1глава

Лейла й Емілія жили поруч майже все життя. Вони знали одна одну до дрібниць: хто як мовчить, хто як сміється, хто що приховує за звичним «все добре». Їхній дім був маленьким острівцем спокою, де вечори пахли кавою, а серйозні розмови часто зводилися до домашніх жартів. Вони ділили будні, мрії і планували майбутнє, яке здавалося зрозумілим і передбачуваним.

Поки одного вечора все не змінилося.

Вони зустріли Адама і Кларка так, як це відбувається в історіях, що потім здаються доленосними. Ненавмисно, без пафосу, просто — але з тією особливою іскрою, яка ніби зависає між незнайомими людьми, перш ніж хтось із них усміхнеться.

Адам був тим, хто спочатку здається стриманим: уважний погляд, обережні рухи, голос, у якому ніби заховано більше, ніж він дозволяв собі сказати. Кларк — навпаки: легкий, усміхнений, із необережною харизмою людини, що заходить у кімнату так, ніби вже всіх знає.

Так почався період, у якому все розгорталося “як має бути”: перші повідомлення, перші довгі вечори, перші прогулянки містом, коли раптом ловиш себе на думці, що поруч із людиною стає тепліше, ніж зазвичай.

Стосунки зароджувалися природно, майже непомітно — як щось, що давно чекало свого часу. Лейла з Адамом говорили тихо, але глибоко, немов намагаючись відкрити один одного поступово, не лякаючи правдою. Емілія й Кларк сміялися голосно, жили миттю, і саме в цьому їхня щирість була найкрасивішою.

Вони ще не знали, що попереду на них чекає — але знали точно: їхнє життя почало змінюватися.