Частина 29

ВЕРОНІКА 

Після того, як Марта перестала жбурляти предмети в Алекса, ми з дівчатами сіли на кухні пити чай. Михайло вирішив забрати Алекса подалі від гріха, адже, сьогодні труп у будинку був явно зайвим.
— Я піду спати, — сказала Марта, підводячись.
Ми кивнули, і вона вийшла.
— Алекс справді це зробив? — запитала Маруся, крутячи обручку на пальці. Я задумувалась кілька разів чому він це зробив, але відповіді так і не знайшла.
— Так, я бачила докази. Ми з Михайлом це розслідували.
— До речі, про вас із Михайлом… Ви що, бляха помирилися? — ми не бляха і ні ми не помирилися. 
— Ні. Але Міша сказав, що зробить усе можливе й неможливе, щоб я його пробачила. Я просто погодилася допомогти йому з розслідуванням. І все. 
— а чому він саме тебе попросив йому допомогти? — поцікавилася Марія. — він міг попросити когось іншого. Але я думаю, що знаю причину. — я вже побоююсь, що за причину вона собі нафантазувала.
— і яку ж? — питаю я.
— Михайло після випадку з Алексом. Не довіряє нікому так сильно, як тобі. — це точно не так. Це через те, що я знала, хто ймовірно міг зробити з людей, які перебувають у нашому рожевому домі. 
— сумніваюсь. Я думаю, це тому, що я знала, хто з усіх людей у нашому рожевому домі міг це зробити.
— тоді думай так. Михайло дещо говорив про довіру з Колясиком. А я випадково почула. — інтригантка. Тепер мені цікаво, що він там говорив. 
— що там говорив Михайло? — Маруся злорадно посміхнулась. 
— ось ти і попалася. 
— Марія! — сказала я тон голосніше ніж очікувала. 
— Гаразд, гаразд. Михайло Мудрик казав, що йому важко довіряти людям і покладатися на них. Адже, в будь-який момент можна отримати ніж у спину. Тому, він обирає довіряти лише одиницям. І ти, моя дорогенька, — Маруся вказала на мене вказівним пальцем, на якому виблискувала каблучка, — входиш до цієї одиниці. Він довіряє тобі найбільше. — Я була спантеличена такою заявою подруги. Я знала, що цей хлопець кохає мене. Адже, ніхто не стане набивати татуювання з комахами, яких терпіти не може. Метелики. 
Він довіряє мені всім своїм єством, а я навіть не знаю, чи зможу змусити себе довіритися йому. Я постійно думаю: а раптом він мені бреше? А раптом це не справжнє?
Зараз я боюся йому довіритися, але мене невідворотно тягне до нього. І я не можу цьому опиратися. 
Коли ми з дівчатами розійшлися — хтось по кімнатах, а хтось поїхав додому — я прийняла душ, виконала всі свої рутинні справи й лягла в ліжко. Довго лежала, дивлячись у стелю, і думала про сьогоднішній день, про нашу останню розмову з подругами.
Михайло Мудрик справді безповоротно закохав мене в себе. Але хіба може існувати кохання без довіри? 
Пробачити Михайла Мудрика, можливо, означало б вирішити всі проблеми. Але знову почати йому довіряти… Не знаю, для мене це надто складно.
Хіба цей чоловік не сказав, що зробить все можливе, щоб заслужити моє пробачення? Сказав. І якщо він сказав, то він це зробить. Це ж Михайло Мудрик. Чоловік, у якого я закохалась. Наше кохання не таке, як у Лілі та Дмитра, чи у Марусі та Миколи.
Вранці я прокинулась від того, що хтось тарабанив у мої двері.
Я не виспала, і той, хто за ними стояв, одразу пошкодує, коли почує мій гнів.
Думати перед сном про Михайла було поганою ідеєю. Я не виспалась. І хто в цьому винен? Михайло.
— хто б ти не був я тебе приб'ю! — сказала я коли потягнула ручку дверей донизу. Коли двері відкрилися перед мною стояв Михайло. От і думала про нього всю ніч, а тепер він мені вже вважається. Я заплющила очі та похитала головою в надії, що він зникне. Я розплющила очі і Михайло Мудрик досі стояв у дверній рамі дверей моєї кімнати. 
— Михайло, ти придурок? Хто так рано стукає у двері?
— рано? — здивовано Михайло підняв обидві брови, — Вероніко, зараз дванадцята обіду. — я не могла так довго спати. Він жартує. Михайло просто знущається з мене, —  Коли ти не спускалась три години я вирішив перевірити, як ти. І як би ти не відкрила, то я б вибив тобі двері. 
