Частина 19

Вероніка

Як можна забути себе? Життя, яким я жила? Я це зробила. Я забула. Я не знаю, хто я. Які мої улюблені вподобання. Де мій дім і який він на вигляд. Я не знаю людей, які назвалися моїми друзями. Навіть не знаю свого хлопця. Мене тягне до нього. Я б розповіла йому все, що відчуваю. Але я нічогісінько не пам'ятаю. Не пам'ятаю моменти, які ми прожили разом. І це до біса боляче. Люди, які оточують мене знають мене краще, ніж я сама. 
Сьогодні день, коли мене виписують з лікарні. Я не можу сказати, що повністю здорова. У моїй голові каша. Я нічого не знаю.
Міша: готова? — зайшов до палати хлопець, коли я сиділа на лікарняному ліжку.
— так. І куди ти мене відвезеш?
Міша: до тебе додому. Ми вже з Алексом та Артемом звідти з'їхали, — вони, що жили у моєму домі? Як я могла цьому дозволити? 
— а ви там жили? — поцікавилася я.
Міша: наш будинок затопили і ми тимчасово окупували ваш дім. 
Софія: тимчасово? — у палату зайшла подруга, — Ти кілька місяців вважаєш тимчасово? 
Міша: ну ми з'їхали.
Софія: а якщо бути точніше вас Марта вигнала. — уточнила дівчина.
Міша: дякую, Софійко, за уточнення. 
Софія: ти назвав мене Софійкою? Це вперше, Михайле Мудрику.
Міша: все буває вперше. — похилив голову вбік хлопець. 
Шапаренко: а ви не хочете поспішити? А то потрібно вже. Медсестри лютують. Їм ще тут прибрати потрібно. — нагадав Микола, що вже настав час мені звідси забиратися. 
— ми ідемо. А свою перепалку, Софіє і Михайло, ви продовжите трішки пізніше. — я підморгнула їм. 
Під'їхавши до будинку ми їхали доріжкою, яка викладена темною бруківкою, а також я помітила, що тут є сад і ще, там є альтанка біля басейну і поблизу знаходиться гойдалка. А сам будинок був рожевим з білими вікнами  зі шпросами. 
— я не могла жити у такому будинку. — Михайло засміявся.
Міша: але живеш. 
Софія: оскільки, наші подруги володіють архітектурним бюром, наш будинок не міг бути іншим.
Міша: ви теж це чуєте? — і тоді я звернула увагу, що це в будинку якийсь шум. А я то думала, що це люди на дорозі.  
— тепер так.— ми троє зайшли до вітальні будинку. Я трохи роздивилася тут були два дивані білі, скляний столик, на якому стояли дві чашки і чайник з чаєм. І тарілка з мафінами. Ближче до вікна стояв великий стіл з дванадцятьма кріслами. А на столі букет гортензій. Я підійшла до стола провела по його поверхні. І побачила  вхід на кухню. Він був відкритий. Ні дверей, ні нічого. Я хотіла зайти, але почулися крики.
Марта: Мазхар! Не смій, цього робити.— почулися голоси з іншого крила будинку.  
Міша: а він, що тут забув? — здивовано вигукнув хлопець. І вийшов чоловік. Він був кучерявий і з вусами. 
Мазхар: Михайло Мудрик, Вероніко,  вітаю з випискою з лікарні. 
— дякую. Але я не пам'ятаю вас. 
Мазхар: я чув про цю твою особливість.
Міша: чому твоя напарниця кричить?
Мазхар: а є день, коли вона цього не робить? Вона постійно кричить. Те не роби, те роби. Ніби вона головна. Скажу, вона божевільна на всю голову. Як ти з нею дружиш?
— не знаю. Я не пам'ятаю. 
Марта: Мазхар! Я тебе зараз вб'ю. 
Мазхар: ось погрожує. — він сказав це ніби дівчина була справді серйозною.
— хто ви всі?
Міша: скажи вже їй. — звернувся він до Марти.
Марта: ходімо, Ніколя. — я кивнула і ми пішли у кабінет. Зайшовши у середину я була здивована. Весь будинок у білих меблях,  а тут темні.  Темні стіни. Штори. Стіл. Крісло. Диван.  
— це твій кабінет?
Марта: ага
— все таке темне.
Марта: тут вирішуються темні справи. — я не розумію до чого вони хилить. Вона із-за спини витягнула пістолет.  Сріблястий.  З чорними вставками. — почну з того, що це я ношу завжди з собою.  
— ти маєш відношення до мафії?
Марта: я вона і є. Пам'ятаєш ми розказували,  що увірвалися до Лілі у будинок у їхню першу шлюбну ніч. Ми не знали, де вона і так далі. Але я знайшла адресу за десять хвилин.  І ми вже їхали до дому Дмитра. 
— о, господи 
Марта: Михайло є голова мафії. — о май гад. — він наш з Мазхаром бос. — триндець.
— Михайло Мудрик не тільки футболіст,  а і голова мафії? — дівчина кивнула головою. — це серіал? Типу я втрачаю пам'ять. Я живу у будинку, у якому навіть мріяти не могла. На мені кофта, яка коштує десятки тисяч. Я працюю журналістом. Моя подруга розказує мені, що мій хлопець і вона члени мафії. 

