Частина 28

МИХАЙЛО 

— ні, Вероніко, ви нікуди зі мною не поїдете! І крапка, — сказав я Вероніці та Марії. В надії, що вони мене послухають та не покинуть кімнату Вероніки. А чи можливо таке, що вони мене послухають?
Ні.
Бо я прекрасно пам'ятаю, як Маруся та Марта, дуже добре послухали мене, коли Вероніку з Андрієвським викрали. Коли я бляха їх просив, та ні це я навіть  не просив, а благав їх залишитися. А що вони зробили?
Вони бляха сіли на Марусі крузак і поїхали за мною. Думали, що я їх не помічу. І цього разу вони зроблять так само. Я у цьому впевнений. Вони ж усі зроблені з одного і того ж самого тіста.
Вони троє подруг, які стоять гора за горою. 
Та що вони троє — вони усі такі. Кожна з них. Хоч і вони діляться по троє вони завжди захистять одна одну. 
Віка, Ліля та Оксана — це одна свята трійця. Маруся, Вероніка та Марта інша свята трійця. І я одного не можу зрозуміти це, як до їхнього складу увійшов Роман. 
— це ти так думаєш! — сказала Вероніка відводячи мене від моїх думок. Звісно, я так думаю. Треба мислити логічно,а не інтуїтивно. — Михайло, ми будемо там! Хочеш ти цього чи ні. Мене це не хвилює. — звісно її це не дуже сильно хвилювало, а мене, ще й як та і хвилювало. Але я знаю, як діяти в такій ситуації. Шантаж. Роки мафії дають про себе знати. 
— ви. Нікуди. Не. Поїдете. — промовив я чітко наголошуючи на кожному слові. Немов я говорив не з коханням свого життя, а з якимось своїм ворогом життя. Як забагато у цьому контексті слова «життя». 
— а це ще чому? Дозволь мені запитати, будь ласка. 
— якщо ви це зробите, то я прикую вас обох до батареї наручниками і триматиму там цілу ніч і мучитиму. — тепер їхні обличчя не були сповнені такого ентузіазму, як були до цього моменту. 
— ти не зробиш цього. — сказала Вероніка випрямивши спину. Звісно, я цього не зроблю. Я ж не садист. Я  просто їх прикую до ліжка замість батареї. 
Я просто  глянув на Ніку та Марусю і вийшов з Веронічиної кімнати. Коли я спустився вниз, то я не побачив Марти. Слава богу, вона б обов'язково запитала, чи щось вийшло з тих доказів, а я брехати не хотів. Занадто багато брехні було у моєму житті. Більше я її не хочу. Після того, як Вероніка дізналася, що я від неї приховував я вирішив, що більше брехати не буду. Я не хочу брехні у своєму житті. 
— О, Михайло,  — почувся Марти голос за моєю спиною. Чорт. Все-таки не повезло. Удача знову не на моїй стороні. Та й я навіть не пригадаю, коли вона була на моїй стороні. 
— так, — повернувся я до дівчини у сторону вітальні. Моє обличчя було серйозним ніби це не я хвилину тому вмовляв Вероніку з Марусею сидіти дома і поки що не чіпати Олександра. І ніби це не я дізнався годину тому, що на тій іменній ручці відбитки пальців Олександра. 
— щось вийшло з тієї ручки? — ага. Вийшло, але ти зараз не дізнаєшся. Дізнаєшся, але пізніше. 
— мені телефонували та сказали, що знайшли відбитки пальців, але поки що невідомо чиї. Це з'ясовують, — ну це була напів правда і напівбрехня.
— гаразд, то ти зараз їдеш у лабораторію? 
— ні, мені потрібно до Алекса. 
— Алекса? — здивовано підняла брови дівчина, — Андрієвський не говорив, що має з тобою зустрітися. 
— та він і не знає. Це сюрприз. Хочу його неочікувано застати. 
— ааа ну гаразд, тоді ще побачимось. — я кивнув і обернувся до дверей та покрокував на вулицю. Сів у свою чорну ауді та поїхав до нього. 
Приїхавши у офіс Лейла сказала, що Алекса сьогодні не було. Оскільки, сьогодні у нас немає тренування, то він у себе в квартирі. Сто відсотків. Я піднявся на дев'ятий поверх знайшов його квартиру та натиснув на дзвінок і тишина. Тоді, я почав тарабанити по дверях. 
— Андрієвський, я знаю, що ти там! Присягаюсь, якщо ти зараз не відчиниш ці кляті двері, то я їх виламаю. — після цих слів ручка дверей опустилася та двері відчинились.
— ти що бляха здурів? — тер очі Алекс, здається, він щойно прокинувся. Або він дуже добре грає свою роль. 
— це ти бляха здурів! 
