Частина 20

Вероніка

Я хотіла подивитися, де є хижина темних справ. Не знайшовши ніде Марти. Я подзвонила Марусі та попросила її щоб вона приїхала і показала, що і де. По дорозі туди було дивне хвилювання. Я дивилася на дорогу, як їхали у невідомому напрямку машини. Періодично з'являлися дерева. Приїхавши до багатоповерхівки. Я здивувалася. Я думала, що це буде якийсь підвал. Зайшовши всередину ми почули голоси і на них ми йшли. Маруся йшла вперед, а я за нею. Зайшли у кабінет, здається. Там було оформлено під офіс. Робочий стіл на ньому комп'ютер та кучу паперів, диван, журнальний столик, вішалка для піджака. І ми застали картину, як Марта, щось розповідала Михайлу, а він здається ось-ось лусне від злості. Він ще сказав, що вб'є її. А кого саме?

— кого ти вб'єш? — сказала я Михайло розвернувся і його обличчя було шоковане, — Михайло Мудрик, я повторю, якщо ти не розчув. Кого ти вб'єш? — повторила я різкіше. 

— що у вас відбувається? — запитала Маруся. 

— ти і далі будеш мовчати? — запитала я.

—  Людину. Вона нас зрадила, тому я зроблю,що повинен. Це ти краще скажи, що ви тут робите?

— Ніка захотіла подивитися, де ви проводите свої темні справи. — пояснила Маруся.

— подивилася? — здійняв свої чорні брови Михайло. 

— і я достатньо почула.

— але ти, ще нічого не бачила, — о, ні. Я не хочу бачити, як він вбиває людину.

— ні, не треба. — Міша засміявся. 

— я дещо зробила.  — і враз Михайло напружено обернувся і поглянув на Марту.

— що?— запитав Михайло та обернувся обличчям до Марти, — Тільки не кажи про якусь дурню. 

—  добре, не буду, — і Марта замовкла.

— чому ти мовчиш? — порушив тишу Михайло. 

— ти ж сам, сказав не казати про якусь дурню, ось і я мовчу.

— та кажи вже. — не витримала Маруся цієї інтелектуальної розмови між Михайлом і Мартою. Але Марта щось друкувала в телефоні,  — що ти там пишеш? Та і кому?

—  їдемо всі додому і дізнаємося. Я написала решті, щоб були вдома і нікуди не їхали. А Ліля з Дмитром приїдуть зараз. О і Марусю, подзвони Миколі. Нехай теж приїде, — це що за нарада, то така буде? Може Михайло знає? Він, як не як бос Марти. Може знає. 

— Міш, — покликала я хлопця, та здається він не чув, — Михайло! 

— що таке?

— ти знаєш, що відбувається?

— не знаю. Від твоєї подруги можна очікувати, що завгодно. — якби я не втратила пам'ять я могла б уявити, що вона зробила. А зараз я без поняття. — гаразд, ходімо я тебе відвезу,  — я кивнула і ми пішли. Позаду нас біг Мазхар. 

— Міша, візьми мене з собою.

— хіба в тебе немає машини? — косо глянув на Мазхара Михайло. Мені аж Мазхара жаль стало. 

— є. Але мені лінь водити авто.

— а мені лінь тебе брати. Бувай. 

— ти злюка, Мішо, — сказала я, коли ми сіли в машину. 

— я не його особистий водій. — пробурмотів Михайло. 

— а чий тоді?

— твій, — якщо мій, то Мазхар їде з нами. Вирішено. 

— Мазхар,  — крикнула я у відкрите вікно машини. 

— не роби цього, Вероніко, я тебе молю. 

— до бога будеш молитися. — буркнула я.

— Що таке? — підійшов до дверей машини Мазхар.  Я опустила вікно, щоб повідомити йому хорошу новину. 

— сідай. Поїдемо разом. 

— але Михайло сказав, — Мазхар недоговорив, адже я його перебила.

— а ще Михайло Мудрик сказав, що він мій особистий водій, тому я вирішила, що ти поїдеш з нами. — Мазхар сів у машину і тоді промовив:

— відколи Михайло Мудрик став особистим водієм?

— а тебе це не повинно хвилювати. — пробурмотів Михайло. 

— поїхали вже. — Михайло завів двигун і машини рушила. — Мазхар, ти знаєш,  що твоя люба колега по роботі і втнула?

— без поняття. Може вона вийшла заміж? — припустив Мазхар. 

— ага, а наречений Андрієвський.  Це вже цілковита дурня. В Африці скоріше випаде сніг ніж це станеться, або трамваї почнуть через океан проходити.

— так, ти маєш рацію. — промовив Мазхар. Я не розумію, чому вони не вірять, що ці двоє можуть бути закоханими. 

— Чому ви так кажете, може вони дійсно закохані? 

— так і є. Але хтось занадто впертий. — сказав Михайло не відриваючи очей від дороги. Тоді, чому б не звести двох впертих закоханих.  

— тоді, ми можемо їх звести. — я  вигукнула свою ідею в голос.

— О, ні. Вероніко, ти хочеш, щоб вони повбивали одне одного. — пробурмотів Михайло. 

— та чому? Ми просто замкнемо їх в одній кімнаті і вони поговорять, — Міша затримав на мені довгий погляд, — що?

— ти справді думаєш, що вони поговорять?

— а що? Дорослі люди.

— ці «дорослі люди», як ти висловилася не поговорять нормально. — сказав Мазхар.

— вони почнуть говорити, як сильно ненавидять одне одного. — продовжив Михайло. 

— як малі діти. — зробила висновок я.

— ось правильне твердження. — я побачила, як ми наближаємось до будинку. Михайло припаркувався і ми вийшли з машини та попрямували у дім. Зайшовши у будинок ми нікого не застали. Ми декілька раз гукали дівчат, але нічого це не дало.

— пусто. Нікого немає.  — сказала я і побачила, Оксану з мокрою головою.

— чого ви кричите на весь будинок? Я розумію приїхали, але не треба кричати. Ми пішли голову мити.

— втрьох? — Міша підняв одну брову. 

— звісно. Я і мої демони нас троє мили мені голову. 

— ні, я не про це. — похитав головою Міша, — А де Софія з Вікою?

— ааа, так вони пішли по продукти. Марта подзвонила і сказала, що є розмова. А ще там було, що всі будуть тут, тому ми вирішили, що приготувати вечерю, це буде в самий раз. 

— логічно. — кивнула я. Їжа — це те що потрібно перед важкою розмовою. 

— ось і вони, — сказала Оксана я обернулась і побачила Вікторію та Софію, — гаразд, йду я досушу голову. — дівчина зникла у коридорі. 

— Ніка і Міша, вам я довіряю приготування страв. — Софія з Вікторією вручили пакети Міші і пішли. — і що нам з цим робити? — Михайло трохи підняв і знову опустив пакети з продуктами, які йому віддали Софія з Вікторією.