Частина 27

ВЕРОНІКА 

Три речі не можуть ховатися довго: сонце, місяць та правда. 

І вона зрештою викрилась. Михайло Мудрик показав своє справжнє обличчя. Його брехня дуже сильно мене поранила. Якби він прийшов та поговорив зі мною, то можливо ми б не були зараз у такій ситуації. Я б не злилася так. Та й мені не було так образливо. Ми б поговорили. І вийшли на якийсь лад. Але є слово «якби». Це сталося. Я зла та ображена на нього. І думати гадати тут немає сенсу. 

Щось відбувається. 
Але що саме? Я не знаю. Сьогодні уночі я впіймала одну з своїх подруг. Коли та тікала у білому топі та у штанах із леопардовим принтом. Та в руках у неї були підбори. Марта тікала, коли у нас був перегляд фільму. Ми усі сиділи у вітальні і якби я не була пішла перевірити чи закрите вікно у моїй кімнаті, то не спалила дівчину. 
І Оксана пішла, тому що її клієнта затримали у відділку. І його потрібно було рятувати, тому що його репутація постраждає. І мені, здається, що всі ми прекрасно знаємо цього її клієнта. Тільки, я не можу зрозуміти, хто це. 
Коли ми снідали, то Марта дуже сильно позіхала, немов не спала усю ніч. 
— і у кого які плани? — запитала я. Ці двоє, щось приховують. Я це точно знаю. І я повинна це вияснити. Зараз я буду грати у детектива. Агаточка у моїй крові. 
— ніяких. — знову Марта позіхнула. — робота. — сказала подруга, а решта просто мовчали. Оксана, Віка та Софія на диво сьогодні мовчазні. Навіть Віка, якій постійно не закривається мовчить.
— а у тебе Оксана? — запитала я і Оксана глянула на мене. — проблем немає з клієнтом? — запитала я і Оксана одразу глянула на Марту, а потім на мене і промовила: 
— ні немає. Це відповідь на два питання. — сказала Оксана напихаючи їжі у рот, щоб я не ставила їй наступних питань. Вона навчилась цього від Марти та теж так робить, коли не хоче чогось говорити. Я прекрасно пам'ятаю, як вона напихала рот їжею, коли Маруся намагалась дізнатися, що Микола від неї приховує. 
— Ніка, а ти чого їх так допитуєш? — не витримала і запитала Вікторія. 
— та я просто. Цікавлюся. У нас ж вчора вечір-кіно пропав. Оксана, ти ж пішла рятувати клієнта, а Марти були справи. 
— ти краще нам ось, що скажи, — почала Софія, — як у вас справи з Михайлом? — так. День не пройде, коли не згадають про Михайла. 
— ніяк. Як вони можуть іти? Ніяк! Це кінець.
— це ми ще побачимо. — промовив тихий бархатний голос за моєю. Мені навіть не потрібно було обертатися, щоб зрозуміти чий це голос. Я впізнаю цей голос з мільйонів інших голосів. Голос Михайла Мудрика. Голос, який змушує моє серце битися частіше. Він ще й сів біля мене. Оскільки, біля мене з однієї сторони сиділа Марта, а з другої завжди сиділа Маруся, а оскільки її зараз нема, то це місце зайняв він.
— а ти що тут робиш? 
— у мене тут справи. — які у нього можуть бути тут справи? 
— що ти... — сказала я але недоговорила. Я відчувала його дихання. Він промовив тихим шепотом мені на вухо.
— Ніко, вчора вночі дещо сталося і я маю це вирішити з Мазо і Мартою. — і у мене в голові склався цілий пазл. Клієнт, який потрапив у відділок були Михайло і Мазхар. Це точно. Але я вирішила запитати. Краще нехай він мені скаже ніж я буду мучити себе здогадками. 
— тільки не кажи, що це вас Оксана вчора витягувала з відділку.
— добре, не буду, — знизив плечима і сказав Мікайло і налив собі персикового соку в стакан. Я так і знала, що це вони. 
— чуєте, — сказала Оксана заходячи у вітальню. Щось я пропустила, коли вона вийшла. Якби ти не розмовляла з Михайлом, то помітила, як вона вийшла. Нагадав мені про це мій внутрішній голос. 
— що таке? — запитала я. 
— там прийшли люди і кажуть, що вони мають перевірити весь будинок на жучки і інші види прослуховування. — бляха. Що це? А головне питання «навіщо?» 
