, а потім дійде справа до цих двох,  — кому ж здалися Микола з Дмитром?
— це я їх викрав.