9 глава

---

Коли Емалі відійшла, за столиком запала коротка тиша — та, що буває між людьми, які раптом лишилися без «містка» між двома світами.

Чоловіки переглянулися, але не зухвало — радше невпевнено, бо теж відчували: щось у цій дівчині перед ними зовсім не про легкий флірт у ретро-кафе.

Один із них — темноволосий, у світлій сорочці з закоченими рукавами — першим обережно нахилився вперед:
— Вона… твоя сестра? Подруга? — запитав він англійською з м’яким південним акцентом.

Вона підвела очі. Пам’ятала: несправжнє ім’я, несправжня історія, справжня обережність.
— Подруга, — відповіла вона, і її голос звучав рівно, але в усмішці була прохолода.

Другий — рудуватий, з ямкою на щоках, що робила його трохи молодшим — помітив це.
— Ми розуміємо, — сказав він. — Час зараз… ну… не найтепліший до дівчат, які гуляють самі.

«Не тепліший» — надто м’яко. Але вона кивнула.

Темноволосий додав:
— Ми не хочемо, щоб ти почувалася незручно. Якщо треба — ми просто доп’ємо каву й підемо.

У його голосі не було ані гри, ані натиску — лише та сама дивна, несподівана щирість, яка збентежила її більше, ніж будь-які натяки.

Вона ковтнула каву — теплу, гірку, трохи надто густу — і раптом відчула, як щось у ній поволі відтаює.
— Ні, — сказала вона м’яко. — Я не проти… поки що.

Рудуватий підняв брови, але на обличчі з’явилася стримана, трохи старомодна джентльменська посмішка.
— Тоді дозволь нам… просто бути тут. Без зайвого.

І в ту мить вона вперше подумала: можливо, не всякий незнайомець — небезпека.

За спиною задзеленчав телефон, голос Емалі сперечався з кимось з роботи — і вона відчула незвичне тепло: без подруги, без підтримки, вона була тут… але не сам-на-сам зі світом.

Проте найбільша причина їхньої зустрічі — те, що змінить усе — ще попереду.

---