4 глава

Коли вітер зрушив книгу з рук Адама й вона впала до ніг Лейли, їхні погляди зустрілися вперше.
І Адам завмер.

Він бачив перед собою жінку, яку важко забути: світле волосся, ніжні риси, фігура з упевненими, м’якими вигинами, що нагадувала йому старі фотоальбоми з Мерилін. Але найбільше його вразив не її зовнішній блиск — а погляд. Глибокий, трошки задуманий, з тією тихою жіночою мудрістю, яка не кричить, а промовляє до тебе внутрішнім голосом.
«Вона не з цього міста… вона з кіно, яке я любив», — подумав він.

Лейла, дивлячись на Адама, побачила чоловіка зі спокійною силою. Його очі нагадували їй молодого Аль Пачіно — такі самі темні, злегка втомлені, але теплі. Та за цією стриманою зовнішністю було щось м’яке, майже сором’язливе.
Їй здалося, що він той, хто тримає у собі цілі світи, і лише інколи дозволяє комусь їх побачити.

Тим часом Емілія зупинилася від сміху, бо Кларк трохи ніяково зачепив плечем поручень мосту. Він підвів на неї очі — і мить спалахнула.
Кларк був схожий на Джеймса Діна не лише зовні — у ньому був той самий дух свободи, легкий нахил голови, погляд з викликом і ніжністю одночасно. Емілія відчула щось дитяче: наче вона знову дівчинка, що знайшла героя своїх фантазій.

Він же, дивлячись на неї, побачив живу Одрі Гепберн. Витончена, тонка, світла — ніби створена з мрій та ранкового світла. Її очі сяяли довірою і добротою, від якої йому захотілося бути справжнім, не грати ролі, не блиснути жартом — вперше за довгий час.
«От вона. Та, яка здатна мене зупинити», — подумав Кларк.

Дві пари стояли на старому мосту, ніби сцени з різних фільмів, що випадково зійшлися в одну.
І кожен уже знав, що ця зустріч — не просто красива мить. Це початок історії, яку вони запам’ятають назавжди.