Частина 1

— я правда, не можу в це повірити, але це правда, Мішо. До чорта бісова правда, яку я не хочу чути.

— метелику, — тихим голосом промовив Михайло. Намагаючись доторкнутися до мене своєюрукою, але я різко відкинула його руку.

— ні, мовчи. Не хочу нічого чути. Тепер говорю я. Ти просто використав мене. Яка ж я дурна була, коли погоджувалась на усе це. — я відчувала, як з'являлися сльози у моїх очах.

— Це не так.

— я сказала мовчи.  — простягнула я вказівний палець до нього, —   Мудрик, мовчи. Будь ласка. Я просто хочу піти, але я не можу, — я вже не могла стримувати свої емоції. Потекли сльози я витирала їх, але вони текли. Чорт з цим. Нехай течуть. 

Сльози —  це слабкість говорили вони. Ти повинна бути сильною не показувати цю слабку емоцію. Але сльози це перш за все емоція. А емоції говорять нам, що ми живі, а не просто тіла, які існують. 

— ти мені краще скажи чому я тут стою, чому? — пішла я на крик. — я хочу піти, але не можу стою. Надіюсь, що ти зараз скажеш мені правду.

— Вероніка, не кричи, — прошепотів Михайло. 

— ти боїшся цих людей, які стоять, сидять і дивляться на нас. — показала я рукою на людей, які сиділи за своїми столиками. Хтось їв. Хтось захоплено щось говорив, а хтось слухав.  — А знаєш, що мені байдуже, що почують журналісти і завтра це буде на шпальтах газет. Байдуже, що постраждає твоя репутація. Байдуже, що подумають інші. Мені байдуже, Мудрик. На все байдуже...

Мені на телефон прийшло відео. А там, те що заставило мене посміхнутися.  Потім він подзвонив. На екрані засвітилося фото Софії.

— Ніка, ми розуміємо, що перериваємо ваш відпочинок, але ми скучили за тобою, — почала говорити Софія.

— і я за вами. І ми вже завтра побачимось. 

— так, швидко, а що сталося? — почувся голос Марусі.

— я все розкажу, — завершила виклик. Я бачила, що він дивився на мене з гордістю, але нічого не сказала. Просто пішла і штовхнула його в плече.

За 3 місяці до цього

— «Щоб ти здох ідіот!»

— «Це взаємно істеричка. Хто тільки брав тебе на роботу».

Кожного дня одне й те саме. Але думаю вам цікаве наше знайомство. Ми познайомилися на моїй роботі. Ну це скоріш не знайомство, а друга зустріч після трьох чи навіть чотирьох років. 

ТОЙ САМИЙ ДЕНЬ З ЯКОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ, АЛЕ НЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ. 

Так, ця зустріч була доленосною.

Почалося все, як завжди. Поки ми з Марусею бачили п'ятдесятий сон одне створіння, тобто Марта. Наша найкраща подруга.  Розбудила нас киданням подушками. Стоп. Це ж було у “Постукай у мої двері”. 

 Перемотуємо кадр назад.

 Але ні. Там була вода, а тут подушки. Це моя історія. Історія Вероніки. Тож я починаю свою розповідь. Ви знаєте, що я журналіст, мені 23 роки. І я терпіти не можу Михайла Мудрика. Він футболіст. Світле волосся зелені очі. І до біса гарячий, а ще постійно, або псує мені щось, або приносить те на що у мене алергія. 

У нас з ним спільні друзі і коли я ще працювала у Великій Британії, то звісно, ми летіли разом додому. І кожного разу я намагалась не придушити цього хлопця. І якщо він ще живий, то у мене відмінна сила волі. 

Один його погляд може змусити метеликів у моїй голові кружляти і від цього мої думки плутаються. Я роблю те чого б не мала робити. Дію імпульсивно. Хоча пообіцяла собі обдумувати кожне рішення чітко. Хоча, коли я виконувала ті обіцянки, як собі дала.

— агов! — сказала я, коли розплющила очі.

— це що за війна? — пробурмотіла Маруся в подушку.

— це означає, що комусь потрібно на роботу, а комусь її шукати, — На останньому слові Марта натякнула мені. Господи, інколи вона ввімкне режим мами і забуде його вимкнути. 

— та знайду я її. — пробурмотіла я у подушку, — Я ж невинна, що мене поперли з Львівського руху, — два роки після Лондону я працювала у Русі. А оскільки у них було багато журналістів вони провели скорочення і я стала цією жертвою, — Сьогодні співбесіда у Динамо. Дякуючи чоловіку Марусі. Стоп, а що Марія тут робить? Хіба вона не повинна лежати в одному ліжку з Миколою, а не зі мною? — Стоп, а ти що тут робиш?

— сплю, не мішай, — буркнула Маруся загорнувшись сильніше в ковдру та відвернулась від мене. 

— ти чого не в себе дома і не з Шкарпеткою? — запитала я і дивилася на подругу. Та лише важко видихнула. 

— Я ж вчора говорила. Коля поїхав у Іспанію. Сьогодні приїжджає, а я вирішила один день провести з вами. — ах, точно. Згадуючи, як ми його проводили було моцно. Спочатку напилися вдома потім поїхали в клуб. Потім отримали від Алекса і Дмитра. Але ці двоє отримали прочухана від Лілі з Мартою.

— Лілю, це останній раз коли ти у клубі.  — буркотів Дмитро намагаючись втримати Лілю.

— ти хто такий, щоб забороняти мені? — розводила Ліля руками у повітрі.

— твій чоловік, хто хто. —нагадав Дмитро своїй дружині, яка про це, здається, забула.

— я просто промовчу, — сказав Алекс до Марти, — Серйозно тобі 25, а напиваєшся, як останній алкоголік, — Вона нічого не сказала, а просто зарядила ліктем йому в лице. Упс...

— це за шо? — Алекс схопився за щоку, куди його вдарила Марта.

— відстань, я хочу побути сама. — буркнула Марта і мої спогади про вчорашній вечір припинилися.

— файний вчора був день. — сказала я.

— так був. — промовила Марта, — А тепер сьогодні. Цікаво, що ти скажеш, Колясику, коли обіцяла більше, так не напиватися. — звернулася дівчина до Марусика.

— якщо буде кричати на мене, то скажу йому щось і ображусь, а якщо ще гірше буде, то приїду сюди. І не буду з ним розмовляти! — о, так це серйозно враховуючи, те що Микола і дня не може прожити без Марії. Після того, як вони провели цілий рік у розлуці вони знову одружилися і Микола став більш закоханим та турботливим. І старається постійно бути з дівчиною. А Маруся відвідує домашні ігри і ми разом з нею. Як то кажуть по блату. Та щоразу коли ми сидимо на трибунах  Микола посилає дівчині повітряні поцілунки, а та у свою чергу широко усміхається і червоніє.