Марта: я розумію це важко зрозуміти.  Але ти згадаєш все. 

Міша 

Коли Ніка з Мартою пішли до неї у кабінет, я пішов на кухню заварити собі кави. Там стояв Мазхар і говорив про щось з Софією.
— Мазхаре, навіть не думай!
Мазхар: що саме?  Я не буду залицятися до Софії. 
Софія: нічого,  що я тут? І Михайло ти мені не мама. — з цими словами дівчина покинула кухню. 
— про що ви говорили?
Мазхар: з ким?
— з Мартою. 
Мазхар: а так.
— Ти починаєш мене дратувати.
Мазхар: я тобі, що зроблю? 
— сказати про, що ви розмовляли. 
Мазхар: про погоду 
— погоду?
Мазхар: ага
— ти думаєш, що я ідіот?
Мазхар: ні
— я тебе звільню, якщо не скажеш 
Мазхар: ти цього не зробиш. Я забагато вже знаю. 
— який ти розумний. 
Мазхар: я знаю,  — як же він мене нервує цим «не знаю»
— тобі заборонено вимовляти це слово.
Мазхар: чого б це?
— тому, що я так сказав.
Ніка: це не життя, а якийсь серіал. — почулися голоси з іншого кінця коридору.
Марта: Санта-Барбара, Нікусику.
— що таке?
Ніка: ти приховав від мене, що ти голова мафії. 
— я чекав, коли твоя подруга розповість правду про себе. 
Марта: а я і не брехала. Всіх псів на мене вирішив звалити? Вибач, Михайло, але я цього сама нести не буду. 
Дмитро: всім привіт.  — О Ліля з Дмитром приїхали,  — Що ви так стоїте?
Ніка: Михайло Мудрик приховав від мене, хто він насправді.
Дмитро: він футболіст 
Ліля: і мафіозі. 
Дмитро: твоя подруга теж приховала
Марта: агов, я розповіла. — захищалася дівчина. 
Ніка: я теж на неї ображена 
Ліля: це триватиме недовго. 
І раптово у мене починається крутитися голова також підкосилися ноги я втрималась рукою за спинку дивану, щоб не впасти. Я заплющила очі і в моїй голові з'явився спогад і одразу зник. Не встигла нічого запам'ятати окрім темного місця. Що це ? Багато питань з'явилися у моїй голові. 
Міша: Ніка, з тобою все гаразд? — стурбовано глянув на мене хлопець тримаючи мене за руку, якою я тримала спинку дивану. 
— та, так. Просто закрутилась голова. Все добре. 
Міша: тобі потрібно відпочити.
— я в нормі. Я ще з вами посиджу.
Ліля: іди, відпочинь. Завтра у тебе великий день.
— що ти маєш на увазі?
Ліля: завтра буде екскурсія по спорт таймі. Олег вже скучив та Адріан. — що за «sports time? Хто такі Адріан та Олег?
— я не розумію. 
Ліля: ми їдемо на роботу. Тому, іди відпочивай та набирайся сил. — а згадала я журналіст.  
* * *
Олег: Лілю, ти привела нам нашого найкращого журналіста?
Ліля: звісно,  напарнику!
Олег: я не твій напарник — я твій бос. 
Ліля: та? Я зовсім про це забула. 
Олег: Вероніко,  ти готова до роботи?
— ні. Я взагалі не пам'ятаю,  що робити. 
Адріан: я тебе навчу 
Олег: ти ні. 
Адріан: але чому?
Олег: бо я так сказав. Лілю, нагадаєш Вероніці її обов'язки. 
Ліля: звісно,  напарнику. — коли вона промовила «напарнику», Олег закотив очі. Я аж розсміялась, які вони смішні. 
Сьогодні цілий день Ліля мені розказувала і показувала, як і що до чого. Ми вирішили почати мою роботу із стадіону. Де тренувалися футболісти. Трьох я точно знала. Це Алекса, Миколу і Михайла Мудрика. Моє серце забилося, коли я подумала про нього. І перехопило подих, коли він дивився на мене і не відводив погляду. Те, як він дивиться на мене важко описати. Здається, Ліля це помітила, бо йшла з  посмішкою на всі зуби. 
Ліля: дорогі футболісти, ви готові з нами сьогодні працювати?
Микола: диво. Лілю, диво. Ти в нас запитала.  Я здивований.  
Алекс: Снак Ліля Булатова у нас запитала, а не, як завжди. 
— як завжди?
Міша: вона завжди нас ставила перед фактом. 
Ліля: я вам нічого не буду казати. 0Ніка, сьогодні я буду брати інтерв'ю, а ти подивишся, як. І вже після матчу на прес-конференції це будеш робити ти. — я кивнула. Я відчуваю, що це буде важко. 

