Частина 30

Вероніка 

На нас з Михайлом кидалися журналісти і вони цікавились, хто ж ця загадкова жінка, яка купила з ним побачення за сто тисяч доларів.
Я. 
Михайло Мудрик хотів, щоб я зробила правильне рішення і я зробила. Купила з ним побачення за його ж гроші. Я розумна жінка. 
Якби все-таки та жінка купила з ним побачення, то присягаюсь я б прийшла  і сиділа там з ними. Хоч я зла на нього, але ніхто не може до нього доторкнутися, окрім мене звісно. Цей чоловік належить мені і нікому більше. Тепер це вже точно. Я купила його. За його ж гроші, — нагадував мені мій мозок. Але я його тимчасово відключила.
— як добре, що ти купила нам побачення, Вероніко, — сказав Михайло коли ми вже поверталися додому. Він впевнено тримав кермо однією рукою, а інша рука була на коробці передач. Хоча я дуже сильно хотіла, щоб його рука була на моєму коліні. Або ж я перечитала художньої літератури. Але я боролася з тим, щоб не схопити його за руку і покласти її на свою. 
— Михайле, тобі знадобиться мене здивувати. Я купила тебе за сто штук. — тепер він точно належить мені. Я купила цього чоловіка за його ж гроші. 
— я думав, що ти злишся на мене. 
— злюся. — половина мене зла на Михайла, що він мені брехав, а інша половина його пробачила. Адже, він стільки зробив. Та і впринципі, я не можу довго на нього злитися. Гадаю, що йому про це ще не варто знати. — але від побачення я не відмовлюсь. 
— тоді, думаю завтра у нас з тобою, серденько, буде побачення.
— що? Як завтра? 
— Вероніко, я знав, що ти купиш це побачення. І спланував все заздалегідь. — дратуєш. — Михайло Мудрик посміхнувся, — ще більше дратуєш, — насупилась я, а це, здається, змусило його розсміятися. Придурок. 
— я говорила, що ненавиджу тебе?
— я тебе обожнюю, серденько. — Михайло зупинився біля нашої огорожі я вийшла з машини не дочекавшись Михайла. І покрокувала вперед. Я відчувала його присутність позаду. І коли я обернулась, то помітила серйозного Михайла і коли наші погляди зустрілися він посміхнувся одним кутиком губ. От. Чорт. 
Я що збуджуюся від одного погляду Михайла Мудрика? Але він у цьому смокінгу виглядає дуже гаряче. Чорний смокінг, чорна сорочка і темно зелена краватка. І його шия з метеликами. 
Я зла на нього. Він тобі брехав. Намагалась я нагадати собі, але це не допомогло. Бо я не злюся на нього. Єдине, що є в моїх думках. Це схопити його за зелену краватку та притягнути до себе та поцілувати.
Так! Геть дурні думки. 
Я не буду зараз цілувати Михайла. Ні. Але зазвичай, коли я говорю собі, я роблю усе навпаки. 
— Вероніко, — спантеличено глянув на пан Михайло. Ну так, я ж тут у себе в  думках борюся з тим, щоб його не поцілувати. 
— та до біса. — я розвернулася і підійшла до Михайла.
— що т... — він не встиг договорити, бо я схопила його за краватку і притягнула його до себе. Та доторкнулась його губ.
Він не одразу зрозумів, що відбувається, але одразу відповів на поцілунок. Звісно, не кожного моменту я так зриваюся. 
Він відчувається, як мед. Коли я хотіла відсторонитися, то Михайло обійняв мене однією рукою за талію, то іншу за шию притягнувши, ще ближче до себе поглинаючи поцілунок. Це не був поцілунок ніжності. Це був відчайдушний поцілунок. Двох закоханих, які так давно не були близькі. Так, я по самі вуха у нього закохана. Я це не приховую. І він теж. Я намагалась хапати ротом повітря так і не збагнувши, що моє повітря це зеленоокий блондин, який зараз мене так палко цілує. 
