Частина 24

У мене шок. Я остовпіла. Що вона тут робила? І саме головне питання, як вона нас знайшла. Каталіна тут. Що їй потрібно від мене? 
— що ви тут робите? — запитала я у дівчини. Але вона просто проігнорувала моє питання. Чудово.
— ти нічого не пам'ятаєш, бідненька, — промовила вона і нагло увійшла у номер. Хто це з нас тут і ще бідненька. І це точно не я, вона коли я її стукну по її рижій голові.
У мене з'явилося велике бажання тріснути їй по голові чимось сильним. Наприклад, вазою. 
Насправді, у мене немає такого дивного фетишу, щоб бити жінок, але ця явно на це заслуговує. І не тільки. 
— я вас не запрошувала увійти. — сказала я, але вона навіть не звернула увагу на моє зауваження. 
— там Мазхар з Мартою ламають собі мозги, де ж я поділася. — хитрою посмішкою сказала вона. — те, що ти не пам'ятаєш — це моя вина. І коли ми востаннє зустрілися ти забула ось це, — дівчина показала мою підвіску метелика. Я взяла її до рук та дивилась на метелика не відводячи погляду і в один момент все моє життя було перед очима. Всі злети та падіння. Болі та невдачі і, звісно, я пам'ятала нашу останню зустріч з Каталіною.
Різкий біль у голові змусив мене схопитись за спинку крісла. 
— не смій непритомніти, бо твоя божевільна подруга точно мене прикінчить. — я правда не розумію, як Михайло міг закохатися в цю.
— Каталіна! — почувся крик Михайла.  Чого ж так кричати? Бідна моя голова, — вийди! Негайно звідси! 
— ні, — похитала головою Каталіна. — з якого це дива? — так вона нагла. Дуже нагла.
— даю тобі п'ять секунд, щоб ти, Каталіно, покинула цей  номер!
— інакше що? — та вона наривається. Зараз я сама їй вріжу. 
— тоді я дзвоню Марті і вона буде тут. І вона буде дуже рада тебе бачити. — о так. Моя подруга не відмовиться від катування людей. 
— вона не зможе так швидко прилетіти. 
— так, але тут є люди, які з радістю допоможуть їй. — з лукавою посмішкою сказав Михайло. 
— я ще не закінчила з вами, — сказала Каталіна і покинула номер. 
— я не розумію, як ти міг в неї закохатися. — сказала я і вийшла з номера та опинилась ресторані готелю. Я хотіла побути на самоті після зустрічі з Каталіною і того, що я все згадала.
Своє життя, яке я не пам'ятала останні кілька тижнів. Зараз я не знаю, як описати ті відчуття, які відчуваю. Я думала, що коли все згадаю, то відчую полегшення.
Свободу. Що звільнюся від настирливих думок, які щоразу ранили мене, бо я не пам'ятала, своїх, друзів, любов мого життя. Всі мої спогади були зникли. Але тепер вони зі мною. І більше ніхто їх не вкраде. Я не дозволю.
До речі, про кохання всього мого життя ось він іде до мого столика. Михайло Мудрик впевнено крокує до мене. Як завжди ішов до мене. 
— Ніка, з тобою все добре? — хлопець не сів за столик, як я і очікувала, а підійшов до мене торкнувшись моєї руки, яка стояла на столі. 
— бувало і гірше. 
— вибач, що я не був поруч з тобою, коли вона прийшла. 
— це не має значення. Ви всеодно будете разом.  
— Ніка, я не розумію. 
— перед аварією ми мали з нею розмову. 
— ти пам'ятаєш це? — здивовано запитав хлопець, немов я йому відкрила Америку.
— так,  я пам'ятаю.
— ти.. згадала, — сказав хлопець не вірячи моїм словам. Він посміхнувся і поцілував мене у лоб. Як небіжчика. Прикольно. 
Хоча у Туреччині це вважається, що чоловік неймовірно кохає та поважає жінку. 
Я глянула на нього. На свого метелика. Як я могла забути його? Та нашу любов? Мені боляче від того, що він пережив, коли я говорила йому, що я його не пам'ятаю. 
