Частина 23

Заселившись у готель та розібравши речі. Ми вирішили, що сьогодні залишок дня проведемо у номері. Але як пройшла година мене почала накривати нудьга. І ще я захотіла їсти. 
— Міша, — покликала хлопця я.
— так, метелику,  — сказав хлопець не відриваючись від книги, яку читав. 
— мені нудно, — сказала промовила, але Михайло навіть очей не відривав від книги.
— мені теж, — брехун.
— а ще я хочу їсти, — промовила я.
— гаразд, чудова ідея, — просто сказав хлопець. Боже, що це за книжка така.
— я хочу стрибнути з моста, — я вирішила перевірити, як уважно він мене слухає.
— гаразд, чудова ідея, — просто сказав він не відриваючи очей від книжки. 
— Михайло Мудрик! — підвищила голос я та вдарила хлопця по стегні.
— та що? — о, він відірвався від своєї книги. 
— я тобі сказала, що хочу стрибнути з моста. А ти мені заявив, що це чудова ідея.
— ой, ой. 
— не ойкай мені тут. А тепер веди мене їсти. Я голодна була, а тепер, ще я зла.
— дай боже мені сил, — пробурмотів хлопець собі під ніс. 
— о, вони тобі знадобляться. 
Сівши у таксі у мене був чудовий настрій. Я посміхалася. Михайло Мудрик глянув на мене і почав сміятися. 
— що смішного? — подарувала я хлопцеві свою злу гримасу.
— я правда не можу. Недавно ти на мене злилася, а зараз радієш, як дитина. 
— я досі на тебе злюсь. — буркнула я та обернулась до вікна. Вже був вечір і нічний Рим був неймовірно красивим. Я люблю нічний Львів, Київ. Але Рим – це щось неймовірне. Вуличні ліхтарі, які освітлюють місто своїм жовтим світлом.
— гей, мрійнице, виходимо, — сказав Мікайло і відірвав мене від вікна. Вийшовши з машини я побачила темряву
— ти куди мене привіз? Михайло, я хочу їсти. А тут поле. І холодно. — хлопець тільки посміхнувся. —  Я зла, голодна. Мені холодно, а він сміється. Нормально. — хлопець обійняв мене за плечі та повернув мене. І я побачила красивий куб. У якого у середині були затишні столики. — чого ти зразу не сказав? 
— ніби ти слухаєш, — пробурмотів собі під ніс Михайло. Я не стала, щось казати, а просто вдала, що я не почула, — ходімо, метелику. — притулившись до Михайла ми зайшли у середину того куба. 
Ось це краса. Стільки красивих гірлянд на стіні. Михайло відсунув мені стілець, щоб я сіла за столик я вдячно посміхнулась і стала  все уважно роздивлятися. Тут барна стійка була у білому кольорі. Стільці були м'якими та зручними. І красиві дзеркальні столики.
Я замовила норвезькі карамельні вафлі  та гарячий шоколад. А Михайло вафлі з куркою і жахливе гірке еспрессо. Як можна пити цю гірку гидоту? Я не розумію. 
— як можна пити таку каву. Вона ж гірка. Фуу.
— ну це означає, що ти не будеш красти у мене мою каву. 
— у нас абюзивні стосунки, — пробурмотіла я і офіціант приніс наше замовлення. Як швидко. Я кинулась їсти цю смакоту. Коли я з'їла свої вафлі я помітила, що у Міші, ще його вафлі залишилися.
— навіть не думай, — сказав хлопець. Він що вміє читати мої думки?
— ойойой, — сказала я і відрізала собі шматок від його вафлі. Чим заслужила злий погляд хлопця, — ти ж сказав не думати, а я зробила. Все дуже просто, Місік, — сказала я та закинула до рота відрізаний шматочок вафлі Мікайла. 
— я знаю, чому з тобою розійшовся Остап. 
— і чому? Скажи, а то у мене амнезія. 
— ти крала його їжу.
— взагалі то навпаки. — і коли я сказала і зрозуміла, що пам'ятала наші стосунки з Остапом. — він крав. І з кожного нашого побачення я йшла голодна. Бо Остап їв мою їжу. 
— ти пам'ятаєш? — здивовано дивився на мене Михайло. 
— так, я пам'ятаю період стосунків із Остапом, як налаштовувала його зробити перший крок до Ніколіни. 
