Частина 19

Вероніка

Пройшло два тижні

Як можна забути себе? Життя, яким я жила? Я це зробила. Я забула. Я не знаю, хто я. Які мої улюблені вподобання. Де мій дім і який він на вигляд. Я не знаю людей, які назвалися моїми друзями. Навіть не знаю свого хлопця. Мене тягне до нього. Я б розповіла йому все, що відчуваю. Але я нічогісінько не пам'ятаю. Не пам'ятаю моменти, які ми прожили разом. І це до біса боляче. Люди, які оточують мене знають мене краще, ніж я сама. 

Сьогодні день, коли мене виписують з лікарні. Я не можу сказати, що повністю здорова. У моїй голові каша. Я нічого не знаю.

— готова? — зайшов до палати хлопець, коли я сиділа на лікарняному ліжку.

— так. — зовсім не готова, — І куди ти мене відвезеш?

—  до тебе додому. Ми вже з Алексом та Артемом звідти з'їхали, — вони, що жили у моєму домі? Як я могла цьому дозволити? 

— а ви там жили? — поцікавилася я.

—  наш будинок затопили і ми тимчасово окупували ваш дім. 

—  тимчасово? — у палату зайшла Софія, — Ти кілька місяців вважаєш тимчасово? 

— ну ми з'їхали.

— а якщо бути точніше вас Марта вигнала. — уточнила Софія.

— дякую, Софійко, за уточнення. 

—  ти назвав мене Софійкою? Це вперше, Михайле Мудрику. — що відбувається? Я нічого не розумію. 

— все буває вперше. — похилив голову вбік Міша. 

— а ви не хочете поспішити? А то потрібно вже. Медсестри лютують. Їм ще тут прибрати потрібно. — нагадав Микола, що вже настав час мені звідси забиратися. 

— ми ідемо. А свою перепалку, Софіє і Михайло, ви продовжите трішки пізніше. — я підморгнула їм. 

Під'їхавши до будинку ми їхали доріжкою, яка викладена темною бруківкою, а також я помітила, що тут є сад і ще, там є альтанка біля басейну і поблизу знаходиться гойдалка. А сам будинок був рожевим з білими вікнами  зі шпросами. 

— я не могла жити у такому будинку. — Михайло засміявся.

— але живеш. 

— оскільки, наші подруги володіють архітектурним бюром, наш будинок не міг бути іншим.

— ви теж це чуєте? — і тоді я звернула увагу, що це в будинку якийсь шум. А я то думала, що це люди на дорозі.  

— тепер так.— ми троє зайшли до вітальні будинку. Я трохи роздивилася тут були два дивані білі, скляний столик, на якому стояли дві чашки і чайник з чаєм. І тарілка з мафінами. Ближче до вікна стояв великий стіл з дванадцятьма кріслами. А на столі букет гортензій. Я підійшла до стола провела по його поверхні. І побачила  вхід на кухню. Він був відкритий. Ні дверей, ні нічого. Я хотіла зайти, але почулися крики.

— Мазхар! Не смій, цього робити.— почулися голоси з іншого крила будинку.  

— а він, що тут забув? — здивовано вигукнув Михайло. І вийшов чоловік. Він був кучерявий і з вусами. Хто цей чоловік?

— Михайло Мудрик, Вероніко, вітаю з випискою з лікарні. 

— дякую. Але я не пам'ятаю вас. 

— я чув про цю твою особливість.

— чому твоя напарниця кричить? — поцікавився Михайло. 

— а є день, коли вона цього не робить? Вона постійно кричить. Те не роби, те роби. Ніби вона головна. Скажу, вона божевільна на всю голову. Як ти з нею дружиш?

— не знаю. Я не пам'ятаю. 

— Мазхар! Я тебе зараз вб'ю. 

— ось погрожує. 

— так. Ви двоє їдете звідки приїхав Мазхар! — наказав Михайло Марті і цьому чоловікові у якого ім'я Мазхар. 

— куди? — поцікавилася я. 

— скажи вже їй. — звернувся Михайло до Марти.

— ходімо, Ніколя. — я кивнула і ми пішли у кабінет. Зайшовши всередину я була здивована. Весь будинок у білих меблях, а тут темні. Темні стіни. Штори. Стіл. Крісло. Диван.  

— це твій кабінет?

— ага

— все таке темне.

—  тут вирішуються темні справи. — я не розумію до чого вони хилить. Вона із-за спини витягнула пістолет.  Сріблястий.  З чорними вставками. Було гравіювання троянди та ініціали М. Н. — почну з того, що це я ношу завжди з собою.  

— ти маєш відношення до мафії?

— я вона і є. Пам'ятаєш ми розказували,  що увірвалися до Лілі у будинок у їхню першу шлюбну ніч. Ми не знали, де вона і так далі. Але я знайшла адресу за десять хвилин.  І ми вже їхали до будинку Дмитра. 

— о, господи 

—  Михайло він голова мафії. — о май гад. — він наш з Мазхаром бос. — триндець.

— Михайло Мудрик не тільки футболіст,  а і голова мафії? — дівчина кивнула головою. — це серіал? Типу я втрачаю пам'ять. Я живу у будинку, у якому навіть мріяти не могла. На мені кофта, яка коштує десятки тисяч. Я працюю журналістом. Моя подруга розказує мені, що мій хлопець і вона члени мафії. – я розумію це важко зрозуміти.  Але ти згадаєш все. 

Михайло

Коли Ніка з Мартою пішли до неї у кабінет, я пішов на кухню заварити собі кави. Там стояв Мазхар і говорив про щось з Софією. 

— Мазхаре, навіть не думай!

— що саме?  Я не буду залицятися до Софії. 

— нічого, що я тут? І Михайло ти мені не мама. — з цими словами Софія покинула кухню. 

— про що ви говорили?

—  з ким?

— з Мартою. 

— а та так.

— Ти починаєш мене дратувати.

— а я тобі, що зроблю? 

— сказати про, що ви розмовляли. 

— про погоду, — дурнішої відповіді ніж ця я ще не чув. 

— погоду?

— ага. 

— ти думаєш, що я ідіот?

— ні

— я тебе звільню, якщо не скажеш 

— ти цього не зробиш. Я багато вже знаю. — він має рацію,  але якщо не звільнити, то можна вбити. 

— який ти розумний. 

— я знаю,  — як же він мене нервує цим «я знаю»

— тобі заборонено вимовляти це слово.

— чого б це?

— тому, що я так сказав.

— це не життя, а якийсь серіал. — почулися голоси з іншого кінця коридору. Згодом Марта та Вероніка були у вітальні я туди пішов, А Мазхар за мною.