— Вероніко, чого ти так на мене дивишся? У мене, щось на лобі? — хлопець доторкнувся рукою свого чола. Я посміхнулась та піднялася і взяла його руку. — ти мене лякаєш, метелику.
— не бійся, я тут. Твій метелик тут. — я ще ширше посміхнулась, а хлопець виглядав збентеженим.
— правда? Тобто ти пам'ятаєш? Все-все? — хлопець охопив моє обличчя двома руками. 
— так, я пам'ятаю, — сказала я посміхаючись. 
— о, господи, нарешті. — хлопець ніжно торкнувся своїми губами моїх. Я тонула кожного разу в ньому. У його губах, у його діях та словах. Михайло Мудрик моя схованка від усього світу. Відсторонившись хлопець захопив мене у свої обійми. Я головою притулилась до його грудей і чула, як сильно б'ється його. 
— я чую, як б'ється твоє серце, — промовила я. 
— правильно, якби воно не билося, то я б вже тут лежав мертвий, — я стукнула його кулаком по грудній клітці, а він лише засміявся 
— тобі смішно? 
— ні. Розкажеш друзям, що згадала?
— ні, коли приїдемо буде їм сюрприз. 
— як ти згадала?
— за допомогою підвіски, яку мені принесла віддати Каталіна. Коли мені Марта розказала історію, як одна дівчина втратила пам'ять. І вона не могла згадати п'ять років. І вона згадала, завдяки старій машині, свого батька. Ця машина багато значила, для дівчини.
— як для тебе ця підвіска, — продовжив замість мене Михайло. — а що це за підвіска?
— пам'ятаєш, кілька років тому, ти намагався привернути мою увагу і подарував мені підвіску?
— так, я разом з Дмитром були у ювілірному він вибирав Лілі каблучку. І я побачив підвіску метелика. І я зрозумів, що вона повинна бути твоєю.
— і саме ця підвіска повернула мене. 
Ми з Мішою вирішили недовго затримуватися у Римі, а поїхати у Венецію на один день. 
У Італії я була кілька раз, але ніколи не плавала у річці на човні. Італія країна водоймиста, але з друзями ми ніколи не встигали виділити час. Перший раз коли ми разом тут були то на концерті гурту Måneskin.
І то це було лише на концерт переночували і назад в Україну. Я не можу передати всіма словами це відчуття, коли я пам'ятаю свої спогади. Можу згадати, які відчуття були у мене тоді. І у мене відсутній дискомфорт про те, що я нічогісінько не пам'ятаю. 
Коли ми приїхали у Венецію одразу заселилися у номер, навіть не розклавши речі ми поїхати до річки «П'яве». Довжина, якої становила 231, 35 км. Я була в шоці у мене навіть на думці не було, що вона аж така велика. Взявши в оренду човен Михайло казав, що буде сам веслувати. І зізнаюсь мені стало від цього трохи лячно. Цей хлопець не може у себе вдома кран полагодити, а тут веслувати.
Михайло зайшов у човен і він почав похитуватися. Чесно, я вже не дуже сильно хочу покататися на цьому човні.
— Місіку, я передумала. Я не хочу кататися на цьому човні. — Михайло глянув на мене, як на ідіотку. Ну що я б також так дивилась. Спочатку раділа і пищала від однієї думки про човен. А тепер коли з'явилася можливість я заявляю, що передумала. 
— Ніко, не бійся, я вмію веслувати. — намагався переконати мене хлопець. 
— слабо віриться,  — сказала я з ледь помітною посмішкою.
— гаразд, якщо це тебе заспокоїть у мене є сертифікат. 
— сертифікат?  Який ще сертифікат?
— те, що я переміг у гонках на човні. Перше місце доречі. — гонки на човнах? О господи. 
— мене оточують одні гонщики. — знедовольним обличчям пробурмотіла я. 
— давай ходи сюди, — Михайло простягнув свою долоню, щоб я з легкістю сіла в човен. Я вклала долоню у його і наші пальці з'єдналися. Зробивши пару кроків я опинилась у човні. — зараз основна твоя задача, метелику, це спостерігати. 
