Частина 13

Вероніка

— ти розказав Алексу? — склала я руки в боки. І дивилася на хлопця.

—  що? Ні. Це ти розказала Марті, — твердив він. Він ще на мене вину перекладає. Чудово.

— що відбувається? — здається, що хтось рано прийшов з роботи. 

— я не розумію, як ти міг сказати Андрієвському і не сказавши мені про це. 

— це я не розумію, як ти могла розповісти своїй подрузі не сказавши мені про це.

— що? — Марта спантеличено дивилася на нас обох. 

— я трошки ляпнув, — трошки? Це не трошки, це забагато.

— ти ідіот, Андрієвський, — сказала Марта до Олександра, — Вона мені нічого не казала, якби ви під нашим будинком трохи тихіше сварилися, то ми б вас не почули, — а це вона зверталася до нас з Михайлом. 

— ми? — так в мене також це питання, що означає двоє? 

— я теж там був і ми чули, — ого.

— то ти не розповідала? — о, когось прояснило. Нарешті. Вечірку на цю честь влаштую. Правда.

— ні. Для початку потрібно добре, вияснити ситуацію, а тоді звинувачуй мене, — сказала я надто різкіше ніж думала.

— хто б говорив. Гаразд, то ти їдеш чи ні? — а точно. Потрібно купити подарунок Лілі на день народження.

— точно. Так їду. 

Потрібно нарешті поміняти шини. Бо моя машинка там так стоїть самотня. Ми сіли в машину, а цей індивідуум. Я про Мудрика, якщо що. Сидить в телефоні і не думає їхати.

З ким він там переписується ? Ніка, це не твої справи. Але ми зустрічаємося. Фіктивно. Але він зізнався мені у коханні. Блінннн, чому то так важко?

— Міша, — сказала після довгої мовчанки.

— гм? — сказав хлопець не відриваючи очей від телефона. Він серйозно зараз?

— Михайло Мудрик! — крикнула я. О, тепер він дивиться на мене. Я вмію досягати те, чого хочу. 

— та що таке? 

— ми поїдемо вже, чи будемо стояти?

— чорт забирай, я ідіот, — швидко схаменувся Михайло.

— я тобі це завжди говорю, — хлопець завів двигун і рушив і він гнав дуже сильно. Ідіот, — тобі бляха, що гальма відмовило?

— ні, — спокійно відповів хлопець.

— я не про машину, а про тебе. 

—  я люблю швидку їзду.

— швидку їзду? 200 км/год? — уточнила я. 

— трошки перебільшив, — дійсно трошки. Зовсім трішки. 

— ага, — я подивилася у вікно на дорозі ескалатор везе ауді, таке, як у мене, — О, машина, як у мене. Якби я її не бачила сьогодні вранці, то подумала що це вона.

— та ні, з чого б це твоя машина була тут?— почав нервувати Мікайло. Дивний сьогодні він.

— я не говорила, що це моя машина. Я казала, що це схожа машина. Ти в нормі?

— а ну добре. Так, зі мною все гаразд, — коли людина говорить, що з нею все гаразд, то це далеко не гаразд.

— Мудрик, що ти приховуєш? Нервуєш, то стоїш тридцять хвилин перед тим, як нарешті завести машину. То женеш, як скажений. 

— нічого. Просто звичайний мій день.

— ти думаєш, що я не знаю, який у тебе звичайний день?

— звісно знаєш, метелику, просто не так детально. 

— змінимо, — в сенсі змінимо? Вероніка, що ти говориш?

— що?

— нічого.

— виходимо, метелику, виберемо подарунок твоїй подружці. 

Я хотіла відчинити двері машини, але їх відчинив Міша. І подав руку, щоб я вийшла з машини і закрив двері. Який він джентльмен нема ради. 

— ніфіга собі, Михайле Мудрику, ви можете бути джентльменом, — сказала я, коли хлопець тримав мене за руку і поцілував мене у щоку. Якого біса? 

— журналісти, — одним словом він відповів на усі мої питання. 

— А я справді подумала, що ти можеш бути джентльменом, — натягнула я фальшиву посмішку. 

— посміхайся щиро, а то твоя фальшива посмішка все псує. 

— думаю, що вони не помітили. Я не хочу з ними розмовляти. 

— я теж. Тому в мене є прекрасна ідея, — сказав хлопець відпустивши мою руку і обійняв  мене за талію. 

— яка? — уважно роздивлялася я його очі. 

— ми будемо бігти, — я здивована.

— бігти? — повторила уважно подивившись йому у вічі. 

— так. Це проблема? 

— ні. Просто це дивно. Зазвичай, я придумую такі ідеї.

— ти маєш дуже хороший вплив, метелику, — я посміхнулася. Чудово визнавати, що він менше поводиться, як робот. 

— побігли вже.

Ми швидко побігли. Михайло швидше прибіг ніж я. Ну, звісно він футболіст. Коли ми бігли за нами намагалися гнатися журналісти, але не змогли, бо ми увійшли в магазин. Це був магазин косметики. О, це чудово. 

— ми в магазині косметики? — хлопець уважно роздивлявся магазин. Мені він сподобався стелажі були декоровані метеликами.

— так. Мені якраз потрібна нова помада. 

— тут все в метеликах, — роздратовано сказав хлопець.

— це прекрасно.

— це огидно.

— ти злюка, — я підійшла до стелажів і розглядала помади позаду мене стояв Міша, — яка краще червона чи бордова? 

— бери обидві. Я тобі їх куплю.

— ні.

— сама? Звісно, що сама купиш. Тоді червона. 

— і коричневий олівчик. 

— олівчик я оплачу.

— ні. Я сама.

— це твоє «я сама» засунь у дупу, бо я його тобі куплю і помаду. І навіть нічого не кажи. 

Я мовчала. І більше нічого не брала. Він б купив весь магазин, якби я захотіла. Я просто мовчала коли ми виходили з магазину. 

— і який подарунок Лілі? 

— я не знаю, але це має бути щось прекрасне. 

— метелики? 

— ні 

— я здивований. 

— думаю, книгу.

— книгу?

— ага, це найкращий подарунок.

— у вас є бібліотека на цілий поверх. 

— не рахуй наших книжок! — крикнула я, — До того ж Лілія одружена жінка має свій дім. І я думаю, що ще однієї книги її вистачить. Ідемо в книгарню. — Михайло похитав головою, але промовчав та пішов за мною. 

Ми зайшли у книгарню мені, одразу кинулися в очі книги. Ціла серія трилерів. Тих самих, які я хотіла. Звісно я їх взяла. А тепер потрібно обрати Лілі книгу. Нехай це буде щось легке і романтичне.