* * *
Коли я приїхала додому одразу пішла у душ. Помившись я одягла і присіла на ліжко і одразу заснула.
— ти згадаєш,  згадаєш, — прокинулася я від дивних слів. І побачила над собою Софію з хрестом. О господи. Схопилася я за серце. 
— Софія, ти що робиш?
Софія: мовчи, я проводжу ритуал. — ритуал? Який до біса ритуал?
— наді мною? — вирячила я на неї очі.
Софія: мовчи, Вероніка. 
Марта: Оксана,  нам треба замовити нові квіти у вази, — почулися голоси з коридору.
Оксана: може я подзвоню і скажу хлопцям?  Вони подарують. 
Марті: ні. 
Софія: згадай, згадай! — і слава богу сюди зайшли Марта з Оксаною. 
Оксана: Софія, це що за ритуали? Ти, що викликаєш демона? — пожартувала дівчина.
Софія: який до біса демон? Це ритуал. 
Марта: ну ми зрозуміли. Для чого ти це робиш? 
Софія: щоб Ніка згадала. Ви думаєте чому я з хрестом ходжу? 
Оксана: і де ти це таке вичитала? Щей хрест у руки взяла. До речі, де ти його знайшла?
Софія: в церкві. Прийшла сказала, що треба і священик мені дав.
Оксана: а що дав? — хаха. 
Софія: хрест, а не те про, що ти подумала. Взагалі, чого це ви не спите?
Марта: та ось може божевільна Софія буде з хрестом ритуали по ночах проводити.  
Оксана: і добре,  що не спали.  
Софія: та ну вас.
На наступний ранок я спустилася на кухню і там вже готувала Софія. Вона щось собі підспівувала під ніс та підтанцьовувала. 
— що готуєш? 
Софія: тобі сніданок. 
— тільки мені?
Софія: ага
— чи ти знову намагаєшся змусити мене згадати все?
Софія: ні ти що. 
Мія]: всім привіт,  — радісна прийшла га кухню дівчина. 
Софія: що ти робиш тут у таку рань?
Мія: мені надійшла інформація про те, що ти Софія проводиш ритуали по ночах. До речі, що ти готуєш?
Софія: сніданок. 
Мія: О, я теж буду. Нічого не їла ще.
Софія: ти ні.
Мія: чого б це? 
Софія: це тільки для Ніки.
Мія: ти знову ритуали проводиш?
Софія: господи ні 