Його губи притискалися до моїх, його руки сильні руки обвивали мою талію.  Наше дихання та серцебиття зливались в єдине ціле... 
Здавалося, що все своє життя я прожила у пеклі, і тільки зараз я зрозуміла, що таке рай.
Але коли наш поцілунок став глибшим, і я зрозуміла, що помилялась.
Михайло відчувався краще, ніж рай. Він відчувався, як дім. 
Коли я нарешті відірвалася від рота Михайла і зрозуміла, що накоїла. То  я просто втекла. Я розвернулася від Михайла побігла і швидко закрила двері. Та притулилася до них. І стала важко вдихати та видихати.
І я стала задумуватися про свою сім'ю. Якою вона буде. І я бачила в ній Михайла, як свого чоловіка. Можливо, дітей з таким ж білим волоссям, як у нього. 
Я завжди боялась шлюбу. Обов'язків, що потрібно турбуватися про когось і ще. Я не завжди про себе турбуюсь, тоді як я можу турбуватися, хвилюватися про когось ще. Це відповідальність. 
Не те, щоб я боялася відповідальністі. 
Мене турбувало зовсім інше. 
Мене турбували слова. 
Це дурні слова. Знаю, але говорити та думати це зовсім інше. Воно мучить тебе. Зводить з розуму. Слова близької тобі людини зачіпають набагато більше ніж фізична шкода. 

На наступний ранок, коли я закінчила свої ранкові процедури, я спустилася вниз на кухню готувати сніданок. І коли я жарила панкейки з'явилася Марта. Вона сіла на барну стійку і посміхалася та посилала мені повітряні поцілунки. Що це з нею? Чи? Та ні вона не могла вбити Алекса, або могла. 
— що таке? Ти дуже радісна. 
— а як інакше може бути. Я вчора поверталася додому. Якраз заїджала на подвір'я, — ні, вона ж не бачила.— і бачу, як двоє людей цілуватися тут. І щоб їх не налякати я пішла у будинок через чорний вхід.  
— ми просто цілувалися немає нічого.  
— ага. І ти просто купила з ним побачення за сто штук баксів? Подруго, звідки бляха у тебе такі гроші? Ти таємно від мене розбагатіла? — хм... а ідея розбагатіти класна. Але як? Питання складне. 
— ні. Я не мільйонер. Це гроші Михайла. Він сказав, що маю купити правильний лот.
— і ти купила його. 
— так. І якщо, якась там швабра буде липнути до нього, я покажу чек, що він мій. 
— о, боже. Я піду далі спати, а то знову щось буде. 
— спати? — здивовано я підняла брови. Зазвичай від неї я чую слово «робота» частіше ніж слово «сон». 
— неділя. Сон. — неділя. Побачення з Михайлом сьогодні. А коли воно? І яке?  Боже, я навіть не знаю, що одягти. Еоли Марта пішла спати я вирішила написати Мікайлові і все уточнити. Тому,  я беру до рук телефон та пишу Михайлові. 

Ніка: що мені очікувати від цього побачення?
Місік: багато чого.
Ніка: не вийшло?
Місік: ні, серденько. 
Ніка: як каже Оксана, важливе питання. Що мені вдягнути?
Місік: те, у чому ти почуватимешся сама собою. — після того у мене з'явилося багато питань. Я сама собою почуваюся у білизні. 
Ніка: думаю, я піду у одній білизні.
Місік: я б з радістю подивився на тебе, але є люди, які не мають права бачити тебе такою. 
Ніка: ти теж. — він просто лайкнув повідомлення. І що я маю одягти? Він жодного натяку не дав. На зло, йому я б пішла у одній білизні, але я знаю, як йому помститися. Я посміхнулась та пішла шукати свою най найкрасивішу та найсексуальнішу білизну. 
Сьогодні я почуваюсь трохи зухвалою. І пішла у свій гардероб шукати білизну. Червона? Синя? Чорна? 