— спостерігати, щоб ти не перевернув цей човен? Гаразд. 
— я вже не такий безпорадний.
— звісно,  — я дивилась на воду, як вона виблискувала на сонці. Як коливалися хвилі. Як підводою плавали риби. Ми припливали під мостом потім з'явилися будинки. Колір фасаду, яких був жовтим, оранжевий, синій, зелений. З усіх мені сподобався зелений будинок.
— і який ти собі будинок вподобала, метелику? 
— зелений. 
— я так і знав 
— йой, все ти знаєш, Мікайле Мудрику! 
— ну а який б ти обрала колір, окрім зеленого? 
— оранжевий. — подув холодний вітерець і на моїй шкірі з'явилися сиротки. 
— тобі холодно?
— ні, все добре, не хвилюйся, — намагалась переконати я Місіка, але мені справді було холодно.
— пора повертатися, — сказав хлопець і зняв свій джемпер темно-зеленого кольору та одягнув мені на плечі. І в моїй голові заграла пісня, яка зараз віруситься у тік тоці «A men» 
— не варто було.
— ой, Вероніко, перестань. 
Коли ми повернулися мій животик забурчав. Ну це ясна річ, ми ж каталися у воді дві години і я зголодніла. І ми з Мішою вирішили не іти до готелю їсти, а в  ресторан. 
Я собі замовила печену картоплю та салат цезар, а Михайло пасту карбонару. 
— щось вип'єш? — запитав Міша коли офіціант пішов. 
— залежить від того, що ти маєш на увазі, — сказала я з прихованим сенсом. 
— тепер я точно впевнений, що ти все пам'ятаєш.
— а ти що сумнівався? 
— знаєш, може ти вирішила мене пранканути. І говориш те, що ти нарозповідали твої подруги.
— має бути соромно, Мікайло! Я б ніколи так з тобою не вчинила. Це не те з чим можна жартувати. Я не знаю, як ти впорався з тими словами, які я постійно говорила. Ти не показував цього. Я бачила, як були засмучені мої друзі. Але ти... тобі було боляче ніж будь кому з них.
— знаєш, коли ти отямилась, то у твоїй палаті були ми з Мартою. І коли твій погляд ковзав то на мене, то на неї. Я не бачив жодної нотки впізнання. Я зрозумів і твоя подружка розуміла, що нам скаже лікар коли ми вийдемо з палати. Але я до останнього моменту хотів думати, що помиляюсь. Що у тебе немає амнезії. Після зустрічі з лікарем було боляче. Дуже. Я думав, що гірше я пережив. Смерть Каталіни. Але те, що ти не пам'ятаєш було гіршим ніж її смерть. Ти сьогодні сказала, що не розумієш, як я міг у неї закохатися. Коли з тобою це сталося. Коли Марта нападала на Каталіну з погрозами, що вона її вб'є нахрін. Знаєш, то не було тої любові. Я бляха хотів, щоб твоя подружка її вбила. І мучила. І це не через те, що вона інсценувала свою смерть, а через тебе. І я хотів сам її вбити. Але Мазхар сказав мені: «залиш Каталіну нам. Ти ж бачиш, що Алекс не зможе її довго стримувати.» 
— Алекс стримував Марту?— прийшов офіціант і приніс нашу їжу після того, як він пішов Михайло продовжив. 
— так, виявляється не тільки у тебе був на неї вплив. Він говорив з нею. Переконував, що ти згадаєш. І намагався переконати, щоб вона не вбивала Каталіну. І в нього це погано виходить. Але раз Каталіна на волі в нього все таки вийшло.
— не вийшло. Каталіна сама втекла. Говорила, що Мазо з Мартою ламають собі мозги, бо як вона втекла. 
— знаючи, що вона тут найближчим часом очікуємо Марту з Мазхаром. І тобі буде важко приховувати, що ти пам'ятаєш все.
— пане Мудрику, я ще та акторка. 
— погорілого театру, — я йому покажу, якого театру я акторка. Там, де він навчався я викладала. 