— впусти їх, будь ласка, нехай зроблять свою роботу. — сказала Марта і я, Софія та Віка вилупилися на неї. — Михайло, скажеш їм що до чого, а я піду. — дівчина встала з крісла засунула його і направилась у свій кабінет. А ми з дівчатами перевели погляд на Михайла.
— можеш розпочати з того, як вас вчора затримали у відділку. — сказала я. 
— так, це ти його вчора витягала? — запитала Віка в Оксани. Та просто кивнула. — класно. Скоро ми будемо мати друзів-в'язнів. 
— давайте, я вам скажу, що до чого. А вам вже вирішувати. — сказав Мікайло всі кивнули та наша увага була зосереджена на Михайлові. — і так. В нас була одна справа. І перш ви почнете питати я одразу скажу вам не можна знати, що це за справа. Ми придумали ідеальний план з Мазхаром. Але, як була сказала Марта цей план був прекрасним на 99,99%. І 0,01% не дуже добрим. Я не буду вмішуватись у деталі. Але нас затримала поліція. 
— Михайло Мудрик, ти мені поясни, як це ви так умудрились попастися. І ще одне, чому ти в цій справі? — запитала я. Адже Мазхар сказав, що він відійшов. Але Михайло відповів так, що у мене залишилися багато питань. 
— так, було потрібно. Я тобі якось розповім. — якось. А це означало може скажу, може і не скажу. — а чому затримали нас Оксана може сказати, я трохи голодний,  — сказав хлопець і наклав собі на тарілку два стейка та салат.
— можу. Їх затримали, тому що  вони бляха їхали на машині Мазхара. Яка була без реєстрації, без номерів. І у них не було документів на машину та страховки. — нічого собі. — їм повезло, що тільки вліпили штраф і забрали машину на штраф майданчик. А не посадили за решітку. І добре, що Мазо мав права. А не забув їх, як реєстрацію, страховку і документи на машину. 
— а тепер я продовжу. — сказав Мікайло ставлячи ніж та виделку на тарілку, — І після цього ми дізналися, що у нас є шпигун. Який доклав поліції про справу. І нам повезло, що Марта сказала, що залишиться з вами. 
— ага вам то повезло, а у нас втрачений вечір кіно. — сказала я і побачила, як Марта крокує до нас.
— закінчили? — запитав Михайло. Вона кивнула. Але на її обличчі не було жодного ентузіазму. І щось мені не сподобався її погляд. Щось не те. 
— знайшли жучок. В мене в кабінеті. Ручка. Іменна. Якої бляха я ніколи в житті не бачила. 
— а камери? Там ж має бути видно, хто поклав ручку, — сказала я. Наш будинок обставлений камер і вздовж і впоперек. Окрім наших особистих кімнат, ванн і туалетів. 
— нічого ніде немає видалили. Але я надіюсь, що там є відбитки. Міша, займається цим. Як ти казав це остання твоя робота. — остання робота. Звісно. Михайло не міг просто їх кинути. Допрацювати все, а тоді іти. 
— Вероніко,  ми можемо поговорити? — запитав Михайло спокійно та серйозно.
— гаразд, підемо в бібліотеку. 
Ми піднялись зі стільців Михайло пропустив мене вперед доторкнувся своєю рукою до моєї талії. 
Ми піднялись на четвертий поверх одразу виднілися книжки на полицях. Ми підійшли до двох крісел, як були розташовані поруч, а між ними столик на якому стояла троянда у скляній кулі. Ця троянда практично така сама, яка була в книзі «Маленький принц». 
Коли ми сіли нас лише розділяла ця троянда. Я глянула на Михайла. Він глянув на мене. Невідводячи погляду я промовила:
— знаєш, ця бібліотека асоціюється у мене з тобою. — Михайло здивувався легко привідкрив рота, але одразу закрив. — тобто, я пам'ятаю, як тобі показувала  наш дім на початку нашої гри у пару. Пізніше ти мені про бібліотеку розповів, коли я втратила пам'ять. І коли я заходжу сюди, то згадую тебе. Яка б не була сильна злість на тебе, я завжди буду асоціювати цю бібліотеку з тобою.  І за це я себе ненавиджу. Бібліотека. Одне з красивих місць цього будинку і те асоціюється з тобою, — він гірко. посміхнувся. 