— я? — здивовано вирячив на мене свої темно коричневі очі і він вже не був сонним. Цирк поїхав, а актор залишився. Я нагло увійшов у його квартиру. — звісно, друже, заходь. — промовив Алекс після того, як закрив двері за моєю спиною. 
— якого біса ти твориш? — здається, я забув, що прийшов поговорити спокійно. Це все вплив метелика. І я не кажу, що це погано, але до добра теж не доводить. 
— я ж нічого не творю. Я спав у себе дома. — цю брехню нехай прибереже до Марусі і Ніки, які увірвуться сюди через декілька хвилин. Коли я їхав то у дзеркалі заднього виду побачив машину Марусі. 
— цікаво, чому? Хіба у тебе немає дружини? Хіба ти не повинен бути з нею у її ж домі? 
— у нас була розмова. Після, якої я приїхав сюди. — звісно, совість його замучила. Брехати більше не зміг.
— що за розмова? 
— якого біса ти мене допитуєш?
— а такого, що твої відбитки знайдені на жучку. — і його обличчя вже не було невинним, а винним. —  я так і знав. Навіщо? Навіщо ти це зробив? 
— а ми бляха, надіялись, що це не ти! — почувся за спиною голос Марусі. І я відчував, що з нею була Ніка. Я відчував її присутність. Аромат її парфумів залоскотав мій ніс. Квітковий. Жасмин у перемішку з ваніллю.  
— як ти міг? — вдарила ляпаса Маруся. 
— ти нас розчарував, Алексе, — а цей ляпас був від мого метелика і вона взяла та й плюнула йому в лице. Так, тримати. 
Стоп. Я ж проти насильства. Я ж цим двом говорив, що потрібно діяти логічно. А зараз радію, як вони йому ляпасів дають і плюють у обличчя. Після двох ляпасів у одну щоку Алекс схопився рукою за щоку. 
— впринципі, я вже все зрозумів. Вероніка, у машину! — сказав я і вийшов. Навіть не даючи можливість відповісти Вероніці, а я знаю вона буде протестувати. Я сів і машину і чекав на дівчину. Згодом і у машину сіла Вероніка. Зла. Бо я не дав їй висловитися щодо мого наказу. 
— я тут, бо пообіцяла Марусі, інакше я б тут не була. Ти не можеш мені наказувати, що робити! 
— я вас просив не пхати свого носа! Просив зачекати. А ви що? Зробили по-своєму. Пристібни ремінь безпеки. 
— зараз, противний. — сказала Вероніка і шарпнула ремінь безпеки. 
Я віз нас у будинок дівчат. Нам потрібно все розповісти Марті. Я не знаю, як все це розказати. 
— чого ти такий сердитий? — порушила нашу мовчанку Ніка.
— ти і твоя подруга мене не послухали. 
— ми лише хотіли плюнути йому в лице. 
— я бачу, ви це зробили. 
— що ти будеш робити? 
— треба все розказати Марті. Вона вирішить, що з ним робити. 
— перед тим, як їхати ми з Марусею говорили з нею. І вона сказала, якщо це Алекс зробив, то вона зітре його з свого життя. Перший раз можна пробачити, а другий це кінець. Бо він зробить це знову і знову. 
— це правильно. — погодився я. 
— так? І чому ми досі з тобою в цій машині разом? — як все це зводиться до нас? 
— я тобі лише брехав. Я приховав правду. Не зраджував. Не підставляв. Я цього не робив. Ти ж знаєш, що я зроблю все можливе, щоб ти пробачила мене чи не так? — вона лише глянула на мене. Мені було достатньо лише її погляду, щоб зрозуміти, що я заслужу її вибачення. Спочатку я почну з тактики Дмитра. Я наробив справ не менше ніж він. Коли я зупинився на світлофорі, то взяв в руки телефон і написав у квітковий магазин замовив декілька букетів білих піонів з доставкою до будинку дівчат, куди ми зараз їдемо. Ось це буде сюрприз. 
Коли ми приїхали двері були відчинені, здається, кур'єри ще заносили букети. 
— чому двері відчинені? — запитала Ніка я знизив плечима. Притворився, що нічого не знаю. Ми зайшли у будинок Марта, якраз розмовляла з кур'єром.
— а кому це? — поцікавилася дівчина у кур'єра.
— ой, вибачте. Через те, що замовлення таке досить велике, я забув уточнити. Вероніка Савка, вона ж тут живе? Бо якби не жила ми б мусили усі ці букети виносити, — коли ці слова промовив кур'єр Вероніка покосилась на мене.
— так, вона тут. — сказала Марта. — і замовник теж. — коли кур'єр пішов вони двоє дивились на мене. Ніка перша порушила тишу.
— коли ти це встиг зробити?
— коли стояв на світлофорі. Я є казав, що зроблю все можливе. 
