Частина 5

Вероніка

Ідіот. Це все, що я могла промовити. Після нашої останньої зустрічі.  Я була такою злою, що якби побачила Михайла то вбила власними руками. Ну можливо я не маю рацію, але все одно. Я на нього зла. 

Я прийшла додому переодяглась у піжаму взяла на кухні налила бокал вина і пішла у вітальню і сіла на диван.

— сидіти на дивані і самотужки попивати з бокалу вино називається алкоголізмом, Нікусику. — сказала Маруся сівши на диван у вітальні навпроти мене. Хіба вона немає бути поряд з Миколою Шапаренком та тулитися до нього. 

— чудовий жарт. — сказала я без посмішки на обличчі. 

— що сталося? — запитала Маруся і сіла біля мене на дивані. 

— Мішаня назвав мене істеричкою, а я його ідіотом. – сказала я.

— в принципі нічого нового, — сказала подруга. Звісно, це так.  

— я втомилася, піду я спати. — сказала я та поставила бокал з вином на столик, що стояв біля дивану. І піднялась на гору до себе в кімнату. 

На наступний ранок мене намагалась розбудити Марта. Господи, що вона в мене хоче? Я так солодко спала. І так не хочу прокидатися. 

— вставай, лежача дупа! — це що за «лежача дупа»? Ця дівчина постійно щось придумує.

— лежача дупа?

— менше запитань, а більше справ. — а ще продумує нам справи. Господи, що на цей раз? Єдине, що я хочу це валялися у своєму ліжку.

— що ти зараз намагаєшся мене змусити робити? 

— Маруся сніданок приготувала, — вона знову в цьому будинку ночувала? Вони або посварилися, або Микола знову десь поїхав, — і я чекаю вас двох в своїй машині.

— зараз одягнусь. Стоп. Вона тут?

Вона не відповіла. Ясне діло, що вона тут. Я почала збиратися. Зробила свою ранкову рутину. Вдягла світло зелену сукню та зелені босоніжки. Все таки зелений колір просто неймовірний. 

Коли я спустилася, як і очікувала була одна Маруся. Ми спокійно поснідали. І через тридцять хвилин були в машині. Я не розуміла, де ми їдемо і що ми будемо робити. Надіюсь, що мене не викрадають. Вдруге. Я помітила, що ми у центрі Львова. І що ми будемо тут робити? Я не знаю. 

— для чого ми їдемо кудись? — запитала я коли ми проїжджали готель «Львів» 

— Потрібно. — просто сказала Марічка. Господи, у що вони мене намагаються втягнути? 

— куди ми їдемо? — запитала я. Я маю надію, що мої подруги нічого не витворять.

— на Липинського. — відповіла Марта не відриваючи голову від дороги. 

— ясно, — я помітила, що ми паркуємся біля центру Audi, — ми приїхали комусь з вас купляти машину.

— Так. — сказала Маруся. 

— чудово. 

Ми годину ходили бродили по салоні. Я вже їсти захотіла. Ну скільки це буде тривати я не знаю. Тут я помітила, свого фіктивного хлопця, який дивився на чорну ауді. Навіщо йому ще одна? Вони зговорилися всі? І коли я його побачила, то згадала, що є лист. Чорт, забирай, я забула його прочитати. 

— як тобі ця зелена? — Марта вказала на неонову зелену машинку. Audi RS7.

— чудова, я б хотіла, щоб вона була моєю. 

— тоді ми купуємо її. — сказала Марта. 

— що? 

— Те, що почула. — мовила Маруся посміхаючись, — Це буде твоя машина. Надіюсь, ти маєш карту, щоб оплатити.

— а я думала, що ви мені її купите. — пробурмотіла я.

— Не привітаєшся? — вказала Маруся на Михайло.

— ні, він —  ідіот. Він каже те, чого не може бути.

— Ми не бачили його тітку, тому не можемо сказати, що відповідає дійсності. Хто має рацію, він чи ти.

Коли нарешті всі документи підписали і машину оформили на мене. Я сіла в це зручне крісло. Завела мотор.  Натиснула педаль газу. Боже цей звук кайф. Не те, що мій старий Сітроен.  Дійсно моя нова машина неймовірна. Audi RS7 моя нова любов. 

— зустрінемося в дома.

Я вирішила, що одразу поїду в Sport times. Ця назва не змінилася від коли наш старий бос вирішив її поміняти. А Олегові, здається, така назва до вподоби. 

 Дуже сильно люблю цей офіс. Він не зрівняється,  ні з ким. Навіть з тим, що був у Лондоні. 

— О, ти повернулась. — сказав Олег вони з Лілею, щось обговорювали на кухні біля кавоварки. 

— так,

— чудово. Оскільки, я більше не ваш напарник. То ним буде Андріан. Думаю ви спрацюєтесь.

— О, чудово. — сказала я. Думаю,  робота з Адріаном буде відрізнятися роботою з Олегом.

— ні, тільки не він. — а от Ліля не була рада цій новині на відміну від мене.

— повір, я теж тебе не люблю. —пробурмотів Адріан. 

— зато Дмитро ревнувати не буде. — сказала я посміхаючись. 

— Вероніка. — промовила Ліля моє ім'я,  попереджаючи про те, що мені буде непереливки.

— Вероніка, мені потрібно з тобою поговорити, — звідки Міша взявся? Був ж у Львові. І про що нам потрібно говорити? 

— так, за роботу. — Олег потер руки, — І мені байдуже, що ви недолюблюєте одне одного. Вероніка, як закінчиш приєднаєшся до них. 

Всі пішли і на кухні залишилися ми двоє. Я стояла і чекала поки апарат приготує мою каву. І він досі мовчав. Якщо хотів поговорити, тоді чому ти мовчиш. 

— ми дивоглядки граємо? Якщо так, то ти програв. Ти кліпнув і не один раз 

— чому ти мене ігноруєш? — серйозно? Про це Михайло хотів поговорити? Я вражена.

— я лише не відповідаю на твої телефонні дзвінки та повідомлення з сьогоднішнього ранку. Бо мала справи, Мікайло. 

— дійсно. — пробурмотів собі під ніс Михайло. 

— це так і є.  

— А тепер не кричи. — чого я маю кричати?

— звідки, Міша, ти взяв, що я буду, кричати? — тут його рука перемістилася на мою талію, — якого чорта? А журналісти. 

—  Я просто дивуюся, як ти так можеш робити, — подарував Міша мені свою усмішку. Вона прекрасна. Стоп. Вона звичайна, як всі інші. Я намагаюся переконати себе в цьому. Хоча все марно. 

— я все можу.  

— пане футболісте, добрий день, як ви? — було добре коли ви не підійшли.  Господи, я і забула, що вони і на кухні нас можуть зловити заради новини.