Довго вагаючись я обрала чорну білизну. Одягнувшись я відкрила камеру у телефоні. Я сфотографувалась у дзеркалі та стала переглядати, які фото кращі. Обравши фото я зайшла у телеграм та надіслала повідомлення Михайлові. 
Ніка: я готова. 
Місік: я облився кавою, серденько. Ти прекрасна. Але так ти не підеш.
Ніка: якщо не скажеш, що приблизно мені одягти я так і піду. І мені буде байдуже. 
Місік: ти зведеш мене у могилу, сонце. Це не шикарний ресторан, тому не сильно заморочуйся.
Ніка: блін,  а я так хотіла піти. — з нотою сарказму промовила я. Я ненавиджу цих жінок, які ходять у такі шикарні ресторани їдять лобстери. Та хизуються цим. Якби мене Михайло завів їсти хот-доги у якусь забігайлівку я була б рада. А ще лате. Напій богів. Боже, мені для щастя не так і багато потрібно. 
Ніка: ти можеш все виправити, якщо купиш мені лате.
Місік: звісно 
Я лайкнула його повідомлення та пішла одягнути щось, а то я у одній білизні сиджу у кімнаті. Натягнувши на себе шорти та майку я спустилася вниз у вітальню. У нас були якійсь майстри, вони, щось встановлювали. 
— Марта, знову якусь апаратуру замовила? — запитала я коли сіла на диван біля Оксани.
— вона сама не знає, що це. Але це точно до нас. Наша адреса вказана у замовленні. — відповіла Оксана. 
— а хто це взагалі замовив? 
— Марта, якраз вирішує це питання у кабінеті з їхнім головним. — цікаво хто це. Можливо, це Маруся в неї скоро день народження. І може вони хочуть вечірку тут влаштувати. Я відкинулась на спинку дивану і почула, як хтось з коридору іде до нас. 
— Вероніка, скажи своєму Михайлові, як на наступний раз буде, щось замовляти у наш дім нехай попереджає. — якого? Він ж не міг нічого нам замовити. Він навіть не натякнув. 
— що?
— він купив довбану кавомашину. — що? Але він навіть ні слова не сказав. А коли він щось говорив, як щось робив? Ніколи. 
— о тепер не треба буде ходити у кав'ярню. 
— Оксана, її треба, ще вміти готувати. 
— а то що не така, як в супермаркетах? Натиснув на кнопку і машина сама готує. — о боже. 
— ні, треба самій. 
— Вероніка, скажи Михайлу, щоб він, ще найняв людину, яка готуватиме для нас каву. — сказала Оксана. А  їй не нагло? Машину чоловік купив, так ще хоче, щоб їй людина готувала. А вона чудово влаштувалася.
— шановна, ти маєш руки. Є ютуб і сама. А Михайла я сьогодні прикінчу. 
Вхідні двері різко почали стукати та дзвонів дверний дзвінок. Боже, що там таке? Стадо баранів?
— я піду відкрию, — сказала Марта і піднялася з вітальні двома сходинками до холу. — Маріє, Микола. Не треба було так стукати, — але здається коли Марта казала Марусі, що не треба сильно стукати вона вже була на дивані біля мене. І дивилась на мене. І я думаю, що вона знає про наш поцілунок. 
— ти цілувалась з Михайлом і я дізнаюсь це від Миколи? Ти що знущаєшся з мене, подруго? — як же швидко просуваються новини. 
— а Микола звідки знає?
— якщо ти забула, то у нього є друг на ім'я Михайло, так само, як звати твого хлопця. 
— ми розійшлися, — нагадала я чи то друзям, чи то собі. 
— я б так не сказала, — ну Марта, як завжди мусить вставити свої п'ять копійок. 
— ми розійшлися. Думайте, як хочете, а я іду збиратися на побачення, яке купила минулого вечора.  — на мене мої друзі здивовано вирячили свої очі, а потім розсміялися. Ну це взагалі нормально?