Частина 22

Тиждень в Італії обіцяє бути захопливим. Я не пам'ятаю чи була у Італії чи ні. Але я із захопленням чекаю на цю поїздку. Я поїду у Італію з людиною, яку я колись кохала. А зараз я не знаю, що я відчуваю. 
Мене тягне до нього. Мені хочеться з ним поділитися зі всім, що відбувається у моєму житті. І я не знаю, як це пояснити. Це кохання чи проста прив'язаність? 
Я не розумію нічого. Мені потрібно розібратися сісти і подумати, але і це не можливо.
Зараз я у бібліотеці на четвертому поверсі і сиджу записую свої думки у блокнот. Чи можна назвати це моїм щоденником? Напевно. 
— ось ти де! — почувся дзвінкий голос Марти, — а я всюди тебе шукаю. 
— я хотіла побути сама і розібратися з думками, — і дізнатися хто ж така К.Т.? І Каталіна. 
— так, ця бібліотека якраз для цього. Красиві полички з різними книгами. Історія. Романи. Навіть психологія є, яку я ненавиджу. А і ще різні заклинання для відьом. О, — подруга здійняла брови, — моє улюблене, — дівчина затамувала подих, — про вампірів. Яких, на жаль, не існує. 
— чому на жаль? Можливо це на краще. Це уникає багатьох смертей та крові.
— не уникає. Мафія є. А якщо вона існує, то кровопролиття і смертей менше не стане. 
— ти можеш цьому запобігти.
— не можу, тому що я не хочу. 
— чому? — сказала я закривши свій блокнот. 
— тому, що я погана людина. Я роблю лише те, що хвилює лише мене. Мені байдуже на всіх. Мені байдуже, на цей світ. Помруть багато людей — нехай. Буде багато кровопролиття — нехай. Але люди, які мені справді важливі будуть жити. Незважаючи ні на, що чорт забирай. А тепер ходімо їсти.
— їсти?
— ага. З твоїми друзями, яких ти забула. 
— а я думала, то ти змовчиш. 
— я? — здивовано глянула на мене Марта, — ніколи, — похитала дівчина головою і вийшла. Господи. Важко видихнула я і пішла на кухню. 
— ви вечеряєте без мене? 
— я хвилину, тому була в тебе у кімнаті і говорила про вечерю. 
— ага. А ще ти казала про смерть і кровопролиття. 
— смерть та кровопролиття? — здивовано переглянулись Оксана з Софією. 
— Марта, знову серйозно? — запитала Оксана. 
— о, господи — Марта відкинулась на спинку стільця. 
— дівчата, привіт, — у будинок зайшли Алекс та Михайло. Підійшовши до мене хлопець поцілував мене у щоку.
— яка милота, — запищали Оксана, Софія та Віка. О, боже. 
— Андрієвський, якщо ти зараз не забереш свої руки від мого волосся, я обіцяю тобі, що ти залишишся без них до кінця свого життя. — пробурмотіла Марта до Алекса, — ось справжня милота, — сказала я до Михайла. Хлопець лише посміхнувся. 
— як ти? Сьогодні щось згадала?
— все по-старому, — як на диво, чи то на щастя у мене не було сьогодні головного болю, як це було останні дні. 
— Мікайле, ти їдеш у Італію. Вітаю. Чудового вам відпочинку. А кого ти залишиш за головного? — поцікавилася Марта. 
— Мазхара. — те, як дівчина подивилася на Мішу, мені здалося, що вона зараз витягне пістолет та пристрелить його. — до речі, коли ми до вас на новосілля? — запитав Михайло.
— тебе не буде запрошено, Михайло. — промовила Марта. 
— я його запрошу, — сказав Алекс. 
— тоді, ви двоє будете під дверима сидіти на коврику. — сказала Марта і всі засміялися окрім Алекса та Михайла. 
— агов! Це мій дім також, — обурився Алекс, а Марта лише глянула на нього байдужим поглядом. Я захоплююсь цими двома. Якими б закоханими вони не були, вони не забувають знущатися один з одного. При чому вони люблять щиро. 
Які відчуття я маю до футболіста з тату метеликів на шиї? При чому ці метелики по його словах він набив для того, щоб довести мені своє кохання. Не знаючи, що я відчуваю, я лечу з цим хлопцем в Італію. Я відчуваю, що полетіти з ним це саме, те що мені потрібно. 
— Ніко, ти не хочеш нам допомогти з чаєм? — запитала Марта. Наскільки, я знаю, вони з Марусею завжди чудово справлялися. Чому раптом я їй знадобилася? Тому я піднялася з дивану і пішла на кухню. Коли я прийшла то Марта засипала розсипний чай у чашки, а Маруся стояла біля неї і вони сміялися. 
— і вам потрібна моя допомога? Ви тут чудово справляєтесь! — заявила їм я.
— треба було витягнути тебе з твоїх думок. — промовила Марія. — і про, що ти так думала? 
— про почуття до Михайла. Хто така Каталіна і хто така К.Т? — коли я промовила останні ініціали К.Т. дівчата шоковано дивилися на мене. 
— ти згадала той день? — після їхнього шокованого стану Марта першою оговталась і запитала. 
— згадала, як побачила свою машину з пробитими шинами і записку. Хто така К.Т.?
— Каталіна. Колишня Михайла.
— що? — мало не кричала я.
— тихіше. — сказала мені Маруся.  — хтось почує і прийде сюди. Ти ще щось згадувала?
— ні, — я похитала головою. — я піду збирати речі. Дівчата кивнули і понесли друзям чай, а я піднялася на четвертий поверх. На якому не була розташована моя кімната.  Тут була бібліотека і одна таємна кімната. Марта сказала,  що вона моя. Але тоді я так і не наважилась туди зайти. І ось сьогодні я взяла усю свою волю у кулак. Прокрутивши ручку дверей я проштовхнула двері у середину. Тут було темно, як у підвалі. Намацавши рукою на стіні вимикач я увімкнула світло і побачила стелаж. З туфлями різних кольорів. І головна деталь – це метелики. На туфлях були метелики.  Кожна пара різних кольорів, різних відтінків. 
Раптом у мене закрутилася голова і почався різкий біль. І я побачила себе та Михайла.  У моїй кімнаті. Не тут. 
– ну по-перше, тут відчувається твоя аура, а по-друге,  ця кількість метеликів. — промовив хлопець роздивляючись. 
— Метеликів багато не буває. 
— дійсно. Вони здається, тепер в моїй голові. — посміхнувся хлопець.
— Метелики у моїй твоїй голові. 
— вау... — сказав Михайло, коли побачив усі ці туфлі з метеликами.
— це моя гардеробна. — із цими словами спогад погас. Ці стелажі були у моїй гардеробній чому вони тут? 
— Вероніко, — за моїми плечима почувся знайомий аромат. Аромат чорного шоколаду. Я обернулася та посміхнулася. 
— Михайло. Чому ти не зі всіма?
— а ти чому тут?
— ти не відповів на моє питання! Не будь козлом.
— я не козел.
— ти ідіот. — коли я це сказала Міша дивно на мене глянув. — що? 
— ти назвала мене «ідіотом», як тоді коли я вдарив тебе м'ячем. 
— але я не пам'ятаю цього. І Міша 
— так, метелику 
— я згадала той момент, коли мені пробили шини у машині. 
— і я думаю, що ти знаєш про записку. 
— так, — кивнула головою я, — і хто така К.Т теж. Каталіна. Твоя колишня. 
— ти це згадала?
— ні, Маруся з Мартою сказали. 
— звісно. Хто, як вони. — пробуркотів Михайло.
— і я згадала, як показувала тобі свою колекцію туфель. 
— метелики у моїй твоїй голові, — сказали ми з Михайлом одночасно. 

