Частина 17

Михайло 

Як тільки я привіз Ніку до лікарні її одразу відправили в реанімацію. Мене туди звісно, що не пустили. Тоді, я вирішив повідомити дівчатам. Я навіть не знаю, що їм скажу і як.

— алло,— набрав я Марту.  Дівчина тут же взяла слухавку. 

— О, Міша, ти якраз вчасно телефонуєш. Ніка не бере трубку ти можеш поїхати в парк подивитися чи вона там. В мене трохи справ є.

— я був там, — сказав я надто сумним голосом.

— що сталося? З твоїм голосом щось не так. Міша? Михайло Мудрик, що відбувається? Ти щось знаєш, чого не знаю я? 

— я скину адресу приїжджайте.

— гаразд, — я навіть не міг вимовити слово «лікарня». Як я їм розкажу решту. Через двадцять вони всі приїхали, — чому ми тут? Де Ніка? 

— в реанімації, — сказав я і в усіх на очах стояли сльози.

— чому вона там? — я мовчав, — Михайло не мовчи. Чому вона там? — кричала Марта.

— заспокійся, ми в лікарні. — звернулася Софія до Марти.

— її збила машина, — і в усіх дівчат був страх і за ним текли сльози.

— о господи, — Маруся закрила двома руками рот.

— як? Як це сталося? — запитала Марта. Я помітив, як у дівчини тряслися руки. 

— я приїхав до парку вийшов тільки з машини. Бачу Вероніку, яка вибігла з парку. Я кричав куди вона так біжить, але вона мене не чула. Я побіг за нею, але чорна ауді, яка гнала не встигла загальмувати. І я не встиг врятувати її.

— де він? — запитала Маруся. 

— у відділку поліції, — і тут вийшов лікар з реанімації.

— ми зробили все, що могли. — ні. Ні. 

— ні. Будь ласка, ні, — дівчата вже гірко плакали. 

— заспокійтесь, вона жива. У неї струс мозку. У неї можлива амнезія.

— амнезія? — перепитав я.

— А які періоди вона може не пам'ятати? — поцікавилася Марія. 

— можливо, все своє життя, можливо останні місяці. Все залежить від неї самої.

— до неї можна зайти?

— тільки дві хвилини, — нічого не чекаючи я зайшов у реанімацію. Вона там лежала така бліда. Така маленька і благала мене ніколи не залишати її. Я завжди буду її захищати незважаючи ні на що. Я присів біля лікарняного ліжка тримав її за руку і гладив її волосся.

— Метелику, ми всі тут з тобою. Ми любимо тебе. Повертайся до нас. Я кохаю тебе. Я не знаю, що робив, якщо лікар сказав, що я втратив тебе. Я був б втрачений. Нікусику, я з тобою і завжди буду. І ніхто цього не змінить, кохана. 

— я вб'ю цю видру, — почулися крики з коридору, — Маруся і Алекс пустіть мене. Я її застрелю і буде щастя.

— метелику, твоя подруга зараз когось вб'є. Мені потрібно втрутися. Але якщо це хтось хто винен, що ти тут я її не буду тримати, метелику, — я поцілував її в чоло і вийшов. Побачив таку картину. Мій друг Алекс тримає Марту, а Маруся стоїть навпроти дівчини. А позаду Марусі стоїть Каталіна, — що відбувається? 

— це твоя колишня наречена спричинила аварію. Саме через неї вона тут. Саме через неї вона може нічого не пам'ятати. — кричала Марта. 

— Каталіно, повірити не можу. Що ти зробила. Ти просто обвела нас усіх навколо пальця. Через тебе я не говорю з батьками. Ти померла була. А тепер ти в лікарні. Коли моя наречена в комі. Що ти тут робиш? Марта правду сказала? Ти говорила з нею?

—  нічого такого не було.

— та я тебе, — в Алекса мертва хватка Марта навіть з місця не зрушила, — Андрієвський, пусти мене. Я її вб'ю. За брехню. Я за тобою стежу ти думаєш, після тої випадкової зустрічі, хоча вона не випадкова ти хотіла зустрітися з Нікою. Але побачила мене. Ти спеціально купила машину, таку ж як у мене, щоб Ніка сіла у неї подумавши, що це моя. Але твій план провалився. Я його зіпсувала. І ти говорила з нею у парку. Якби я скоріше подивилася нас тут не було. Ніка не була б тут у комі. Я тебе вб'ю. Ти будеш мертва, як і була до цього часу. Я тобі це обіцяю. Бо інакше мене не звати Марта. 

— Каталіна Ткач, це правда? Це все правда? — я звернувся до Каталіни.

— правда. І що?

— для чого ти зробила це зі мною? Для чого прикидалась мертвою? І хто у могилі?

— дівчина, яка в лежить в могилі моя сестра. Ліна Ткач. Твоя колишня наречена. А я лише її сестра Катя. Я взяла все у неї обличчя. Ім'я. Тільки в той день ми помінялись. Вона така сама, як і я. Вона не любила тебе, але я люблю.

— я не можу повірити. Ти і твоя сестра. Ви...ви.. якщо це все правда, що Марта сказала, то вона справді тебе вб'є. Я її не зупиню. І Алекс не буде її тримати. Зараз іди поки, я не надав наказ, — Каталіна просто пішла, але я не думаю, що це наша остання зустріч. І Алекс відпустив Марту і та побігла за Каталіною.

— Алексе! Вона ж її зараз вб'є. — звернулася Маруся до Андрієвського. 

— з нею все буде добре? — ми побачили, що Марту зупинили батьки Вероніки. 

— звісно. По-іншому ніяк.

— лікарю, нам можна до неї? — поцікавилася мама Вероніки. 

—  ні. Краще прийдіть завтра. Те, що ви стоїте всі тут нічого не змінить. 

— ми залишимося зі своєю донькою.

— ходи сюди! — взяв Марту за руку і відвів від усіх, — ти заспокоюєшся і поки, що ти не чіпаєш її. 

— я не можу обіцяти. — похитала Марта головою. 

— Марта! Заради Вероніки, будь ласка. Вона, як дізнається, що ти тут робила, то приб'є тебе. Разом зі мною. І відправ всіх звідси. Це наказ.

— ти трохи перебільшуєш зі своїми обов'язками. — пробурмотіла Марта. 

— і себе також.

— ти мене так просто не позбудешся, — Марта залишила мене самого і пішла до інших, — послухайте мене уважно. Зараз, те що ми є тут всі це звісно добре. Ми разом з Нікою. Тут. Але чим ми їй тут допоможемо? Нічим. Вона була рада, якби ми з вами займалися роботою. І стояли тут. Тому, я з Михайлом пропонуємо вам, сьогодні ми залишимося у лікарні завтра хтось з вас інший. Не втомлюватися. Ми маємо показати Вероніці, що ми сильні і ми повинні триматися заради неї. 

— все таки, щоб вона не казала, вона чудова подруга, — до мене підійшов Алекс.