— а далі?
— темрява. Я не можу згадати навіть народження Ліліанни. 
— все буде добре, — хлопець взяв мене за руку, — Ти згадаєш. І тепер ти мені мстиш за Остапа? Відбираючи мою їжу.
— якщо б я мстила, то помста моя була іншою. А їжу я відбираю у тебе, тому що мені це подобається.
— це? — спантеличено дивився на мене Михайло.
— твій вираз обличчя. Коли ти дивишся на мене коли я цуплю твою їжу. — з посмішкою сказала я. 
— красти їжу, Вероніко, ну дуже личить тобі.
— а хто сказав, що я слухняна? Я ще та бешкетниця, Місіку. 
— хто, як не я, не може цього знати. 
— ти ж у мене всезнайка.
— у тебе? — запитав Михайло ніжно та зі щирістю в очах.
— у мене, — сказала я з посмішкою га обличчі. — Міша, а я була у Італії?
— за період нашого спілкування ти була в Лондоні, Нью-Йорку, Іспанії, Туреччині, а за Італію не знаю. — ого. Але це до біса боляче не пам'ятати половину свого життя. 
— Туреччина? — перепитала я.
— так, ми там були, бо Микола організував нам цю поїздку. Що правда не розрахував наші реакції, коли поселив нас у один номер. 
— він тільки нас поселив у один номер?
— ні, метелику. Усіх. Софію з Артемом, Марту з Сашою, Ліля з Дмитром і Оксану з Вікторією і Дениса з Олегом та Антоном. 
— а Антон ні з ким не зустрічається? 
— ти йому подобалася, але він знав, що між вами тільки дружба. Зараз він один, але..— хлопець раптом замовчав. Немов сказав, щось зайве.
— але. Ти сказав «але», Михайло Мудрик, продовжи фразу, бо я ненавиджу коли недоговорюють.
— обіцяй, ні присягнись, що ти не скажеш своїй божевільній подрузі.
— кому? Знаєш, у мене не одна божевільна подруга.
— ти зрозуміла про кого йде мова,— звісно. Але чому він не хотів, щоб це знала Марта. 
— у них з Вікторією, здається, щось відбувається. 
— під цим «щось», що ти маєш на увазі? 
— я сам нічого не знаю, Вероніко. Але Антон загадково усміхається і весь час сидить у телефоні. А Дмитро випадково побачив їхній чат. 
— невже зароджується нова історія кохання? 
— побачимо, — промовив з ніжною посмішкою Михайло. Ця посмішка мій шлях у темряві. Можливо саме ця ніжна посмішка цього хлопця з татуюванням метеликів поверне мене назад. Поверне мені пам'ять. Цікаво, як йому? Як Місіку було боляче, коли я сказала до нього «хто ти?» Це як у пісні «хто ти» Клавдії та Osty.
Ми прості перехожі, які знайшли одне одного та закохалися. Як же я хочу згадати. Все жити та кохати. Відчувати себе безтурботною. 
Не роблячи нікому боляче говорячи слова: «я не пам'ятаю». В моїй голові утворюються спогади нашої розмови з Мартою. Вона сказала важливе, що допоможе мені згадати. 
— а якщо я ніколи не згадаю? А якщо, — почала я і в моїх очах збиралися сльози, які пробивалися на ззовні, — я буду далі жити нічого не пам'ятаючи половину свого життя? — подивилася я на свою подругу і мої сльози потекли.  
— ну, — дівчина обійняла і витерла мені сльози, — я розповім тобі одну історію можливо, це тебе надихне. І я не буду тобі казати всі ці заїджені слова. 
— давай розповідай.
