Частина 31

Вероніка 

Коли я гадала, що я була готова до побачення з Михайлом, то я взяла сумочку та спустилася сходами вниз. Михайло Мудрик вже чекав на мене у всій своїй красі. 
Я вся промокла. 
Він був одягнений у білу сорочку на довгий рукав та білі штани. Взутий був у чорні лаковані лофери. Було видно оголену його ступню. А ще я зовсім забула сказати, що він був в окулярах у яких були сині скельця. І бляха, він підстригся. Під нуль. А це гаряче. Думаю, якби я зараз не була у нього закохана, то закохалась б знову. 
— Вероніко, — погляд Михайла пройшовся по мені оцінюючи.
— Михайле.
— ти прекрасна. 
— дякую, ти теж нічого. — нічого? Та він просто бог чоловічої краси, — Ти підстригся? 
— так. 
— тобі іде. Красиво. Мені подобається. 
— це що комплімент від тебе? Я вражений. Дякую, Вероніко. — я не відповіла хлопцеві, адже, сюди у хол, як сніг на голову звалилися Оксана, Віка, Ліля, Софія, Маруся та Марта.
— о,боже
— мама мія
— мій шок в шоці
— триндець 
— він реально лисий. 
— у мене помутніння у очах чи я бачу лисого Михайла?
А це дівчата вийшли у хол. І вони були в шоці. Здається, їх налякала нова стрижка Михайла. Та не тільки їх. Це дійсно робить його ще красивіше.
— з вами все добре? — Михайло спантеличено глянув на дівчат. 
— та ну нафіг, — ми всі обернулись і побачили у вхідних дверях Мазхара. Не буду питати чого він тут. Здається, Марта сказала йому, що ми збираємося на побачення і він тут, як тут. 
— а ти що тут робиш?— запитав Михайло.
— та ось дізнався, що у вас побачення вирішив подивитися. — бінго. Я попала в точку.
— на нас?
— ага. А ти тут лисий. О, це сюрприз, Михайло, знаєш, а ти нарешті став схожим на справжнього чоловіка, а то ходив з цим милим волосячком, як милий хлопчик. — Михайло нахмурив свої дві брови, тепер вони утворювали одну лінію. 
— ти знаєш, що я можу тебе відсторонити? 
— ти вже не з нами.
— так, але влада досі у моїх руках. 
— я вже чекаю, коли вона буде у моїх руках, — втрутилася Марта у їхню суперечку. Вона посміхалася самодоволено. Зараз ці двоє об'єднаються і налетять на неї.
— це бляха, чого це? — запитав Михайло, — якщо після мене будеш ти, то це до добра  точно не доведе. 
— бе, бе, — покривилась Марта. — все ідіть, закохані. І не повертайтесь до завтра, як мінімум. Це мій наказ, як Капо.
— ти дивись, як вона себе називає, — пробурмотів Михайло. Так, мені потрібно брати ситуацію у свої руки. А то Михайло задушуть мою подругу — Я схопила Михайла за руку та повела його на вулицю. Тобто подалі від Марти та Мвзхара. Сподіваюсь, що мені не доведеться його запихати у машину силою. 
— ходімо, Михайле. 
Слава богу мені не довелося запихати чоловіка силою у його машину. Всю дорогу він загадково усміхався. Та постійно щось говорив. Я нічого не розумію. То вдома він хотів придушити Марту. А тут щасливий. Як на сьомому небі від щастя. Приємно бачити його усміхненим. Приємно взагалі його бачити. Чути його голос. Відчувати його дотики. Відчувати його аромат. 
На мить я замислилася, а якщо б він після нашої сварки у Італії поїхав геть у Велику Британію. Там, де його завжди чекатимуть з розкритими обіймами. Але він не поїхав туди, він поїхав за мною. Що не може не гріти мою душу. 

Я вийшла з машини і побачила озеро на якому відбивалися зорі, поруч був дерев'яний будинок. Це, як у одній із моїх мрій. 
— тут красиво. — я озирнулась довкола,—  Ну тепер, я бачу за що я віддала сто штук. — Михайло засміявся. — ми в цей будинок? Якщо ти скажеш, що ні. То я попереджаю.. Візьму твою автівку і поїду звідси. І ти повертайся назад чим хочеш.
— ні, ми не в цей будинок, — ну все. Я розвернулася і пішла до машини. Михайло схопив мене за одну руку розвертаючи до себе і вже взяв у іншу руку мою другу руку. — я пожартував. 