— ти думаєш, що це допоможе? Всі ці квіти?
— звісно, ні. Але я зробив тобі приємне. Для того, ж це твої улюблені квіти. — вона легко посміхнулась. 
— так, мені сподобалося. Але було достатньо одного букету, а не заставити квітами цілу нашу вітальню. 
— цих всіх квітів і так, ще недостатньо. Ти варта більшого. Ти варта усього. — Марта прочистила горло нагадуючи, що ми тут не самі. Так, потрібно вирішити це. Я глянув на Ніку вона кивнула. 
— ходімо у твій кабінет, — промовив я.
— ти зараз скажеш, щось, що мені не сподобається? — я нічого не сказав. Пропустивши їх двох уперед пішов за ними останнім. Я закрив двері кабінету. 
— сядь і випий води, а може ще заспокійливе. — сказала Ніка, як тільки ми зайшли у кабінет. 
— воду я то вип'ю гаразд, а заспокійливе — ні. — Марта випила стакан води і покосилась на нас, — і що? Ви можете мені нарешті розказати? А то я починаю вже злитись. 
— ми дізналися чиї відбитки були на ручці. — промовив я.
— і чиї? — сказала дівчина зжимаючи сильніше ручку крісла.
— Андрієвського, — сказала Ніка. Марта почала хитати головою. 
— ні, ні, ні. Він бляха обіцяв мені. Не зраджувати. Нічого не робити за моєю спиною. 
— мені жаль, — промовила Ніка до торкнувшись до її плеча рукою. 
— ні, — Марта різко піднялася. — Він мені за все заплатить. — в двері постукали. Якщо це Андрієвський буде біда. — заходь,  — і двері відчинились і з'явився Андрієвський. Це погано.
— біжи, Алекс, біжи, — сказав я до нього. Це єдине, що могло його врятувати.  Але друг стояв, як укопаний. Ніби він хотів, щоб Марта його добряче побила. 
— Андрієвський, ти мені обіцяв! — Марта штовхнула його, що він мало не впав на підлогу у коридорі,  — як ти міг? Як ти міг?  — знову штовхнула, — хіба ти не говорив, що більше так не вчиниш? — знову штовхнула, — не говорив? Відповідай, — знову штовхнула.
— дай я все тобі поясню, — спокійно промовив Андрієвський. 
— що ти мені поясниш? Що? — штовхнула знову його. — ти розбив моє серце знову. Воно більше не буде битись для тебе. — а тепер Алекс отримав третього ляпаса в ту саму щоку. І з цими штовханнями ми опинились у коридорі під сходами, які ведуть на другий поверх. Тут був білий стелаж з різним декором. Вази керамічні. Статуетки керамічні і форфорові. Різні тарілки та келихи. Звісно, вони не використовувалися для їжі. Вони слугували, як декор. Декор, який зараз полетить в Олександра. 
— я зробив це заради тебе! — вигукнув хлопець. 
— заради мене? — запитала Марта посміхаючись і кинула до чорної плитки вазу та розбилась. Ми з Нікою відскочили ближче до дверей кабінету, а Алекс до вітальні. — а я просила? — полетіла, ще одна ваза. Так, до кінця цієї дискусії цей білий стелаж буде пустим. — я ж тобі сказала, якщо ти будеш причетний до цього я зітру тебе зі свого життя. Я зітру тебе в порох. Я більше не побачу тебе. Ти поклав всьому цьому край! Ти підірвав мою довіру! 
— що відбувається? — здивовано кліпали очима Ліля та Дмитро, Шапаренко, Оксана, Віка. Та Маруся, яка стояла і знала, що це колись відбудеться. Щось серед них не було Софії. Вона скоріш за все бігає за Анною. 
— я ненавиджу тебе, — полетіла форфорова статуетка в Алекса. Він ухилився, що йому дуже повезло, а то б Марта попала йому в голову. — ти зруйнував мені моє життя. Та щоб тобі це боком вилізло, — знову Марта запустила статуетка в Алекса. 
— дай я тобі поясню все! — крикнув Алекс намагаючись достукатися до дівчини. 
— а не пора нам її заспокоїти? — я нахилився до Вероніки.
— як тільки вона у нього влучить, тоді можна, а ще ні. У тебе в машині часом немає попкорну?
— я що схожий на людину, яка тримає попкорн в машині? 
— ні. Всяке буває. Такий серіал дивимося, а попкорну у нас немає. — Вероніка важко видихнула, — жаль. Ти поганий.
— ааа, — здивувався я, — і чому це?
— ти не маєш у машині попкорну. — я розсміявся. — що? Це не смішно,  Михайло Мудрик! 
— звісно, це вагома причина вважати мене поганим. 
— ти що образився?
— ні, — промовив я.
— ти образився. — констатувала факт Вероніка.