— що ж. Прекрасна Катаріна Маура написала чудову книгу. У дівчини Аллани було все, що захочеш і чудова сім'я. Все, що потрібно для щастя. Але після того, як помирає її матір все йде до чорта. Але в день похорону вона познайомилася з хлопцем, який представився, як Сі. Якого, як вона думала звати Саймон. Але насправді його звати Сайлас. Сайлас Сінклер. Прекрасний чоловік. Вони зустрілися в найгірший день у своєму житті. У Сайласа помер батько, а у Аланни мама, як я вже казала. Батько Аланни багато працював і мало часу приділяв доньці, бо були проблеми на роботі. І одного дня чоловік привіз дівчину у притулок, де сам колись жив. І Аланна зустрічає там Сайласа. Спочатку у них зароджується дружба, а потім кохання. І на другий день народження Аланни після їхнього знайомства вони мають вперше поцілуватися. У дівчини дзвонить телефон. Аланні повідомляють, що її батька збила машина. Аварія. Приїхавши до лікарні їй повідомляють, що він помер. Дівчина розбита. У компанії її батька були величезні борги вона була змушена продати все. Її улюблену машину «Porsche». Вона продала геть усе. Та їй не було, де залишитися і вона пішла у притулок. Дівчина покидала заявки у різні коледжі. І їй приходило багато відмов. Сайлас підтримував дівчину, як міг.І ось їй приходить лист на email із зарахуванням у коледж та із знижкою оплати за проживанням у кімнаті. Сайлас сказав дівчині, що це чудова можливість нехай погоджується. Але Аланна  не хотіла жити в тій кімнаті. Дівчина хотіла бути з хлопцем. Пара не дійшла згоди і дівчина вибігла на вулицю, де її збила машина. Пройшло п'ять років безперервних пошуків Аланни. Щоб знайти кохану Сайлас створив цілу компанію. І він знайшов її, лише тоді, коли вона подала заявку про роботу у найважливіший під розділ компанії «Сі». Саме цей підрозділ займається пошуками дівчини. Почувши, це Сайлас миттю побіг у кафе, де дівчина працює баристою. Коли він прийшов туди, то побачив Аланну і побачив, те що вона його не впізнає. Жодного натяку на впізнання. Хлопець дізнається, що вона зустрічається з його братом. Дівчина не пам'ятає свого життя і єдине, чому вона почала спілкування з братом Сайласа це тому, що її привабили його очі. Зелені очі, такі як у Сайласа. Під час сімейної вечері Сайлас наказує дівчині кинути брата, на що дівчина не погоджується. Але на наступний день дівчина підслуховує хлопця на вечірці. Де брат Сайласа говорить, що він зустрічається з нею заради іміджу. Щоб його брат повірив, що він змінився. Це дівчину розлутило і вона, щоб помститися написала образливі слова на машині. Коли вона це робила то позаду неї був Сайлас. І запитав, що він їй зробив. Звісно дівчина йому не розповіла. Після цього інциденту дівчину веселили з її квартири. Тут не обійшлося без брата Сайласа. І Сайлас запропонував їй пожити у нього. Вони зближуються. Хлопцю до біса боляче приховувати, що людина, яка для неї дуже важлива це він. Коли брат Сайласа дізнався, що між Сайласом та Аланною зародилися стосунки, то він вирішує розповісти дівчині на його думку правду. І його правда полягала в тому, що Сайлас Сінклер переслідував її. Розповів, який Сайлас поганий і в тому роді. Сайлас викупив машину її батька завдяки, якій дівчина все згадала. І зрозумій для чого я тобі це розповідаю. Тобі потрібно знайти, щось особливе. Що мало для тебе велике значення. Можливо пам'ять повернеться. 
— але це лише книга. — важко видихнула я.
— і це надія для тебе, подруго. 
— але що для мене було особливим. Це ж не стара моя машина? 
— ні. Серце тобі підкаже. Аланна не раз цікавилася тією машиною. А Сайлас не хотів їй показувати цю машину. Бо це з її минулого. А якщо розповісти геть усе, то це спотворить твої спогади.
— я тепер зрозуміла, чому ви відмовляєтеся мені розповідати, — і спогад зник.
— Ходімо в номер? Я хочу спати.
— ходімо, метелику. — Михайло оплатив рахунок. Взяв мене за руку і ми вийшли з номеру. Коли ми приїхали я пішла в душ, а Михайло пішов на пробіжку. Ну все таки футболіст. Прийнявши теплу ванну, мені здалося, що я вперше розслабилася після лікарні. Переодягнувшись у піжаму я увімкнула фільм. І на середині фільму у двері постукали. Напевно Міша. Коли я відкрила двері то побачила не Михайла,  а дівчину. Руду дівчину з блакитними очима. І вона явно не персонал готелю. 
— а ви до кого?
— точно. Ти мене не пам'ятаєш. Я Катаріна.