— жарти у тебе такі собі. Знаєш, я думаю, що тобі варто повчитися жартувати, бо в тебе жахливо виходить, Михайле, — пробурмотіла я. Коли ми наближалися до будинку я побачила, що на вікнах були гірлянди вони світили жовтим відтінком. 
Красиво..
Коли я проходила, то помітила у дальньому вікні Дмитра та Миколу. Там, здається, кухня. А вони що тут роблять? 
— Міша, 
— так, серденько, — я зараз це «серденько» йому в одне місце запхаю.
— що тут роблять Микола і Дмитро?
— вони мали вже піти. — в сенсі піти? Його навіть не спантеличело, те що вони тут. А це означає лише одне він сам їх покликав. Ще до повного щастя не вистачає Марії та Лілі. 
— Михайло, ти не відповів мені на моє запитання. 
— вони мені допомагали приготувати нам вечерю. Оскільки, я мав заїхати за тобою, то я не встигав і попросив хлопців мені допомогти. І оскільки, вони двоє з усіх моїх друзів вміють нормально готувати, очевидно, що я попрошу їх. 
— аа. Ну добре. А то я подумала,  що ти захотів їх ще включити у наше побачення.  А потім б приїхали сестри Снак і це було б прекрасне побачення. 
Ми увійшли з Михайлом попід руку у усередину. Горів камін. Одразу відчувалося тепло. Був шкіряний чорний диван біля нього був журнальний дерев'яний столик на якому була ваза та одна рожева гортензія. Я одразу відпустила руку Михайла та підійшла її понюхати. Пахне неймовірно. Але не так прекрасно, як півонії. Піднявши голову прямо я помітила, як Дмитро з Миколою спорили. 
— виделка має бути справа, а ніж зліва, ти неправильно робиш, — виправляв Микола Дмитра, — я закінчив кулінарні курси і я краще знаю. 
— щоб ти там не закінчив це було пальонкою. — пробурмотів Дмитро і переставив прибори по-своєму. Я засміялась і відчула, як позаду мене став Михайло. І нас помітили чоловіки. І одразу дивилися своїми карими очима на нас. 
— ой, а ви чого так швидко приїхали? — запитав Микола. 
— якщо б ви менше спорили, то б ми зараз не дивилися на вас. — пробурмотів Михайло. 
— ой, та ми вже ідемо, — оскільки,  чоловіки були по різні сторони стола, то заметушившись і намагалися швидко втекти, то в кінці столу вони стикнувся лобами. Це зі сторони виглядає смішно. Але мені їх шкода. 
— Дмитро, бляха. 
— ви ще досі тут? — запитав Михайло. 
— нас немає. Ви нас не бачили, а ми вас.  Думаю ми домовилися, — і хлопці швидко вийшли. Я засміялась. 
— у них стрес через тебе. 
— йой, нічого з ними не станеться. 
— серйозно, я думала, що після одруження ними на кухні будуть керувати тільки Ліля та Маруся, але ти все обернув все у свою сторону. Навіть їхні дружини не змушували їх готувати.
— якщо ми вже закінчили говорити про Дмитра та Миколу, то думаю варто розпочати наше побачення. — я думала він цього ніколи не скаже.  
— так, варто, адже, я потрапила немало грошей. А я жінка не багата. — ми підійшли до столу там було чимало страв. Були запалені червоні свічки на двох кінцях столу було по три свічки.  Була красива червона скатертина. А на свічниках були тонесенькі стрічки, які зв'язані у бантики.  Я побачила салат цезар. У наших тарілках йшла пара, а у них була паста з мідіями. На столі стояло біле вино. Сподіваюсь, що я не спянію. Михайло взявся його відкорковувати. 
Я сіла у крісло та дивилась, як він це робить. Однією рукою він тримав бутилку, а іншою запихав штопор. Коли він витягнув пробковий корок, то налив вино нам у бокали, що стояли біля наших тарілок. 
Коли ми вже трохи поїли, Михайло почав розмову.
— я знаю, що тема весілля для тебе це як опік, Вероніко, але я б хотів знати чому. — я знаю, що рано чи пізно я йому все розкажу. І думаю, що зараз цілком найкращий момент.