Міша 

Сьогодні я поїхав до Мазхара. Я мав дізнатися про що це ті двоє скандалили вчора. Бо те, що сказав мені Мазхар мало, що схоже на правду. Ці двоє, доведуть мене до сказу одного дня. Я постукав у двері. Гробова тишина. Я притиснув вухо до дверей і почулися голоси,  хоча це схоже на шепіт. 
— Мазхар! Відкривай ці довбані двері.  Або я їх виб'ю.
Мазхар: Міша, почекай. Я тут трохи... — господи, якщо я його зараз  вб'ю.
— Мазхар, я тебе зараз вб'ю, якщо не відкриєш ці довбані двері.  — він відкрив мені двері з дурнуватою посмішкою. — не посміхайся, як ідіот? — я зайшов в кімнату і там сиділа світловолоса дівчина. — це хто?
Мазхар: моя дівчина. 
— ааа. А то я вже думав, що ви з Мартою знову, щось витворяєте. Михайло Мудрик,  — представився я дівчині і простягнув свою руку.
— Бахар Чічек, — потиснула дівчина мені руку.
Мазхар: вона родом з Туреччини.  
Бахар: я могла про це сама сказати, Мазхаре.
— ви чудово розмовляєте українською.
Бахар: дякую. 
— Мазхар,  а тепер я по справі 
Мазхар: так, я слухаю, — чоловік сів у своє крісло склав руки у кулак і поставив їх на стіл.
— про що ви вчора говорили?
Мазхар: я ж вчора сказав.
— ти справді думаєш, що я дійсно повірю у цю маячню. Бо твоя подруга не буде так просто бушувати. Це щось серйозне. Говори. 
Мазхар: якщо я тобі скажу, то ти також почнеш бушувати. І гірше за неї.
— Мазхар! Не біси мене і скажи.
Мазхар: коли ти будеш спокійний я скажу.
— я спокійний
Мазхар: ага. Я бачу, який ти спокійний тебе аж таліпає. Поговоримо пізніше.
— ти будеш вказувати мені? — підвищив тон я. — якщо я сказав,  сказати мені ти це чорт забирай зробиш. 
Мазхар: заспокійся
Марта: що таке? — зайшла дівчина, —Вас чути з другого кінця коридору. Михайло, ти чого кричиш?
— він мені не каже, тоді ти скажи.
Марта: господи,  що саме? 
— про що ти з ним говорила?
Марта: ні. Не зараз.  Заспокоїшся, тоді скажу.
— я сказав,  що зараз.  І ти скажеш 
Марта: Михайло,  заспокійся. Бо я піду і ти нічого не дізнаєшся. 
— добре,  я спокійний. Кажи. 
Марта: що ж... — дівчина замовкла і подивилася на Бахар,— Бахар, накапай п'ятнадцять капель заспокійливого, ні краще двадцять.
— господи,  що ж це таке?
Марта: повір, я перед тим випила цілих тридцять. 
Бахар: прошу,  — подала дівчина склянку мені
— скажу, тобі що я не такий псих, як ти.
Марта: пий. Вип'єш тоді я все розкажу.
— мене це дратує.
Марта: а мене дратуєш ти. Ось цим: «ви повинні мені все розказати»
Одного дня я вб'ю подругу своєї дівчини.
Я підніс склянку до рота і вилив рідину собі у рот.
— я випив. Все! Можеш почати говорити?
Марта: ну ось. Мазхар дізнався деталі аварії. — зупинилася дівчина. 
— і? Що далі ти будеш по одному реченні говорити?
Марта: це я розтягую, щоб подіяло заспокійливе. — господи.  Мене ще більше починає дратувати. 
— мені здається, що я скорше помру ніж ти мені розкажеш. 
Марта: гаразд, гаразд. І аварія є невипадковою,  — що? — її підлаштували.
—хто? — дівчина дивилася на мене і мовчала.  — чого ти мовчиш? Кажи хто! Хто це зробив? 
Марта:  Каталіна.  — і все стало на свої місця.
— вона.  Вона тому покликала її у той парк. І ця машина, яка їхала на Ніку не тормозячи. Це бляха,  диво, що вона жива. Я бляха її вб'ю.  Власними руками. 
Ніка: кого ти вб'єш? — почувся позаду мене голос Ніки. Я обернувся і побачив Ніку та Марусю. Що вони тут роблять? — Михайло Мудрик, я повторю, якщо ти не розчув. Кого ти вб'єш? 
Мія: що у вас відбувається? 
Ніка: ти будеш мовчати? 




Також є телеграм канал @booksbyNM на якому є багато чого.
Там ви можете побачити анонс нових книг, новини та спойлери 
Powered  Book's by  N.M. 🤍🦋