— а потім, я б тобі набила синяк під оком. Бо.. — і я замовкла, бо не знала, що далі говорити. Клас. Ти поб'єш його, бо цілу ніч про нього думала? Так. Вероніка. Так, і зробити. Це вірне рішення ніж сказати про свої відчуття. 
— гаразд, забіяко, у нас з тобою інші плани. — плани? У нас? 
— які можуть бути плани у нас з тобою? Ти забув,що ми розійшлися, Михайло Мудрик? — я побачила у його очах спалахнув біль, але миттю зник. Натомість на його обличчі була усмішка. Фальшива усмішка. Михайло Мудрик майстер приховувати емоції. Але я вмію його читати. Як відкриту книгу. 
— це тимчасово. 
— гаразд, просвіти мене, будь ласка.
— ну я хочу попросити тебе мені допомогти знову. Буде благодійний бал і всі виручені кошти підуть у фонд безпритульних тварин. І мені потрібна пара. — бал. Багато людей. Знаменитих. Журналістів, які кидатимуться на публічних людей, як риба наживку.
— Михайло, ні. Це сьогодні? 
— так, Вероніко. — я збожеволію колись з цим чоловіком. Правда.
— ти зведеш мене у могилу, Михайле Мудрику. Ти не міг учора сказати?
— ну вчора у нас був доволі насичений день та й я забув про це. 
— я вже говорила, що твоє прізвище тобі не відповідає? 
— так, серденько.
— так, от Михайло ти не Мудрик, а Тупик. 
— я знаю, Вероніко, ти говорила, коли вперше зустріла мою сестру та тітку. 
— а твоя сестра буде на цьому балі? 
— не знаю, можливо. 
— хоч би була. Я буду мати з ким поговорити. Бо усі ці світські бали такі нудні. Аж підтошнює. — махнула я рукою біля шиї. 
— чим тобі не подобається моя компанія, серденько? — ого. Я йому заборонила називати себе «метеликом», а він тепер називає мене «серденько». Мені звісно це подобається, але я сумую за тим, як він називав мене «метеликом». Мені подобається, як це звучить з його вуст. 
Схоже, я закохана у нього по самі вуха. 
— тебе точно почнуть тягати. З тобою всі захочуть поговорити чи сфотографуватись. Ти ж відомий футболіст, Місіку. 
— то як ти думаєш, чому я тебе хочу поруч з собою? — я тільки, що зрозуміла, що я стояла у себе кімнаті, а Михайло в коридорі. Нас розділяв лише дверний поріг. Коли я зробила крок назад, Михайло зробив крок вперед. Я назад він уперед. І в кінцевому результаті я була притиснути до стіни. Обидві руки Михайла були по обидва боки від мене. 
— чому? — прохрипіла я. 
— ти немов мій захист. Від усього світу. 
— О, то ти, Михайле, потребуєш мого захисту? — а ти Вероніко, трохи можеш бути стервозною? Хмм.. 
— так, — прошепотів Михайло мені на вухо від чого по моєму тілу пробіглись сиротки. — особливо твого. Там будуть жінки, які кидаються на мене, як на ту довбану наживку. Думаю, їм буде достатньо лише одного твого погляду і вони не будуть входити у мій особистий простір. Але там, ще буде один лот. За який потрібно боротися. І я думаю, що ти зробиш вірне рішення. Якщо, щось я все оплачу. Не хвилюйся. 
— вірно. Оплатиш. Що за лот? 
— ти дізнаєшся там. — Михайло залишив легкий дотик губ до моєї щоки. І залишив кімнату. 
Він спантеличив мене. І я зовсім не думала. Та я навіть не погодилась. Але він сказав мені за лот. Щоб я купила. Ну що ж Михайло Мудрик я куплю найдорожчий лот. Ти навіть не уявляєш.  
Я одягла плаття темно-зеленого кольору. Плаття мало тонкі брительки, а спина була відкрита. Також на боці до стегон був розріз. А ще до сукні йшли такого ж кольору рукавички. Я нафарбувала губи червоною. Цей колір додав мені більше впевненості.
Волосся я закріпила позаду брошкою метеликом. 
Метелики у моїй твоїй голові. 
І звісно, я не могла не взути свої босоніжки з метеликами зеленого кольору. Зеленого кольору багато не буває. 
Коли я спускалась сходами, то мене вже чекав Михайло у смокінгу. А він нічого такий. Занадто гарячий. Занадто красивий. Коли він обернувся до мене обличчям його погляд пройшовся по мені. Його карі очі потемніли. Він ступив на дві сходинки вперед ближче до мене та подав мені руку. 