— Лук'ян зробив мені пропозицію. Я погодилась. Дівчата жартували,  що ми так не домовлялися, щоб я вийшла перша заміж. Бо у наших планах перша мала вийти Софія. А тут бамц і я. Тоді навіть Ліля тільки почала зустрічатися з Ігорем. Це її наречений, який її зраджував зі своєю найкращою подругою. Я тоді була дуже щаслива. Ми обирали дату, ресторан, та як все буде відбуватися. Все до маленьких дрібниць. Навіть Віка була пошила мені весільну сукню. Маруся обрала самі кращі квіти до декору прикрас. Ми усі були залучені. Це мало бути неймовірно. Але... — я зупинилась. Намагаючись знайти сил почати наступну частину. 
— ти можеш не продовжувати,  — Михайло легко торкнувся моєї руки. — якщо тобі неприємно про це говорити, то не варто, Вероніко. 
— ні, Михайле Мудрику, ти дослухаєш цю історію до кінця. — криво посміхнулась я. — Ніч до весілля Лук'ян дзвонить і каже, що потрібно поговорити. Я була збентежена такою його заявою. Але думаю, що може у нього перед весіллям тривожність почалась. Весільна депресія. А він приїхав і говорить, що не може. Не може одружитися зі мною. Бо бачте, я не та людина з якою він бачить своє майбутнє. Бо я рубаю з плеча. Говорю, навіть тоді, коли треба промовчати. І що я не дуже підходжу на роль його дружини та матір його дітей. Як він там говорив: «так, Вероніко, я сумніваюсь, що з тебе вийде хороша матір. Ти занадто легковажна для цієї ролі».  І після цього я вирішила, що більше ніяких стосунків, які ведуть до одруження. Та і що таке шлюб це лише папір, який лише робить стосунки більш  офіційними. 
— і чому ти мені скоріше не розповіла?
— не знаю. Та і ти не питав. Та і що б це змінило?
— багато що. Наприклад, я б йому всадив, як тільки побачив його обличчя. До речі, він ще працює у вас?
— не смій. Михайло, ти не торкнешся його. — я сильніше стиснута руку Михайла. 
— і чому його Олег досі тримає? 
— Михайло, ти мене взагалі чуєш?
— так, ти казала, що я його не торкнуся.
— чудово. — видихнула я з полегшенням. Михайлові не варто бруднити свої золоті руки об нього.
— я — ні. А от інші люди так. Я все таки покинув темні справи, але люди, якщо я у них щось попрошу вони це виконають без жодних вагань. — о боже. Я тоді ледве відмовила Марту Лук'яна не вбивати, а зараз Михайла. 
— торкнешся ти або хтось інший неважливо і я дізнаюсь, що ти маєш до цього відношення я тебе більше не пробачу. Повір. Мікайло, я дізнаюсь. Правда завжди має сенс виходити назовні. Довго вона затриматися у таємниці. 
— гаразд. — після цієї розмови мені потрібно відволіктися і я залпом випила вино, яке було у моєму бокалі. — легше. — і ще встала підійшла до Михайла взялай його бокал. І його теж випила. Ой, здається, я п'янію. Я цього не хотіла. Боже, та я зараз почну версти дурниці та завтра мені за них буде, ой як соромно. 
— знаєш, Михайло,  а тобі дійсно йде ця зачіска. Лисина надає тобі мужності. 
— здається, ти сп'яніла, серденько, — Михайло піднявся. Його руки охопили мою талію.
— ти це своє «серденько» запхай в одне місце. — ой. Я швидко закрила обома руками рот. 
— Вероніко, ти ж заборонила мені тебе називати «метеликом». — мовчи, мовчи. Не кажи цього. Намагалась я сказати своєму мозку, але він вирішив по-іншому по зову серця. 
— а тепер я хочу, щоб ти мене так називав, — дурепа. Навіщо я пила. Зараз я тепер точно почну говорити те що я думаю. Ну і нехай. Нехай Михайло Мудрик, знає, що у мене на думці. 
— гаразд,  метелику,  тепер буду так тебе називати. 
— звісно, будеш. Куди ти дінешся, адже ти мій, більше нічий. Мій. — тикнула я йому пальцем у груди, — Я тебе купила за сто штук. І спробуй іншу собі знайти, бо я тобі таке влаштую, що мало не  здасться. 
— кого я можу знайти, якщо у мене є ти, метелику. 
— взагалі-то, після цього всього ти повинен зі мною одружитися.
— так, здається, ти починаєш говорити те чого не мала. 
— я говорю, те що думаю. 
— поїдемо додому? — Михайло схилив голову на бік. 
— ні. Ми ще не закінчили наше побачення. 
— ми його продовжимо пізніше. Обіцяю, метелику. 
— гаразд, але погодилась виключно через те, що ти назвав мене «метеликом».