2 глава

Лейла й Емілія не вірили в долю, але обидві любили ті вечори, коли місто виглядало так, ніби приховує маленькі дива. Саме в такий вечір вони й вийшли на прогулянку — без планів, без очікувань, просто щоб трохи відчути життя поза домашніми стінами.

Повітря пахло теплим липневим вітром і свіжою кавою з вуличної кав’ярні. Ліхтарі світили м’яко, як у старому кіно, розмиваючи реальність у золотаве сяйво. Місто ніби підморгувало їм.

Вони зупинилися біля старого мосту, де завжди було тихіше. І саме там, серед легкого шуму води, з’явилися Адам і Кларк. Не випадково — але й не заплановано. Просто так, як приходять люди, які мають увійти в твоє життя.

Адам тримав у руках книгу, яку здув вітер — і вона впала майже під ноги Лейлі. Він вибачився, підняв погляд, і мить стала ніби довшою, ніж повинна була бути. У його очах було щось таке знайоме, ніби вона вже бачила його в сні, який не змогла згадати.

Кларк тим часом підійшов ближче, посміхнувся Емілії так широко, що неможливо було не відповісти. Його усмішка була надто щира для випадковості, надто легка для буденності.

І все виглядало так просто: дві подруги, двоє хлопців, теплий вечір.
Але в цій простоті було щось казкове — той момент, коли здається, що світ на секунду вирівнявся під тебе. Що саме в цю мить усе могло початися.

Так і вийшло.

Їхня зустріч була водночас легкою, життєвою і чарівною — такою, які трапляються лише раз, коли кожен робить крок не думаючи, але потрапляє точно туди, де має бути.