— ти неймовірно прекрасна, серденько. 
— вам дуже личить цей смокінг, Михайле Мудрику. 
— боже, які ви голубки, — пролунав голос Оксани з вітальні. Адже, з вітальні було видно сходову клітку. 
— ти в домі одна? — запитала я коли ми спустилися у вітальню.
— ага, — сказала Оксана гортаючи якийсь журнал, — Марта, ще вранці кудись побігла. А Вікторія на роботі. Ти знала, що вона тепер молодший дизайнер «Sarte»? — нічогісінько. 
— а ти чого не на роботі? 
— у мене слухання лише через три години. 
— гаразд, ми тоді підемо. — сказала я і ми розвернулись. Михайло підштовхнув мене вперед. 
— гарно вам провести час. — долинув голос Оксани.  
Коли ми приїхали, то я ступила на червону доріжку. Вауу. Все-таки — це бал. 
Ми пройшли повз натовп журналістів, стали та попозували на камеру і увійшли у середину. Ми увійшли та зайняли столик. До нас підійшов офіціант з підносом на якому були бокали з шампанським. Михайло взяв нам по бокалу.
— дякую, — сказала я та трохи надпила шампанського. 
Я вирішила розглянути залу. У самому центрі зали була велика кришталева люстра-павук. Цікаво, а це справжні дорогоцінні камені? Чи фальсифікація? 
Всюди було розташовано по столику на якому стояла ваза з чорними трояндами. У дальній стіні був розташований фуршет. О, добре, що тут можна наїстися. Єдине, що мене радує на таких заходах, так це, те що можна нахаляву наїстись. 
Тут було багато картин, які продавались на аукціоні.  Може це купити картину? Ні. Це занадто банально. 
— Вероніко, зараз буде наступний аукціон і купи лот, будь ласка. — сказав Михайло відводячи від столику.
— а ти куди? Ти ж сам можеш купити. 
— побачиш. — і Михайло зник у кінці коридору. Він сьогодні дуже загадковий. То «побачиш, Вероніко»,  то «дізнаєшся, Вероніко». 
— ось наш останній тур аукціону. — оголосила ведуча зі сцени, — жінки, приготуйте свої гроші. І так перший наш лот. Антон Ліхтенштейн. Ви можете купити з ним побачення на його ж віллі на острові Крит. — і потім почалося. — стартова ставка. Одна тисяча доларів. 
— п'ять. — підняла блондинка фішку.
— п'ять раз, два
— дев'ять, — це була брюнетка, що стояла біля мене. 
— дев'ять раз, два, — ведуча затмувала подих, —  три продано. Брюнетці біля столику. Вітаю. 
Ці бої за чоловіків мене втомили. Офіціант з підносом із шампанським проходив повз і я взяла собі бокал. 
Ще три чоловіка було продано. Вони продають з ними побачення немов ці люди річ. Можливо, чоловікові не дуже приємна компанія жінки, яка тільки розхвалює свою красу. Чи як вона говорить про свої досягнення. 
— і останній лот. Він найдорожчий. Михайло Мудрик, — що бляха? В нього є дівчина він не може бути довбаним лотом. Ви розійшлися. Нагадав, мені внутрішній голос. Так, але люди цього ж не знають. 
— і цього разу Михайло сам сказав, що влаштує сам побачення. — це я йому бляха влаштую. І не тільки побачення. Фіг йому ніж побачення з якоюсь шваброю. — початкова ставка десять тисяч доларів. 
— п'ятнадцять, — вигукнула жінка. 
— двадцять, — підняла я цю фішку. 
— двадцять чотири,— знову та сама жінка.
— сорок, — підняла я фішку. Глянула на Михайла, а він тішиться. Виродок. 
— п'ятдесят, — знову ця жінка. Ну все мені надоїло. 
— сто, — сказала я. У Михайла, здається, очі на лоба вилізли, а ця жінка з якою я змагалась готова була мене вбити.
— ого, новий рекорд. Вітаю чарівну панянку.— краще б ви співчували Михайлові, бо я його точну приб'ю. Що аукціон побачень йомайо? 
— ти вибрала найдорожчий лот, — підійшла до мене Михайло посміхаючись. 
— не посміхайся. 
— чому? — запитав Михайло підійшовши до мене ближче. Його одна рука перемістилася на мою талію.
— ти посміхаєшся і мені важко на тебе злитись. Михайло, що це за побачення?
— ти купила для себе побачення.
— за сто тисяч доларів, — сказала я притулившись до Михайла. — в тебе є стільки грошей? — а що? У людини може і не бути такої суми. 
— ти мене ображаєш, Веронічко.