Це якийсь символізм? Типу золото прах і все таке?

Посол не знав, що порятунок так близько. І тому знаходився на грані відчаю.

Зірвати головний прийом року, і це напередодні виходу на почесну персональну пенсію? Він був майже в паніці, попри солідний досвід. Сорок років в дипломатії, всяке бувало, але отак зіпсувати собі послужний список, це нонсенс!

Що він напише у мемуарах, що розкаже онукам, як виправдається перед тим, хто призначив його сюди, в тиху дружню країну, де не робота, а курорт?

Все могло б закінчитися інфарктом або принаймні зависоким тиском, якби в залу для прийомів не зайшла уже знайома нам пара.   Віктор, високий хлопець, що більше нагадував дуже стильного качка, і його супутниця, тендітна чорнява дівчина, на Ім’я Кася. 

Ім’я лагідне, а характер, як Віктор знав - не дуже. 

Про зовнішність його коханої спершу нічого не скажеш, крім того, що вона чіпляє контрастом між блідою шкірою і темним волоссям.  А потім теж нічого не скажеш, бо її привабливість крилася явно не в зовнішності, але била наповал, що неймовірно виводило з себе її супутника. Бо дипломатам битися не можна. А як інакше відігнати від дівчини численних залицяльників, що теж мають неабиякий дипломатичний досвід і удають, що спілкуються виключно у справах. А самі…

Добре, що вони з Касею стійкі до подібних підкатів. І ще краще, що коханій нема в чому звинуватити Віктора. Всі давно переконалися, що він нікого, крім  Касі не бачить. Наче вона єдина жінка на всьому світі.

- Ото понаписують про всякі кризи першого року. Нема ніяких криз. Просто люди помилилися. І виправляють помилку. - розважливо казав Віктор Касі, коли вони залишили врятовану дівчину в мініготелі й впевнилися, що з нею все в порядку.

- Правильно. - згодилася Кася. - Нащо жити з чужою тобі людиною? Он як ця дівчина. Хіба їй треба повертатися до того хто так з нею вчинив?

Віктор притулив кохану до себе так міцно, що обоє відчули, як б’ється серце кожного. Віктору здалося, що серце коханої б’ється занадто швидко й тривожно. Тому він швидко накинув на плечі Касі ще й свою куртку, зігріваючи й затуляючи від усіх жахів і бід. Бо раптом уявив її серед лісу, саму, змерзлу і перестрашену. 

Ким треба бути, щоб допустити таке? 

- З нами нічого подібного ніколи не станеться, Касю. - впевнено сказав він, цілуючи своє норовливе щастя.

І дуже помилився. Бо Аліна уже ступила на стежку війни - у всеозброєнні досвіду й з групою підтримки своїх відбірних тарганів. А Кася до війни навіть не готувалася, вона прислухалася до себе, відчуваючи метеликів, які злітали, торкалися в польоті її серця, від чого з розкішних оксамитових крилець осипався золотий пилок.

Тому, коли Кася побачила підлогу парадної зали місії, всипану блискучим пилком, вона остовпіла. Це занадто нагадувало її власні відчуття. 

Що сталося, які метелики зронили той пилк на підлогу?

Віктор теж оглядався з виглядом людини,яку розбудили від солодкого сну противним звуком армійської побудки.

Ці двоє закоханих сновид ввічливо  привіталися з послом і його дружиною, але ніяк не могли зрозуміти, що тут відбувається, і зачудовано оглядали залу для прийомів.

- Мммм… - нарешті подала голос Кася. - Це якийсь символізм? Типу золото прах і все таке?

- Позолота зітреться, свиняча шкіра зостанеться. - підказав її коханий, що пам’ятав усі казки і картинки з книжки, яку колись подарував йому святий Миколай на Різдво.

- Вікторе, ви знайшли час  шуткувати. - різко відповіла дружина посла, і всі три її підборіддя гнівно затряслися, а великі очі наповнились слізьми. - Нам терміново треба поміняти ялинки й гірлянди. Нас підвів постачальник. От бачите - позолота осипалась. - Може вдасться якось дістати натуральні? - перейшов до конструктиву її чоловік.

- Тут кругом камери спостереження. Не можна заїхати в ліс на машині з номерами місії і рубати ялинки направо і наліво, поки ніхто не бачить. Якщо ви це мали на увазі. - розвела руками Кася.

- А що можна - провалити святковий прийом? - знову схопився за голову посол       

- Мммм... зачекайте... -  сказала Кася і ляснула пальцями, щоб скоріше зловити за хвіст думку, яка промайнула в її артистичній свідомості. -  Пам’ятаєте, у нас запланований конкурс з графіті для дітей експатів?

- І що ви пропонуєте, розписати стіни матюками й непристойними малюнками двадцятьома мовами? - саркастично спитала дружина посла. 

А сам посол, який застав ще службу в радянській армії,  здається, зрозумів натяк. 

- Касю, я вас обожнюю! - нетактовно признався він при власній жінці і Вікторі, які подивились на нього досить кровожерливо. - Чого ж ви стоїте? Несіть швидше все зелене і близьке до зеленого!  Хоч в балончиках, хоч в банках.

І через десять хвилин посол згадував молодість і покраску травички перед генеральським смотром у  частині, де в незапам’ятні часи служив писарем.

Через якихось пів години ялинки й гірлянди, обприскані з балончиків зеленою фарбою, набули природного кольору, а кульки на них розвішали уже зранку, щоб не розмазати фарбу і провітрити зал від ядучого запаху.

- Ох, що я зроблю з тим хто нас так підставив! - погрожував посол, перебираючи в умі всіх ворогів і збиваючись на другій сотні. Він так і не здогадався, хто б зміг таке прокрутити. Але ні на кого не зміг вказати точно.

Та що там посол. Він відбувся легким переляком.

А от якби Віктор міг здогадатися, що в цій справі замішаний його вітчим, хитрозроблений невдаха-винахідник! 

Якби тільки уявив, скільки пригод готують йому через  це новорічні свята і врятована від замерзання в лісі Кароліна! 

Він би тоді одразу написав заяву про звільнення або хоча б відпустку за власний рахунок, схопив Касю, і вони, полетіли б кудись    в райський куточок, де тепло, нема ненормальних винахідників і золотошукачок.

Хоча Кася б обов’язково сказала, що в раю, мабуть, дуже гарно, але вона б ще пожила.

І вони б сміялись і відпочивали, а тут нехай би все б ішло, як ішло.