Після того, як ми з Миколою зібрали мої речі. Ми повернулися до наших друзів. 
— я нічого не знаю, але ми маємо потрапити на нову колекцію Ізабелли Царенко, — промовила Оксана. 
— Ізабелла Царенко? Хто це? — запитала я сідаючи на диван поряд з Михайлом. 
— український модельєр та дизайнер одягу, — відповіла Маруся. — у неї виходить нова зимова колекція. У грудні. І ми хочемо піти на показ і може купити якійсь новинки. 
— мені, здається, що саме на вас тримається бізнес Ізабелли. — засміявся Микола.  
— ти подивись на нього, — обурилась Маруся, — ти сам ходиш в сорочках, які вона шиє.  
— ну це не улюблена моя сорочка, — сказав Микола, від чого Маруся, ще більше обурилась. 
— не улюблена? Це я тобі її купила і ти сказав, що вона твоя улюблена, — здається, Микола попав. Алекс з Мішою ледве стримували сміх.
— ой. 
— не ойкай, — підвищила голос Маруся, — ми їдемо додому. 
— чого? 
— буду палити твої сорочки улюблені. 
— квіточко, я ж пожартував.
— а я ні. — ця золота парочка попрощалась зі всіма і пішли. 
— думаю, що весь чоловічий одяг з колекції Ізабелли купить Микола. — сказала Марта і ми всі засміялися. 
— я один не розумію, — подав голос Алекс, — що такого у одежі Ізабелли Царенко? Це ж той самий одяг, який шиють інші, — Марта лише на нього глянула, — мовчу, а то буду, як Шапаренко без одягу.
— і зробиш касу Ізабеллі, — буркнула Марта. 
– а як вона виглядає? — поцікавилася я.  Всі говорять про дівчину, а я навіть не розумію про кого і як вона виглядає. 
— реально. Треба загуглити, — сказала Оксана. Дівчина відкрила телефон і почала шукати. І вона здивовано глянула на Марту. 
— що? Ти чого так на мене дивишся? — сказала Марта.
— ти створила свою лінію одягу і не сказала нам, — заявила Оксана. Що?
— ти п'яна? — запитала Марта у Оксани. 
— тоді це хто? — показала Оксана екран телефону і там була точна копія Марти. Тільки без родинки на щоці. 
— це не я.  Тут на фото коричнева волосся,  а в мене червона. Плюс там немає родимки на щоці. 
— в тебе є близнюк.
— або мій двійник. 

Ми не стали розбиратися з двійниками,  а пішли спати. Михайло вирішив залишитися, щоб даремно не їхати по мене сюди знову. 
— як думаєш Ізабелла Царенко справді двійник Марти? — запитала я коли ми їхали з аеропорту в готель.
— не знаю. Ми про це не думаємо, адже це наш з тобою тиждень. 
— тиждень Ніки та Місіка.