8 глава

---

Телефон на стіні задрижів різким дзвінком — той, старий, кремовий, з круглим набором. Емалі здригнулася, бо звук різко пробив гарячий гул кафе.

— Це з роботи, — прошепотіла вона, стискаючи подол сукні. — Їм завжди треба терміново, завжди «зараз».

Вона глянула на подругу — і в її очах промайнув той знайомий страх: не за себе навіть, а за неї. Залишити у компанії двох майже незнайомих чоловіків… у столику, що став тісним, майже задушливим простором довіри та недовіри водночас.

— Ти впевнена? — тихо запитала вона, нахиляючись до подруги так, щоб ані чоловіки, ані офіціантка у криноліновому фартушку не почули.
— Так, — так само тихо відповіла та, хоча серце під сорочкою билося тривожно. — Просто… не барися.

Емалі вдихнула, кивнула, ще раз стиснула її руку — так, як це роблять жінки, котрі вміють мовчки підтримувати одна одну. Потім підвелася, ковзаючи поглядом по обличчях чоловіків, запам’ятовуючи — не риси, а атмосферу: чи є небезпека? Чи можна довіряти?

Вони посміхнулися чемно, трохи занадто стримано, занадто правильно — наче теж відчували напругу між ними і знали, що тут, у 50-х, будь-яка мить може стати мимовільною сценою, де кожен тримає чужу таємницю.

— Я швидко, — повторила Емалі, ніби заклинання.

І пішла до телефону, стукаючи каблуками, що розчинялися у шумі кавомашини.

Подруга залишилась за столиком із «несправжнім» ім’ям, із двома незнайомцями в світі, де жінки завжди мусять думати наперед. І водночас… у світі, де їхня зустріч — неминуча, наче доля вирішила остаточно перетнути дві паралельні лінії.

---