— хочу в туалет, а то щось підтошнює, — я піднялася з стільця і підійшла до нього махнула рукою розвернувшись пішла у сторону туалету. Почувши його сміх. Посміхнулась і зайшла в туалет. Коли я була у кабінці туалету, то дівчата щось обговорювали. Я не звертала на це свою увагу, але коли почула ім'я Михайло Мудрик. Це змусило послухати розмову. 
— Михайло Мудрик тут, — сказала одна з дівчат. Здається, їх було двоє. 
— так, але він сам. 
— але там приборів на двох людей. Думаю, що з ним його наречена. 
— до речі, про його наречену. Мені одна знайома журналістка сказала, що він її підкупив, щоб йому задали ті провокаційні питання, щодо його тепер нареченої.
— підкупив?
— тобто він заплатив, за те що його зловили журналісти і задали ті питання. Вона ж була одним з тих журналістів, — підкупив? Та ні це плітки. Михайло ніколи б цього не зробив. Для чого йому це. 
Я дочекалася поки ці дівчата вийдуть і згодом сама вийшла.  Я вирішила підійти зі спини Михайла. Здається, він з кимось вів дуже серйозну розмову по телефону, що не помітив, як я підійшла до нього.
— Вероніка не дізнається про це, — сказав Михайло, що змусило не видавати себе деякий час. Що я не дізнаюсь? В голову навіть приходили думки, що дівчата у туалеті говорили правду. Але я не повірила, адже це звичайні плітки. А якби я вірила кожним пліткам, то я б не була тим, чим я є зараз. 
— Дмитро,  я ж кажу, що вона ніколи не дізнається про те, що я заплатив журналістам тоді. — і в цей момент я провалилася крізь землю. Те, що я вважала плітками виявляється правдою. Михайло Мудрик все таки зробив це, — Я оголосив, що вона моя наречена. Так, якщо вона дізнається про це то зненавидить мене. 
— я і так покараний, Дмитро,  Каталіна тут. І вона це все знає. Не знаю, як вона дізналася, але вона може розповісти Вероніці. Думаю, що та журналістка їй все розказала. — я вирішила не ховатися і вийшла з його спини.  Дивилась на нього з ненавистю. Він підвівся і зрозумів. Що я все чула. 
— не потрібно боятися, що мені розкажуть, що ти зробив, Михайло Мудрик. Я знаю. 
— Вероніко, я не хотів, щоб ти так дізналася. 
— я правда не можу в це повірити, але це правда Мудрик. До чорта бісова правда, яку я не хочу чути.
— Ніка, — тихим голосом промовив Михайло. Намагаючись доторкнутися до мене, але я різко відкинула його руку.
— ні, мовчи. Не хочу нічого чути. Тепер говорю я. Ти просто використав мене. Яка я дурна була, коли погоджувалась на все це. — я відчувала, як з'являлися сльози у моїх очах.
— Це не так
— я сказала мовчи. Мудрик, мовчи. Будь ласка. Я просто хочу піти, але я не можу, — я вже не могла стримувати свої емоції. Потекли сльози я витирала їх, але вони текли. Чорт з цим. Нехай течуть.
— ти мені краще скажи, чому я тут стою, чому? — пішла я вже на крик. — я хочу піти, але не можу стою.  Надіюсь, що ти зараз скажеш правду.
— Вероніка, не кричи, — прошепотів Михайло. 
— ти боїшся цих людей, які стоять і дивляться на нас. А знаєш, що мені байдуже, що почують журналісти і завтра це буде на шпальтах газет. Байдуже, що постраждає твоя репутація. Байдуже, що подумають інші. Мені байдуже, Мудрик. На все байдуже...
Мені на телефон прийшло відео. А там те що заставило мене посміхнутися.  Потім він задзвонив.
— Ніка, ми розуміємо, що перериваємо ваш відпочинок, але ми скучили за тобою, — почала говорити Софія.
— і я за вами. І вже завтра побачимось. 
— так, швидко, а що сталося? — почувся голос Марусі.
— я все розкажу, — завершила виклик.   Я бачила, що він дивився на мене з гордістю, але нічого не сказала. Просто пішла і штовхнула його в плече. Можливо це остання наша зустріч.