Частина 15

Вероніка

Як мої «любі друзі» і обіцяли взяли мене з собою і купили мені морозиво. Ми сиділи у парку та їли морозиво. Марта фісташкове, Ромео шоколадне, а я білий пломбір зі шматочками манго. 

— ви зрадники! — сказала я, коли згадала, що  вони зробили на кухні. 

— ніфіга не зрадники. — пробурмотів Роман.

— він мене поцілував, — швидко вимовила я. 

— ну ми бачили,— промовила Марта,  звісно, що  вони бачили. Хто ж свистів і плескав у долоні. Це ці двоє, а потім до них підтягнулися інші. 

— це нормально, він ж твій хлопець. Що ж тут такого? — ну ще одній людині можна розповісти. Нічого ж мені Міша не зробить. Напевно. 

— фіктивний, — виправила його я. 

— що? Якого біса?

— фіктивний хлопець, — повторила я.

— ви, бляха, нормальні? Так, ви нормальні? — в нього щось занадто емоційна реакція, — Ніка, ти вже третя з вас, яка має фіктивного хлопця і все це переросло у велике кохання. Хто наступний? — і подивився він на Марту.

— не буде у мене жодного фіктивного хлопця. 

— воно не переросте у велике кохання, тому що Михайло Мудрик,  ще досі закоханий у свою наречену, яка померла у нього на руках. 

— я колись збожеволію. З вами і зі всім. Я був у Англії і все було спокійно. 

— не ний.  

— вірно. Він поцілував і все? — запитала Марта запихаючи повну чашу ложки з морозивом собі до рота. 

— слава богу, що все. А то він б сказав мені, що шкодує. 

— ну він не сказав.— знизив плечима Роман. 

— сказав, ще й як сказав.

— придурок, — сказала Марта, я хотіла вкусити морозиво і то воно впало на траву. Прекрасний початок дня.

— просто прекрасно. — промовила я дивлячись на морозиво, яке лежить на траві. — Сказав, що він був п'яним і не повинен був цього робити. 

— він знущається? — Марта відклала своє морозиво на стіл за яким ми сиділи у парку. 

— не знаю. — знизила я плечима та дивилась, як тане моє морозиво. 

— те, що у тверезого на думці, у п'яного на язиці. — сказав Роман. Нічого собі у нього фрази. Але це дійсно так. Коли алкоголь потрапляє у наш організм ми розслабляємося та наш язик розв'язується. Говоримо, те що нам складно сказати коли ми тверезі. Ось і так складається наше життя. 

— ти також таке практикуєш? — запитала я у друга. Хоча він точно — ні. 

— ні. Я просто не п'ю. — і не потрапляє у такі безглузді ситуації. 

— звісно, не п'єш. 

— їдемо мені, ще валізи збирати. — а це нормально? Звісно, Роман не затримується на два дні довше. 

— ти вже їдеш? 

— і коли ти думав нам це сказати? — роздратовано підняла брови Марта. 

— та робота кличе. Зараз кажу. 

— як завжди, люба подруго, ми з тобою в танку. 

— а ким ти працюєш? — запитала я, бо хлопець постійно переводив тему. 

— до речі. Ми ж знаємо, що ти працюєш у Лондоні, а ким саме не знаємо. — підтримала моє питання Марта. 

— хіба зараз це важливо?  — може він агент під прикриттям? Або Агент ЦРУ? А що всяке буває. А із Романом це точно, — Ходімо ви мені допоможете, — ми з Мартою лише посміхнулись. А це означало, що він сам все зробить. Ми просто будемо, як моральна підтримка. 

Коли ми приїхали, то в дверях стояв Михайло, ніби він знав, що зараз саме ми увійдемо у дім. Софія назвала б це зв'язком. «Ви закохані і він відчув, що ти прийшла», — сказала б дівчина. 

— Міша? — перше, що я сказала, коли його побачила.

— Мікайло, ти що тут в дверях стояв і чекав? — звісно, як Марта це б не сказала. 

— я що не маю, що робити, щоб стояти і чекати на вас, — пробурмотів у відповідь Михайло. А це якщо чесно трошки обідно прозвучало.

— звісно, що не маєш, — комбо. Удар нище пояса від Марти.  Добре, що я ще не почала танцювати переможний танець. 

— Ніка, ми можемо поговорити? — ой, ой.

— я ж казала, що він стояв і чекав, — сказала Марта до нашого братка.

— а я може тут є і все чую. 

— та? А я й не помітила. — покрутити Марта вказівним пальцем біля вуха свого, — Думаю, що це за муха така то бринить, — знову удар ниже пояса.

— ми не можемо з тобою поговорити. Я думаю, що ти все мені сказав, що думав. В мене немає часу мені потрібно йти, — я помітила, що мої друзі десь зникли. 

— але... — промовив Михайло. Можливо він б ще щось сказав, але я не дала йому договорити. 

— пізніше, Міша, пізніше, — і попрямувала до кімнати Ромео, — ви мене там кинули, — заявила я, коли зайшла в кімнату. 

— нам було дуже приємно знущатися з Михайла, але потрібно зібрати ці всі речі, — Роман вказав на одяг, який валявся на його ліжку.

— а що ви тут робите? — в кімнату зайшла Оксана, — а то ти вже їдеш?

— як бачиш. Я ж тобі вчора казав. — опа. 

— може, ми підемо тихо і непомітно?— прошепотіла я Марті. 

— так, слушна думка, — і ми помалу почали віддалятися.

— куди це ви поспішаєте? — блііііін все таки помітив. У нас не вийшло бути непомітними. 

— по лимонад, — сказала я, що перше спало на думку.

— лимонад? 

— та, ти знаєш, як жарко. — махнула Марта рукою, немов віялом біля обличчя. Актор погорілого театру. 

— та ні. Тут кондиціонер працює. — уточнив наш браток. 

— який придурок їх тут вліпив? — дійсно хто. Як не сама Марта. 

— ти, — нагадала подрузі, що будинок був спроектований нею.

— а бачиш, які зараз кондиціонери погані. Ніка, пішли по лимонад. — ну викрутилася. 

— і мені. — сказав Роман нам у спини коли ми розвернулися та пішли у напрямок дверей. 

— а тобі для чого? — і ми знову повернулися обличчями до Романа, —Тобі ж не жарко.

— захотілося. 

— і що ми йдемо по лимонад? — сказала я, коли ми були на кухні.

— дівчата, — Марта не відповіла,  бо Михайло Мудрик з'явився на нашу голову. Хіба я не сказала йому, що нам з ним нема про що говорити?