Частина 13

— ти розказав Алексу? — склала я руки в боки. І дивилася на хлопця.

Міша: що? Ні. Це ти розказала Марті, — твердив він. Він ще на мене вину перекладає. Чудово.

Марта: що відбувається? — здається, що хтось рано прийшов з роботи.

— я не розумію, як ти міг сказати Андрієвському і не сказавши мені про це.

Міша: а я не розумію, як ти могла розповісти своїй подрузі не сказавши мені про це.

Марта: що?

Андрієвський: я трошки ляпнув, — трошки? Це не трошки, це забагато.

Марта: ти ідіот, Андрієвський, — сказала дівчина до Олександра, — Вона мені нічого не казала, якби ви під нашим будинком трохи тихіше сварилися, то ми б не почули, — а це вона зверталася до нас з Михайлом.

Міша: ми? — так в мене також це питання, що означає двоє?

Андрієвський: я теж там був і ми чули, — ого.

Міша: то ти не розповідала? — о, когось прояснило. Нарешті. Вечірку на цю честь влаштую.

— ні. Спочатку добре, виясни ситуацію, а тоді звинувачуй мене, — сказала я надто різкіше ніж думала.

Міша: хто б говорив. Гаразд, то ти їдеш чи ні?— а точно. Потрібно купити подарунок Лілі на день народження.

— точно. Так їду.

Потрібно нарешті поміняти шини. Бо моя машинка там так стоїть самотня. Ми сіли в машину, а цей індивідум. Я про Мудрика, якщо що. Сидить в телефоні і не думає їхати.

З ким він там переписується ? Ніка, це не твої справи. Але ми зустрічаємося. Фіктивно. Але він зізнався мені у коханні. Блінннн, чому  так важко?

— Міша, — сказала після довгої мовчанки.

Міша: гм? — сказав хлопець не відриваючи очей від телефона. Він серйозно зараз?

— Михайло Мудрик! — крикнула я. О, тепер він дивиться на мене. Я вмію досягати те, чого хочу.

Міша: та що таке? — він знущається чи що?

— ми поїдемо вже, чи будемо стояти?

Міша: чорт забирай, я ідіот, — швидко схаменувся хлопець.

— я тобі це завжди говорю, — хлопець завів двигун і рушив і він гнав дуже сильно. Ідіот, — тобі гальма відмовило?

Міша: ні, — спокійно відповів хлопець.

— я не про машину, а про тебе.

Міша: я люблю швидку їзду.

— швидку їзду? 200 км/год? — уточнила я.

Міша: трошки перебільшив, — дійсно трошки. Зовсім трішки.

— ага, — я подивилася у вікно на дорозі ескалатор везе ауді, таке, як у мене, — О, машина, як у мене. Якби я її не бачила сьогодні вранці, то подумала що це вона.

Міша: та ні, з чого б це твоя машина була тут?— почав нервувати хлопець. Дивний сьогодні він.

— я не говорила, що це моя машина. Я казала, що це схожа машина.  Ти в нормі?

Міша: а ну добре. Так, зі мною все гаразд, — коли людина говорить, що з нею все гаразд, то це далеко не гаразд.

— Мудрик, що ти приховуєш? Нервуєш, то стоїш тридцять хвилин перед тим, як нарешті завести машину. То женеш, як скажений.

Міша: нічого. Просто звичайний мій день.

— ти думаєш, що я не знаю, який у тебе звичайний день?

Міша: звісно знаєш, метелику, просто не так детально.

— змінимо, — в сенсі змінимо? Вероніка, що ти говориш?

Міша: що?

— нічого.

Міша: виходимо, метелику, обирати подарунок твоїй подружці.

Я хотіла відчинити двері машини, але їх відчинив Міша. І подав руку, щоб я вийшла з машини і закрив двері. Який він джентльмен нема ради.

— ніфіга собі, Михайле Мудрику, ви можете бути джентльменом, — сказала я, коли хлопець тримав мене за руку і поцілував мене у щоку. Якого біса?

Міша: журналісти, — одним словом він відповів на усі мої питання.

— А я справді подумала, що ти можеш бути джентльменом, — натягнула я фальшиву посмішку.

Міша: посміхайся щиро, а то твоя фальшива посмішка всі псує.

— думаю, що вони не помітили. Я не хочу з ними розмовляти.

Міша: я теж. Тому в мене є  прекрасна ідея, — сказав хлопець відпустивши мою руку і обійняв  мене за талію.

— яка? — уважно роздивлялася я його очі.

Міша: ми будемо бігти, — я здивована.

— бігти? — повторила уважно дивившись йому у вічі.

Міша: так. Це проблема?

— ні. Просто це дивно. Зазвичай, я придумую такі ідеї.

Міша: ти маєш дуже хороший вплив, — я посміхнулася. Чудово визнавати, що він менше поводиться, як робот.

— побігли вже.

Ми швидко побігли. Михайло швидше прибіг ніж я. Ну, звісно він футболіст. Коли ми бігли за нами намагалися гнатися журналісти, але не змогли, бо ми увійшли в магазин. Це був магазин косметики. О, це чудово.

Міша: ми в магазині косметики? — хлопець уважно роздивлявся магазин. Мені він подобався стелажі були задекоровані метеликами.

— так. Мені якраз потрібна нова помада.

Міша: тут все в метеликах, — роздратовано сказав хлопець.

— це прекрасно.

Міша: це огидно.

— ти злюка, — я підійшла до стелажів і розглядала помади позаду мене стояв Міша, — яка краще червона чи бордова?

Міша: бери обидві. Я тобі їх куплю.

— ні.

Міша: сама? Звісно, що сама купиш. Тоді червона.

— і коричневий олівчик.

Міша: олівчик я оплачу.

— ні. Я сама.

Міша: це твоє « я сама» засунь у дупу, бо я його тобі куплю і помаду. І навіть нічого не кажи.

Я мовчала. І більше нічого не брала. Він б купив весь магазин, якби я захотіла.