11 глава

Кафе стало тихішим для них лише на кілька митей. Лейла відчула, як увага чоловіків наче огортає її теплим шаром безпеки. Адам і Кларк не спішили, не напирали — їхні погляди читали її обережність і реагували з ніжністю, не вторгаючись.

— Ти завжди так обережно тримаєш склянку? — запитав Кларк, грайливо піднімаючи брову. Його посмішка була легкою, невимушеною.

Лейла засміялася — тихо, майже перелякано, але сміх ставився на баланс між тривогою і цікавістю.
— Не завжди, — відповіла вона. — Але інколи потрібно.

Адам, який дивився на неї з боку, кивнув майже непомітно, і в його очах промайнуло тепло.
— Іноді обережність — найкращий захист, — сказав він тихо, і це звучало як невеликий комплімент, що не вимагав відповіді.

Сміх, обережні усмішки, короткі погляди — усе це створило тонку хімію, майже непомітну, але реальну.

І саме в той момент двері кафе знову відчинилися. Телефон Емалі на вулиці продовжував дзвонити, і вона поспішила назад, ковзаючи в повітрі дощу, що ще залишився на тротуарі.

— Вибачте! — крикнула вона, трохи запізнено входячи. — Мене терміново кликали…

Лейла відчула легке полегшення і одночасно тривогу: повернення подруги — це повернення реальності, нагадування про світ, де довіряти небезпечно.

Кларк усміхнувся, нахиливши голову:
— Нічого, все зрозуміло.

Адам тихо додав:
— Добре, що ти повернулася.

Емалі сіла поруч із Лейлою, і дівчата обмінялися коротким поглядом — мовчазним сигналом: «Тут і зараз — це наш простір, але світ ще існує за дверима».

За столиком повітря наповнилося змішаними відчуттями: трохи напруги, трохи сміху, трохи цікавості і перших іскор, що починали горіти між ними. І хоча вони ще не знали, що цей вечір змінить їхні життя, маленька казка вже почалася.