— я бляха витрачу всі свої сили би ця злість минула. Я зроблю все можливе, щоб ти мені пробачила. 
— побачимо, — сказала я. 
— Ніка, ти не знаєш,  хто міг покласти туди жучок? — я навіть не задумувалась, що це міг зробити. Але якщо добре подумати, то у мене на думці двоє людей, які дійсно могли це зробити. 
— я не хочу зараз кидатися пустими звинуваченнями. Без доказів я навіть можу сказати, що це ти зробив. 
— я відчуваю, що тут буде «але», — сказав Михайло. І він має рацію. Є велике «але». 
— але у мою підозру попадають Андрієвський та Віка. 
— цікаве поєднання, — задумливо сказав Михайло. 
— ти сам знаєш, як Алекс зробив. 
— ти допоможеш мені дізнатися? 
— так. Давай зробимо це. 
— я не дуже хочу, щоб ці двоє були вплутані в це. Але якщо це хтось з них зробив, то ти допоможеш мені розповісти Марті. 
— я зрозуміла для чого я тобі потрібна, — сказала я посміхаючись. 
— о, просвіти мене, метелику. 
— ти боїшся гніву Марти. Ти використовувати мене, як щит. 
— я ладен так не робити, але в цій справі є доля правди. 
— Михайло, я можу запитати чому ти відійшов від справ? 
— я давно мав це зробити.  Я хотів, але не міг. Навіть скажу, що це ти підштовхнула мене. — я? Але як? Я нічого такого не говорила. 
— я? 
— так. Бути мафією — це завжди відчувати викиди адреналіну, почуття постійної небезпеки. І я зрозумів, що якщо я хочу тебе у своєму житті, то я маю гарантувати тобі безпеку. Гарантувати тобі, що тебе у рандомний момент твого життя не викрадуть. О
Коли Каталіна померла я вважав, що мафія це мій порятунок. Постійні викиди адреналіну показували мені зо я щось і відчуваю. А потім я побачив тебе на тій вечірці разом з Дмитром Булатовим. У мені щось ввімкнулось. Я постійно витворяв щось. — я посміхнулась. Я згадала усі наші спільні поїздки. Кава на моїй дорогій сумочці. Квіти на які у мене алергія, фрукти на які у мене теж алергія. 
І ми з Михайлом засміялися в унісон. 
— так, Михайло, наробив ти чимало справ. 
Михайло не встиг відповісти мені, але його обличчя відповіло. Він підняв брови та зробив круглі очі. А нічого він не сказав,  бо як тільки хлопець відкрив рот задзвонив його телефон. Його вираз обличчя було важко прочитати, щоб зрозуміти хто дзвонить. 
— зараз ми дізнаємося. — сказав Михайло і відповів на дзвінок.  Здається,  дзвонили щодо тієї ручки. 
— ви точно впевнені щодо відбитків? — обличчя Михайла було напруженим, — Гаразд, дякую вам. 
— ну що там? 
— новини погані. — сказав Михайло. Що ж все таки хтось з цих двох. Чудово. Марта буде дуже рада. 
— хто? 
— Андрієвський. — сюрприз. Чи здивовані ми? Ні. Я не розумію, як він міг таке зробити? Він знову повторив свою помилку. Хіба люди не вчаться на своїх помилках? 
— і що ми скажемо? Алекс знову зрадив нас. Господи, я не знаю, як це сказати. Міша, скажи щось! 
— я в такому шоці, як і ти. На треба заспокоїтися. Будь спокійною, адже, ми не зможемо мислити розумно. 
— ми з початку підемо наб'ємо йому пику чи залишимо це Марті? Хоча знаєш, що давай йому підемо наб'ємо пику, а потім ще Марта додасть. Щоб він на наступний раз не повторював тих самих помилок. Два рази на ті самі храблі. 
— може спочатку поговоримо? Вирішимо все дипломатично? 
— яка дипломатія? У мене в планах було вже дзвонити Марусі. — так я б подзвонила їй і ми разом б набили цьому пику і не тільки. 
— я вже забув, що ти у мене абюзер. 
— я придумала. Спочатку ти з ним поговориш він зізнається, а тим часом ти надсилаєш мені смс і я піднімаюсь разом з Марусею і ми б'ємо його.  
— Вероніко, а якщо він напише на тебе заяву? 
— нехай тільки спробує! Я сама на нього заяву напишу.